— Я просила б не називати мене «пані магістр», — урвала я. — Це звучить жахливо.

— А може бути «меджі»? — озвався якийсь відчайдух, певно, фанат карикатуриста Анджея Млєчки.

— Можете казати на мене «пані». Або й звертатися на «ти». А щодо наркоманів… Найкраще це окреслив Курт Воннеґут. Сказав, що коли люди не можуть змінити нічого довкруж, то намагаються змінити щось усередині. І починають експериментувати. Одні тягнуться до ліків, інші до таємничих релігій, а ще інші до наркотиків.

— Класна теорія, — озвався пухкенький білявчик з першого ряду. — То ми вже можемо йти? Вже перша.

І вони вибігли, не чекаючи дозволу.

Вони мають у носі старого нудного педагога.

25.10. Знову пара з соціології. Я прийшла раніш, аби підготувати слайди. За десять хвилин до занять до мене підійшла симпатична шатенка в рогових окулярах. Гладко зачесане волосся, личко, не торкане пудрою. Відмінниця.

— Перепрошую, — тихенько промимрила вона. — Я прийшла раніше, бо маю прохання.

— Слухаю.

— Розумієте… я цікавлюся проблемою наркоманів. І… і чи могли б ви назвати мені якісь прізвища?

— Але я не знаю жодних наркоманів.

— Ви не зрозуміли, — дівчина поправила окуляри. — Я просила прізвища авторів, які займаються лікуванням наркоманії.

— Авторів? Теж не знаю…

— Позавчора… ви згадували одного психолога, котрий пише на цю тему.

— Воннеґут? — запитала я для певності.

— Власне, — втішилася та.

— Але він не є психологом.

— Ні? — здивувалася шатенка.

— Справді ні? — пожартувала Йолька.

— Знаєте, що мене доконало? Що та мала й справді відмінниця.

— Вони, мабуть, нічого не читають.

— Читають, — спростував Лешек, — конспекти лекцій, щоденники Леонардо Ді Капріо й десятки порадників про те, як заробити сто мільйонів, використати енергію космосу, масово притягати чоловіків чи жінок.

— Ми нарікаємо, як старі тітки.

— Мене прошу виключити з кола тіток. Я саме переживаю перший курс університету, разом із Томеком.

— Він молодший від Евки на сім років, — поінформував Йольку Лешек.

— Супер! — захопилась Йолька. — Ти будеш довше ходити на вечірки.

А ще два роки тому Йолька виголосила мені таку проповідь.

— Малино! Я хотіла з тобою серйозно поговорити, — почала вона, попередньо замкнувши двері своєї кімнати. — Знаєш, на яку тему?

— Мабуть, здогадуюся. — Тиждень тому я зізналася, що кручу з хлопцем, на два роки молодшим від себе. — Про Ігоря?

— Саме про нього. А радше про різницю у віці, яка вас розділяє.

— Розділяє? Це тільки два роки.

— Це аж два роки, — загриміла Йолька. — Коли він буде двадцятисемирічним немовлям, ти будеш підтоптаною жінкою середнього віку.

— Ти що, жартуєш? Еллі Макбіл тридцять, а вона анітрохи не виглядає на жінку середнього віку.

— Це освітлення й каліфорнійське повітря. У нас у Кракові такого немає.

— То що мені робити? — розпачливо запитала я.

— Я не можу нічого тобі диктувати.

— Я тільки прошу поради!

— Ані радити. Ти сама мусиш дійти рішення. Скажу лише одне. Віктор старший від мене на рік, а я все одно відчуваю небезпеку. Бо коли він буде блискучим сорокарічним адвокатом, я буду…

— Тридцятидев'ятирічною бабцею, — закінчила я.

Нічого дивного, що я рідко зізнавалася Йольці про молодших хлопців. Евка тримала Томека в таємниці аж дотепер. А тут маєш. Єдина реакція — це повний ентузіазму вигук.

— Я деколи трохи непокоюся, — тягнула Евка. — Думаю про те, що буде колись. За кілька років.

— Що буде? Плюнь на це, — порадила Йолька. — Може, вже нічого не буде.

27.10. А якщо Йолька має рацію? Якщо за кілька років уже нічого не буде? Не варто перейматися майбутнім, тільки жити на повні груди. Тут і тепер. Ловити враження, як метеликів.

28.10. Легко сказати, ловити. А де знайти годящий сачок?

11.11. Післязавтра має відбутися весілля Йольки та Яспера. І відбудеться, тільки десь у Греції.

— Так буде романтичніше, — сказав мені по телефону Яспер. — Тільки ми, море й вітер. Ми надішлемо вам фотки.

— Що вони сказали? — допитувався Лешек.

— Пришлють фотки.

— Халепа, а я запросив на це весілля Міґеля. Треба до нього потелефонувати. Попередити.

— Старий, яка турбота, — озвалась Евка.

— Звісно. Про половинку треба турбуватися. Іншої вже не буде.

— Звідки ти знаєш, що вона справжня, а не ситуативна чи там моделінова?

— Бо я нічого не мушу змінювати, а поза тим, вона пасує до кожної ситуації, пори року й обставин.

— Маєш його знімок? — зацікавилась я.

— Ясно, я завжди ношу його в гаманці. Він не найкращої якості, але навіть на ньому видно, яким хлопцем є Міґель. Сама подивись.

Я взяла в руки фотку завбільшки з сигаретну пачку. Здається, пляж. А на ньому усміхнений кошлатий брюнет у сапфірових стрінґах і з величезною кількістю гелю на кучерявому волоссі.

13.11. Завдяки чому пересічний хлопчина, яких тисячі довкола, знічев'я обертається у половинку? Може, замість шукати ідеалу поекспериментувати з макіяжем?

15.11. Нині Томек перший раз прийшов до Евки. Подзвонив і зайшов, не чекаючи запрошення.

— О, пані Малинко! — зрадів він, побачивши мене.

— Тільки не «пані». Досить, що я щодня чую це від студентів. — Я окинула його поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — 3 тебе вийшов класний хлопець. Такі м'язи ростуть самі?

— Ні, треба допомагати їм у «качалці». А надто, коли людина має схильність до повноти, — зітхнув він, а потім теж окинув мене поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — Пані, тобто Малино, ти теж незле виглядаєш. Три роки тому в тебе, здається, були менші очі та губи.

— Я змінила макіяж, — пояснила я. Про ніс він не мусить знати. — А як там твої зуби?

— І далі воюю з карієсом, але вже не так запекло, як колись. Завдяки Евці.

— Це схвально.

— Евіта казала, що ви мешкаєте разом. Класно, посидимо втрьох…

— Не посидимо, бо я мушу йти. Маю важливу справу, — збрехала я.

Куди може піти самотній, нікому не потрібний педагог, аспірант? Звісно, до універу. Посиджу за комп'ютером, підготуюся до семінару. Може, завершити статтю? Невже саме так починається наукова кар'єра?

25.11. Ненавиджу нерозв'язані проблеми, незавершені справи, незамкнені двері. Тому я провідала Вальдека. Сьогодні вранці. Грюкала у двері якихось п'ятнадцять хвилин, поки врешті щось за ними зашурхотіло.

— Хто там? Ти? Знаєш, котра година?

— Восьма ранку. Я боялася, що пізніше тебе не застану. А я хочу побалакати і закрити ту справу з кіно.

— Ти хочеш зараз піти до кіно? — не зрозумів Вальдек.

— Ні. Ти відчиниш, чи ми так і будемо спілкуватися крізь замкову щілину?

— Зараз, я щось накину. Почекаєш хвилинку?

Я почекала. Він нарешті відчинив, у самих штанях і золотому ланцюзі на грудях.

— Перепрошую за бардак, але ти ж знаєш, як воно буває.

— Готуєшся до змагань?

— Ну.

Хвилину ми мовчали. Я непомітно роздивлялася кімнатою. Ліжко застелене чимось схожим на плед. Стіл завалений дисками. На полиці кілька «Плейбоїв» і компакти з іграми. Біля крісла гирі та еспандер. Зі стіни страшить великий плакат Брітні Спірс.

— Любиш Брітні? — «З чогось треба починати».

— Може бути, — покивав він, — але волію Дженніфер Лопес. Знаєш, ти до неї подібна!

— Я? — «Як добре почути зранку щось приємне». Дженніфер — це латиноамериканська секс-бомба. Довге темне волосся, повні губи й виразний погляд.

— Ну. Фігурою. — «Бляха, я знову розкабаніла в стегнах, мабуть, тому, що постійно сиджу над книжкою».