А раз сказав Фоксові його приятель чорт, отаке миршаве чортеня, бісеня, чортяче щеня:

— Слухай, Фоксе, мені кортить поглянути, як там у раю. Візьми мене туди!

— Не можна, — відповів Фокс, — тебе туди не пустять.

— Тоді знаєш що? — сказав чорт на те. — Бери мене в рот та й занеси туди. Ніхто тобі в рот не заглядатиме.

З доброго серця взяв Фокс того чорта в пельку та й прошмигнув з ним до раю. А щоб не привернути до себе уваги, він весело махав хвостом. Та від всевидющого творця, відомо, годі затаїти що-небудь.

— Діти, діти, — сказав він, — здається мені, що тут у комусь чорт сидить.

— Не в мені! Не в мені! — закричали ангели.

Тільки Фокс мовчав, щоб той чорт не вилетів йому з рота. Він лише гаркнув «гав!» — і тут же закрив рота.

— Ось що, Фоксе, — сказав творець. — Коли в тобі сидить чорт, то й не годен ти жити з ангелами. Геть на землю й ходи там за людиною!

Відтоді, Дарочко, всі фокстер’єри мають бісика в тілі та на піднебінні чорну пляму. Так-то воно. Егеж! А тепер можеш собі бігти.

Про Алика

Стривай-но, Дарочко, сьогодні я сфотографую, як ти розумно й чемно сидиш на ґаночку.

Був собі колись фокстер’єр на ймення Алик: весь біленький, як сніг, вуха мав коричневі, а на спині — гарну чорну пляму, наче попонку. Жив оцей Алик у чудовому саду, повному квітів, метеликів та мишей, був там іще басейн з білими ліліями та рожевим лататтям. Однак Алик у той басейн не падав ніколи, бо він не був такий навіжений і недотепа, як дехто...

День якось видався задушний, збиралося на бурю й дощ. А що всі собаки в такий час їдять траву, їв траву і Алик. І що ж сталося? В цій траві росла стеблина чародійної травиці, яка зветься латиною «міракульоза магіка». Проте Алик того не знав та й з’їв чародійну травичку. І тут же перевернувся на прекрасного білого принца з коричневими кучерями та з гарною чорною латочкою на спині. Коли Алик іще не збагнув, що він уже не собака, а зачарований принц, та підняв за звичкою задню ногу, щоб почухатися за вухом, і угледів золоті черевики на ногах... Гей, куди ти, Дарочко, стривай же! (Отут, на найцікавішому місці, Дарочка перестала слухати й кинулася за горобцем. Тому казки про Алика я не міг розповісти до кінця.)

Про доберманів

Щоправда, деякі інші собаки також мають відтяті хвости, як ото добермани — знаєш, який у них вигляд, га? Це такий чорний або гнідий бовдур — самі тобі ноги, а хвіст у нього геть відчикрижений. Але ж це не на пам’ять про Фоксика, де там. Сядь тихо, і я розкажу тобі, чому доберманам відтинають хвости.

Жив собі колись доберман, і мав він ім’я Астор чи Філіпп, або щось таке. А цей Астор чи Філіпп був такий дурний, що не вмів інакше гратися, як тільки ганятися за своїм власним хвостом.

— Почекай ось хвилиночку, — гарчав він на хвоста, — й тебе трошечки вкушу!

— Не почекаю, — казав хвіст.

— Почекай, кажу, бо розсерджуся! — загавкав доберман.

— Не почекаю! — сміявся з нього хвіст.

— Коли не почекаєш, то я тебе з’їм! — погрозив доберман.

— А не з’їси! — заповзявся хвіст.

Тут доберман розлютився, скочив на свого хвоста, схопив його зубами і зжер; був би, напевно, й самого себе геть ізжер, коли б не прибігли люди та не прогнали його палицями від себе самого.

Відтоді люди відтинають доберманам хвости, щоб ті добермани не могли свої хвости їсти.

Ото й усе. Швидко нам час сьогодні збіг, еге ж?

Про хортів та інших собак

Де там, хортів творець не сотворяв. Це неправда. Хортів сотворив заєць. Творець передусім сотворив усіх тварин, а собак, як найкращих з тварин, він залишив собі напослідок. А щоб робота спорилася, він приготував три купи матеріалу: купу кісток, купу м’яса та купу шерсті, й заходився робити з усіх трьох куп собак.

Спершу він виліпив фокстер’єрів та гончих пінчерів, — тому вони такі розумні, а коли взявся до інших, саме тоді задзвонили на полудень.

— Ну гаразд, — сказав творець, — хай почекають, за годину я знову візьмуся творити.

І пішов відпочивати.

А тут якраз біля купи кісток пробіг заєць. Костомахи зашаруділи, підхопилися, загавкали та погналися за зайцем. Отак і створився хорт. Ось чому в хортів самі кістки, а м’яса майже немає.

Купі м’яса тим часом закортіло їсти: почала вона крутитися й скавучати, аж поки не зробився з неї бульдог, тобто боксер, який одразу ж пішов їсти. Тому бульдоги — саме м’ясо.

Як побачила це купа шерсті, то почухалася й собі пішла їсти. Так з’явився сенбернар — ніби самі патли. А з рештків цієї шерсті зробився пудель — також самі пелехи, а що залишився там іще жмуток шерсті — то з цього зробився так званий «япончик», або ж пекінський песик.

Коли творець повернувся через годину до своїх трьох куп матеріалу, там уже не було майже нічого. Лишився тільки один довгий хвіст, пара вух від гончака, чотири коротенькі лапки й довжелезний тулуб. Що було робити? Взяв творець та й зліпив з оцього таксу.

Отож запам’ятай собі це, Дарочко, й не водися ні з бульдогами, ні з сенбернарами, ані з пуделями, бо не до пари тобі ці собаки.

Кінець.

Про собачі звички

Те, що я розкажу тобі сьогодні, Дарочко, вже не казка, а чистісінька правда. Вірю, що ти хочеш бути освіченим собакою, тож слухатимеш уважно.

Сотні й тисячі років тому собака ще не служив людині, як тепер. Людина тоді була ще дика й не можна було з нею жити. Собаки жили собі в собачих зграях, але не в лісах, як сарни, а на широченних лугах, що звуться преріями або степами. Тому всі собаки так люблять луги й тому так ганяють по них, аж вухами тріпають.

А знаєш ти, Дарочко, чому кожний собака тричі обкрутиться навколо себе, перш ніж лягає спати? Це тому, що коли собаки ще жили в степах, вони мусили втоптувати собі високу траву, щоб гарно їм у ній, як у кожушині, лежалося. Так вони роблять ще й досі, навіть коли сплять, як ти ось, на кріслі.

А знаєш, чого собаки гавкають і перекликаються вночі? Це тому, що колись у степах вони мусили озиватися, аби не загубити свою зграю.

А знаєш, чому собаки підносять ніжку на кожний камінь чи пень та й кроплять його? Це так вони робили в степу, щоб кожний пес із їхньої зграї міг понюхати й пізнати: ага, тут уже був наш колега — ось на камінні він залишив свій підпис.

А знаєш, чого ви, собаки, загрібаєте в землю кістки та скоринки хліба? Так ви робили ще за тисячі років, аби мати хоч який-небудь запас на голодний день. Бачиш, які ви споконвіку мудрі були.

А знаєш, чому собака почав жити разом з людиною? Це було так. Угледівши, що собаки живуть зграями, люди й собі почали жити зграями. А тому, що ось така людська зграя ловила чимало всякої дичини, навколо її табору валялося багато кісток. Побачивши це, собаки сказали собі:

— Навіщо мені бігати за звіриною, коли в людей он тьма-тьмуща кісток?

З тієї пори собаки стали ходити за людськими таборами, й дійшло до того, що люди й собаки здружилися.