– Які спец… Ви про що? Ви до чого це, товаришу…

– Ось-ось, товаришу. Не забувайте, громадянине: людина людині в СРСР – друг, товариш і брат. А друзі, товариші та брати не підслуховують розмов, суті яких не розуміють. Ваші документи! – повторив суворо.

– Нема при собі… Не захопив…

– А як нема при собі документів, громадянине, – нема чого встрявати. Якщо не можете нічого пред’явити, краще не розтуляйте рота. Пийте чай, їжте тістечко. Все зрозуміло?

Чоловік із борідкою розгублено кивнув, позадкував, підхопив «дипломат» і, залишивши недопитий чай на стійці, швидко забрався геть.

Запала тривала мовчанка. Їсти Ігореві зовсім розхотілося, коньяк почав поволі діяти, але шлунок усе одно капризував. Тож, неквапом зжувавши ще одну сосиску, Князевич тихо сказав Горбику:

– Вийдімо.

Той, тверезіючи просто на очах, посунув до дверей, втягнувши голову в плечі.

Коли вони вийшли з магазину, Ігор кивнув праворуч, і вони зайшли за будівлю, опинившись із боку службового входу. Там вантажник, товариш двірника, активно перекидав порожні дерев’яні ящики, сортуючи тару та відбираючи цілу від ламаної. Побачивши їх, вантажник здивувався. Але подив став іще сильнішим, коли Князевич, рвучко розвернувши за плече, притиснув Горбика до цегляної стіни, різким ударом утопив кулак у його животі. Зойкнувши, двірник осів. Спочатку смикнувшись у їхній бік, вантажник тут-таки зрозумів – нема чого влазити, і завбачливо зник усередині магазину, причинивши за собою важкі металеві двері.

– Ти все вкурив? – суворо запитав Ігор, дивлячись на Горбика згори вниз. – Якого чорта язика розпустив? Ти ж за крадіжку сидів, не за політику? А якби мене поруч не було?

– Ти ж не знаєш нічого, – прохрипів Горбик, навіть не намагаючись розпрямитися.

– Чого я не знаю?

– Нічого. Або не хочеш знати. Вам, Степановичу, такі речі знати начальство не дозволяє.

– Можеш пояснити до пуття?

– Ага, щоб ти мене знову в пузо?

– Я тобі, як треба буде, ще й табло натовчу, – пообіцяв Ігор. – Це я тебе пожалів, бо сьогодні дуже добрий зранку. Похмелитися встиг, а то б під гарячу руку, знаєш… Ну, якого хріна ти там молов про Кремль, бомбу, Рейгана, хай би він здох?

– Він-то здохне, – прохрипів Горбик. – Здохне, як усі нормальні люди. А ті, хто в Кремлі сидять, і наші… такі самі… не здохнуть ніколи. Хоч би їх, блядь, бомбою лупонули!

– Ти знову за своє? Чого тебе перемкнуло?

– Сестра в мене є. Тетяна… Танька…

– Чув уже. Далі. До чого тут сестра?

– Не в Києві живе, в Таращі. Син у неї, один. Єдиний. Довго не могла народити… Народила, богатир… Коля… Усе пишалася ним, наша порода, таке все… Богатиря в армію забрали… Афганістан… Незабаром сорок днів, як поховали. Привезли в ящику… Дерев’яному, прямокутному. У військкоматі видали.

– Ящик?

– Нє. Ящик так відкрили. Всередині – цинкова труна, запаяна. Був хтось із КДБ чи ще звідкись, мої не розбиралися… Коротше, наполегливо радили не відкривати труну. І знаєш, як ховали?

– У землю закопали, – вирвалося в Князевича.

– Правильно, в землю. Тільки перед тим гріб, цинковий, той, у якому пацана привезли, поставили в інший. Спеціально дерев’яний робили, більшого розміру. Це щоб люди зайвого не питали. Матрьошка така: у гробику гробик… Там, знаєш, іще один гробик. Дерев’яний, з останками. Його пакують у цинк. Ну, виходить, хлопець закопаний у трьох домовинах. Усе це під наглядом товаріщєй, сам знаєш звідки. І наказали мовчати, підписку взяли. Просто травмувався під час проходження строкової служби… Всі документи оформили, тільки їм що, пенсія їхня блядська потрібна чи жива людина? Скільки це ще буде? Не знаєш? Я скажу: поки вони в Кремлі, поки живуть і жеруть – усе, триндець країні. Ради на них нема… Суки комуняцькі, ненавиджу!

Князевич роззирнувся довкола, швидко прикрив Горбику рота долонею.

– Усе? Тихо, стій і мовчи. Слухай мене: йди додому, зачинися, напийся і проспися до ранку. Субота завтра, ось відлежишся. Працюєш по суботах? – Двірник кивнув. – Відгул візьми. Краще, ніж отак кричати на весь район. Думаєш, тебе візьмуть та просто посадять? Аби ж так було, гори ти вогнем, Горбику, чесно. Треба ти мені, поратися з тобою… Чого дивишся?

– А що ще зроблять? Катуватимуть, гестапо?

– Припнув би язика зовсім. Бо за гестапо вже я тебе здам, ясно? – Ігор помовчав. – Візьмуть, почнуть питати, хто навчив, із чиїх слів співаєш, із ким змовляєшся проти радянської влади. Не повірять, що сам дурний, почнуть дізнаватися, хто намовив. А язик без кісток, ляпнеш – хороші люди через тебе постраждають. І добре, як тебе в тюрмі триматимуть. А то запруть у дурку, колотимуть галоперидолом, під себе сратимеш, хочеш такого?

Горбик хитнув головою, раптом зовсім уже запанібрата поклав руку Ігореві на плече. Міцні пальці стиснули крізь тканину плаща.

– Ти чого?

Але зараз, коли Горбик стояв упритул, Князевич зміг нарешті роздивитися його уважніше, зазирнув у вічі – й остаточно все зрозумів. Двірник насправді був п’янішим, аніж здавався чи хотів здаватися. Зіниці величезні, очі скляні, в них – туман і порожнеча.

– Забери, – процідив Ігор.

Не послухавшись, Горбик вільною, лівою рукою поліз за викот своєї куртки. Пошарив, видобув із надр внутрішньої кишені обтріпану по краях фотокартку дев’ять на дванадцять, тицьнув її в обличчя Князевича – той аж сахнувся. Не відвернувся, мимоволі роздивляючись усміхнене лице жінки зі старанно накрученим волоссям та хлопця поруч із нею: широколицего, патлатого, великий комір білої в горошок сорочки старанно викладений поверх коміру шкільного піджака. Хлопець і жінка мали схожі риси обличчя, а ще він чимось невмолимо нагадував самого Горбика.

– Сестра, племінник, – із тихою люттю промовив двірник. – Таня й Микола. Тут йому вісімнадцять. Дев’ятнадцяти цій людині не буде ніколи. Ти розумієш, Степановичу, – ні-ко-ли. За яке таке щастя він поклав своє життя, скажеш мені?

– Забери, – повторив Князевич, і тепер той послухав – відпустив плече, хоча фото далі тримав перед ним. – А небіж твій не один такий.

– Мені від цього не легше. Іншим, хто ховав цинки, – теж. Країна що, воює? Хто їй загрожує – афганські дехкани чи як там їхні колгоспники називаються?

– Нема в Афганістані колгоспів, – навіщось заперечив Ігор.

– Ага, а радянська влада, значить, хоче, щоб колгоспи там були?

Не бажаючи більше стримуватись, Ігор рішуче згріб п’яного двірника за барки, притягнув до себе. Той мимоволі стиснув руки, ненавмисне жмакаючи фото, яке не випускав із п’ятірні.

– Сидів за крадіжку – сядеш за такі розмови, – просичав Князевич. – Надовго тепер, ясно? Це ще як до зони доживеш. Це раз. Газети почитай, це два. Там усе написано про інтернаціональний обов’язок радянських солдатів і офіцерів. Його треба виконувати. Знаєш, що таке обов’язок?

– Я нікому нічого не винен, – прохрипів Горбик. – Пусти, начальнику…

– Додому підеш?

– Піду.

Князевич відпустив двірника, легенько відштовхнув. Той, розправивши фотографію, так само обережно застромив її назад до внутрішньої кишені, облизав пересохлі губи.

– Не винен нікому нічого, – повторив він із п’яною впертістю. – Кому, їм? – Кивок у бік «Продуктів». – Гори-гори ясно, плакати не буду.

– Все, щезни, – втомлено відмахнувся Ігор.

Увібравши голову в плечі, двірник підтюпцем рушив геть. Провівши його поглядом, Князевич озирнувся, цикнув на вантажника, котрий визирав з дверей, обтрусив плащ, хоча ніде не забруднився.

Отак і живемо, подумалося йому. Щойно колишній крадій Горбик озвучив причину, яка утримувала від вступу в партію. Маючи партквиток, він у таких ситуаціях хоч-не-хоч мусив діяти інакше. А це була далеко не перша така ситуація. Справді, працівники міліції таки знали більше, ніж ті, кого мусили берегти.

Князевич знову закурив, збиваючи попіл під ноги. Коли докурить до самого фільтру, треба повернутися і доїсти сосиски. Шлунок далі грав марші, хоча й тихіше.

Секретарку в приймальній начальника слідчого відділу підполковника Буркова напевне попередили про появу Князевича.