Литмир - Электронная Библиотека
A
A

У цій фотографічній роботі найцікавіше те, як проявляється отаке щеня (тобто, коли проявляєш у темній комірчині) . Насамперед вилізе чорна мордочка, потім заблищать чорні очі, а потім виглянуть і чорні вуха; а вже ніс такого щеняти, як і годиться, витикається на фотографії перший.

Одне слово, коли є у вас фотоапарат, то придбайте до нього ще й цуценя. А коли є цуценя — придбайте до нього фотоапарат і спробуйте щастя. Це захоплює куди дужче, ніж полювання на полохливу зебру або на бенгальського тигра. А більше не скажу вам нічого — переконайтеся самі.

КАЗКИ ДЛЯ ДАРОЧКИ, ЩОБ СИДІЛА ТИХО

Казка про собачий хвостик

Слухай же, Дарочко, сиди гарно й спокійно, а я розповім тобі казку. Знаєш яку? Ну, наприклад, казку про собачий хвостик.

Так ось, жив собі раз песик на прізвисько Фоксик. Знаєш, який був цей песик? Весь білий, тільки мав він чорні вушка, чорні, мов терен, очі й чорну, мов антрацит, мордочку. А на ознаку, що він справжній чистокровний тер’єр, була в нього чорна пляма на піднебінні. Так, як і в тебе. Бачиш, ти про це й не знаєш. Покажу тобі її колись у дзеркалі, коли позіхатимеш. Ну, а хвіст у нього був такий довгий, як і його родовід, і так він вимахував оцим хвостом, що міг ним тюльпани стинати. Цього, звичайно, він не робив, але така сила в його хвості була.

Казки - doc2fb_image_0300003B.png
Цей песик Фоксик був страшенно відважний і не боявся нікого. Гідних людей він не кусав, гостей також ні, та цього й не треба робити, а коли тільки чув про когось негідного, скажімо, про розбишаку, то зразу ж кидався на нього й душив, просто хапав злодюгу за горло й тріпав ним, поки той не сконає.

Якось наш Фоксик довідався, що в горах, у печері, живе жорстокий-жорстокий змій. Знаєш, що таке змій? Це такий лютий і гидкий семиголовий пес, що жере звірят і людей та навіть — зваж на це — собачок. Уяви собі, скільки такий змій з сімома головами може схаласувати.

Казки - doc2fb_image_0300003C.png
І ось вибрався Фоксик на цього страшного змія, щоб задушити його. Та й думаєш не задушив? Го-го, ще й як задушив: кинувся змієві на вухо, як ти ось на мамине, а змій заплакав і втік. Такий-то був з Фоксика герой.

А ще якось ходив він душити небезпечного велета, що проживав аж там десь на Панкраці. Цей велет був відомий людожер та собакожер, і мав він грізне ім’я — Гицель. Та Фоксик не боявся Гицеля, бо носив на шиї собачий значок (це такий чарівний амулет, що надає собакам неймовірної сили, тому ото й носить його кожний порядний собака). І що ти скажеш — не задушив? Задушив. Скочив Гицелю на ноги та й роздер йому штани. Угледівши в Фоксика на шиї чарівний значок, оцей велет вилаявся так, аж сіркою засмерділо, і втік. Радієш, еге ж?

Казки - doc2fb_image_0300003D.png
А втретє вибрався цей молодець Фоксик проти самого жорстокого татарського хана Пеліхана, який жив десь у Страшніцах. Спершу Фоксик статечно загавкав на цього татарина. Хан Пеліхан так злякався, аж серце йому в п’яти сховалося, й він увесь трусився й ніяк не міг знайти своїх окулярів. Без окулярів хан бачив погано, а Фоксик тим часом безпечно вимахував перед ханом хвостом. Тож хан і подумав, наче то палаш або шабля, схопив свого кривого меча, замахав ним і таки відсік, бузувір, кінчик Фоксикового хвоста. Фоксик, звичайно, розсердився та, навіть забувши про хвоста, наїжився і схопив татарина за п’яту. А що серце татарина було в п’яті, то герой Фоксик прокусив серце хана Пеліхана, й той упав мертвий, і ніхто більше його в тім краю не бачив.

Казки - doc2fb_image_0300003E.png
На вічну пам’ять цієї славної перемоги над кровожерним ханом Пеліханом усі прямі й чистокровні нащадки героя Фоксика, так звані грубошерсті фокстер’єри, дають собі кінчик хвостика відтинати. І тобі ось, Дарочко, відітнуть, коли настане пора. Це, щоправда, трохи болить, але доведеться це якось стерпіти.

Отак-то воно. Дякую за посиденьки.

Ну от і гаразд.

Чому тер’єри гребуться в землі

Сиди, Дарочко, гарно й не вовтузься! Я наставлю лише об’єктив, натисну спуск — і готово. А ти тим часом почуєш якусь казку. Наприклад, про те, чому песики-тер’єри гребуться в землі. Люди кажуть, що вони шукають там мишей. Де там мишей! Ти ж іще й не бачила мишей, а вже гребешся в моїх грядках. А знаєш чому? Не знаєш? То я тобі розповім.

Казки - doc2fb_image_0300003F.png
Я вже розповідав тобі казку про те, як герой Фоксик, праотець усіх справжніх фокстер’єрів, утратив на герці з татарином кінчик хвоста. Після перемоги над лютим ханом Фоксик знайшов на землі відтятий кінчик свого славного хвоста. А щоб, чого доброго, не гралися його колишнім хвостиком кицьки, Фоксик узяв та й закопав його глибоко в землю. Ну, сядь же ти, непосидюхо!

Відтоді всі справжні фокстер’єри пишалися героїчними вчинками свого великого предка й на пам’ять про нього носили обтяті хвости. Інші ж собаки — такси, які ходять із довгими хвостами, позаздрили їхньому славному історичному минулому й почали зловмисно твердити й гавкати, ніби це неправда, ніби згідно з новими історичними дослідженнями ніякого бою з татарином не було, як не було, мабуть, ніякого праотця Фоксика ані хана Пеліхана; все це, мовляв, лише легенда без історичної основи.

Казки - doc2fb_image_03000040.png

Цілком ясно, що грубошерсті фокстер’єри не могли цього слухати спокійно й почали гавкати, що казка про Фоксика — це справжнісінька правда, й на доказ показували свої обтяті хвости. Та довгохвості такси — лукаві й твердолобі. Вони закинули, що відсікати собі хвоста може хто завгодно, що на Малій Страні є навіть кіт з відтятим хвостом. Тож вони не повірять, поки не побачать справжнього кінчика хвоста героя Фоксика Великого. Хай, мовляв, фокстер’єри знайдуть цей священний залишок свого знаменитого предка й доведуть таким робом своє славне походження.

Відтоді, Дарочко, фокстер’єри й шукають хвіст свого праотця, закопаний десь глибоко в землю. Як тільки пригадають собі, що такси насміхаються з них, то миттю починають гребти й нюшити мордою землю, аби винюхати, бач, чи не тут саме похований хвіст їхнього праотця. Досі ще вони його не знайшли, але догребуться напевно. А тоді вже поставлять великий мармуровий стовп з золотим латинським написом: «Cauda Foxlii», тобто Фоксиків хвіст.

Ми, люди, Дарочко, навчилися цього саме від вас, фокстер’єрів, та й собі риємося в землі — шукаємо в ній попелу та кісток прадавніх людей і виставляємо їх у музеях. Ні, Дарочко, цих кісток не гризуть, їх лише оглядають.

От і готово!

Про Фокса

Казки - doc2fb_image_03000041.png
Посидь-но, Дарочко, хвилинку, і я за те розкажу тобі казку про Фокса. Хоч Фоксик — найславніший фокстер’єр в історії, проте не він був перший фокстер’єр на світі. Першого фокстер’єра звали Фокс, і той Фокс був увесь білий, без єдиної плями. Та як же він міг бути не такий сніжно-білий, коли його створили для раю, щоб там розкошував разом із ангелами. А що йому давали їсти у тім раю? Ясно що: і сирки, й сметану. М’яса не давали, бо ж ангели — вегетаріанці. А той Фокс був іще страшенно бешкетливий та непосидющий, як і всі фокстер’єри; коли ж він виходив з раю... (Пхе, пхе, невже ти собі гадаєш, що в раю можна було робити калюжки? У помешканні це теж не годиться, запам’ятай собі раз назавжди і бери приклад з Фокса). Тож завжди, коли йому хотілося надвір, він шкрябав у райську браму, — хочу, мовляв, вийти на хвилиночку. Стривай, на чому я зупинився? Ага, так отой Фокс по кілька разів на день вибігав із раю. А поза райською брамою той непосидюга грався з чортами. Мабуть, він думав, що то якісь собаки, — вони ж бо з хвостами, тоді, як в ангелів лише крила. Як же він грався з чортами? Ганяв з ними по леваді, кусав їх за хвости, качався по землі й таке інше. А коли знову загавкав під райською брамою, щоби впустили, то на ньому були рудуваті плями від землі й чорні від панібратства з чортами. Відтоді в усіх фокстер’єрів чорні та гніді плями, знаєш?

17
{"b":"552307","o":1}