– Так. Необов’язково, Іро. Ну, п’яним був та вирішив свіжим повітрям подихати, на балкон вийшов, голова закрутилася і…

– Атож. Тільки він того дня абсолютно тверезим був. Розтин показав. До того ж не страждав алергіями, не мав задишок, хронічних болячок чи вроджених патологій. А мешкав на другому поверсі в протилежному від місця пригоди кінці міста. І тут таке: випав із вікна сходової клітки зовсім чужого будинку посеред білого дня. До кого приходив, чому – так і не з’ясували. Свідків також не знайшли. Я після почутого відразу до церкви сходила, свічку за упокій раба Божого Сергія поставила, на парастас дала. Тоді до мене ще якась бабця причепилася. Лиха така, прикра. Ну, нема в мене довгої спідниці й хустини на голові, то що – і до церкви не заходити? Гірко, Адо. Бо все намарно… Пізніше мені сказали, що за самогубців молитися нема сенсу. Думаєш, правда?

– Думаю, брехня. Якщо молитися щиро, то обов’язково допоможе. Навіть найбільші грішники заслуговують на свічку. А Сергій і поготів, бо ж не потягнув за собою молоденьку дурепу, застерігав та оберігав її, скільки міг. І подужав поставити крапку сам. Цікаво, це ж яке завдання купівельників душ він не схотів виконувати?

– Думаєш, його вбили? – Ірен застигає з роззявленим ротом. Здогад і впевненість, що я кажу правду, бентежать її.

Ствердно киваю. Що тут додати? Навіть посеред найчорнішого пекла можна віднайти пломінь свічки, яку хтось за твою душу в церкві перед образами поставив.

Мовчимо якусь мить. Кожна думає про своє. І знову озивається Ірена. Вона, врешті, зрозуміла, що я та, кому можна «виговоритися»:

– Пам’ятаєш, Адко, ти колись казала, що влаштувалася до «Янгола» випадково, тобі назва клубу сподобалася?

Пам’ятаю, звісно. Знала б, що хтось серйозно сприйме, притримала б своє почуття гумору.

– Сміятися будеш, у мене майже та сама історія. От ішла вулицею, угледіла ту згорьовану вивіску… і все. Такий нещасний і збентежений янгол на ній… Опам’яталася лише через добу. Я ж перед тим до непоганого місця прибилася, вар’єте з реальною трудовою книжкою на руках і реальною зарплатнею, не в конверті. І на думці не було чогось кращого шукати. Ага, шило на мило змінила: гроші приблизно ті самі, хай і в конверті, робота – теж, люди здебільшого нормальні, трапляються гірші.

Умгу, в «Янголі» усе прекрасно. І то настільки, що слів бракує. І ми тут з тобою, Іренко, випадково. І я на цьому клятому підвіконні аж втомилася дзиґою вертітися, усе визираючи, чи не під’їде машина з тим, хто так палко прагне з нами поспілкуватися, та ще й таким підступним способом. Чорний джип пронісся повз глухі ворота. Не наш.

Що ж, тоді слухаємо сповідь далі.

– Трохи тоді здивувалася, що під час співбесіди мене не дуже й випитували. Так, для годиться. Думаєш, Адко, у них усі працівники отакі – заблудлі вівці, випадкові? І в разі чого – ніхто не шукатиме…

– Оце вже ні, – заперечую відразу. – Той же Мишко, наприклад. Він пристав на прохання приятеля замінити когось там тимчасово. Ну, а гроші непогані, робота не гірша, ніж деінде, люди нормальні в цілому. Сама ж казала. Сподобалося. І вакансія саме була. Залишився. А в нього з родиною все гаразд – батьки, сестра, племінники.

Цікаво, здається, вона таки ревнує свого Мишка, он як очі блиснули. Авжеж, здивована, що я так багато про хлопця знаю.

– Ще й ти йому подобаєшся на додачу, – веду далі, ніби кажу загальновідомі речі, і, не змінюючи тону, запитую: – А коли тобі, Іро, той самісінький беззубий лисий торгаш повторно запропонував душу продати?

Іра приголомшена запитанням, але відразу відповідає.

– Ні, Адо, не той самий. Той був дрібнотою, як це називається у них, – на підхваті, служка, підшивайло. Він і права не мав на такі складні оборудки.

– Хто ж тоді? Я його знаю? – Губи зненацька терпнуть. Чого б це? Адже питання риторичне. Майже. Іра може теж його не знати, і цього разу могли підіслати служку.

Та вона відповідає несподівано чітко та впевнено:

– Ти його знаєш. І зараз ми у нього вдома. Це той, кого ми називаємо Господарем нічного клубу «Темний янгол». Пестунчик долі. Крутий бізнесмен, нардеп, колишній мер міста, заслужений суддя і теде і тепе. Уявляєш, він «спромігся» опуститися до рівня якоїсь там танцівнички. Перша наша зустріч мені нагадувала побачення: квіти, шампанське, музика, подарунки, дорогий ресторан. Ми, жінки, часто буваємо надто романтичними, і я вже була повірила, що він – мій принц на білому лімузині. Нехай старий і підтоптаний, але принц, котрий має випещені руки, манери, голос та порожнє серце і голий розрахунок в усьому. Тоді я ще не знала, що він власник нічного клубу, а «Янгол» – його улюблена іграшка. Природно, Адо, я не думала, що буде саме така пропозиція, а не, приміром, намір зробити мене своєю коханкою чи принаймні дівчиною на одну ніч. І замість цього – слова, котрі я вперше почула у брудному генделику від лисого беззубого покидька. Небожитель, той, хто має все, захотів для повного щастя побавитися в Бога.

Мені паморочиться в голові. Починають тремтіти руки. Ірка це помічає:

– Адко, ти чого? Тобі погано?

От візьму і скажу, що мені дуже добре! Чого питати очевидне?

Але навіщо Господарю так підставлятися? Навіщо займати обслугу? Клара… Ірка… Я…

Я?

Навіщо так уперто чіплятися до людей, які душами не торгують? Уперто не торгують. Кожна з різних причин. Тьху. І навіщо ламати дівчат силою? Ну, отримав відкоша. Заспокойся. Силою душу не взяти. Охочих позбутися душі – сила-силенна. І полювати не треба, самі в чергу вишиковуються.

Іще якого чорта Ірці пам’ять не підчистив і вона усе пам’ятає?!

Гаразд. Нехай красуня Ірен – то примха багатого чувачка, так? Можливо. А від мене що йому тре’?

– І все ж, Іро, чому ти відмовилася від пропозиції? Я думаю, цього разу тобі за душу пропонували набагато більше, аніж «щастя»: шалені гроші, золоті гори, казкову розкіш і теде, – говорю автоматично, бо це вже неважливо. Та не мовчати ж тепер.

– А відмовилася, і то без роздумів. Бо… Удруге такі пропозиції просто так не роблять. От і подумалося: значить, у звичайній мені, доньці алкашки, нещасній, побитій життям дівці, є щось справді вартісне. Щось таке, чого немає в інших. Те, що навіть найбагатші не гідні мати, але прагнуть усім серцем. І я твердо пообіцяла собі, що нізащо вони від мене оте цінне не отримають. І знову до церкви сходила, і помолилася, і зрозуміла: все чиню правильно. Ну, як іще можна пояснити тобі очевидне?

Я киваю, гірко посміхаючись:

– Зрозуміло, Іро. Дуже все зрозуміло. Ти молодець!

Певну симпатію до Іри я відчувала і до нашої теперішньої розмови. А відкриття, що вона не просто випадковий подорожній, а друг, нехай у нещасті, та все ж друг, остаточно розставило усе по місцях. Фіг він змусить мене грати проти неї. Хоча, може, це я зараз така смілива?

– А до Туреччини ти якого милого зібралася? Чому просто не звільнилася, та й по всьому? Можна не тільки роботу, а й місто змінити за бажання.

– Та ну? А ти пробувала добровільно покинути «Янгола»? Ні? Це тобі не на іншу квартиру переїхати чи перефарбуватися з блондинки в брюнетку. З-під землі дістануть. Знаєш, я до матері якось приперлася, вперше за кілька місяців. Вона ніби й твереза була того дня. Сидить, передачу по телеку дивиться. Телек у неї старий, ще чорно-білий «Електрон». Такий зараз і не продати, і на пляшку оковитої не обміняти, мабуть, тому і вцілів. Передача була про дівчат, котрі потрапляють за кордон у секс-рабство. Маман сидить, очі шматою брудною замість носовичка втирає, мовляв, бідолашки, уті-путі. Ну, я й ляпнула їй, на понт тоді брала, мовляв, сьогодні була в компанії, що танцівниць до Туреччини вербує. Збираюся їхати теж. Думаєш, на неї подіяло?! Хоч би сцену влаштувала, чи що? Навіть не скривилася. І так мені гидко стало, що захотілося крізь землю провалитися. І я серед оголошень на стовпах знайшла фірму, що дівчат за кордон набирає, уявляєш! Пройшла співбесіду. Матері зателефонувала, повідомила, коли потяг, куди їду і з ким. Нас через Київ збиралися везти… Мати так на вокзал і не прийшла, хоч і обіцяла наче. Мишко прийшов і так палко відмовляв мене, навіть благав не їхати. А що йому скажеш? Яку правду? Що не від себе я втікаю і не від нього. А від бездушної матері та від ловців душ… Снайперів, блін, сраних…