Вона ж чудово давала їм раду, і Тонька, найдовіреніша особа, часом навіть приторговувала ними, передаючи разом із висушеними біляками на спецзамовлення до кількох тернопільських ресторанів і закритих їдалень для партійного керівництва. По селах у ягідні та грибні сезони їздили непоказні кур’єри, переважно на позашляхових оранжевих «Нивах». Вони знали, куди їхати, до кого, скільки треба платити і на що ці гроші списати. Антоніна взялася за посередництво між ними та бабою Галею, бо до неї вони точно не ризикнули б заявитися навіть неофіційно: репутація дорога.

Почепивши луб’янець на руку за велику зручну ручку, Галина Дорош обережно спустилася в урочище Сиве некрутим схилом. Вона боялася послизнутися, роса на високій траві ще трималася, під ногами було мокро. Завершивши спуск, віддихалася, поправила хустку, край якої трошки збився на очі, пошукала очима замашну палицю – озброївшись такою, гриби знаходити легше, від частих нахилянь їй уже починала боліти спина, треба пролікуватися зміїною отрутою…

Жінка зачепилась очима за потрібну палицю.

Тоді побачила людину.

Чоловік лежав під дубом долілиць і, здавалося, спав.

Та вдосвіта тут, у лісовій глушині, на самому дні урочища, просто так спати ніхто не буде. Випадково сюди ніхто не заходить, і баба Галя раптом дуже захотіла, щоб це був хтось із знайомих грибників. Хтось, хто з доброго дива вирішив прилягти зрання на вологу від роси серпневу травичку, подрімати на свіжому повітрі. Але, навіть не наблизившись, Галина Дорош чудово розуміла: це не так.

Коли підійшла ближче та навіть обережно гукнула, чоловік не ворухнувся. Не було поруч із ним і кошика. Та й одягнений він був не для лісової мандрівки.

Раптом немолоду жінку охопив страх. Вона, знаючи це урочище й цей ліс уздовж і впоперек, боялася – ось зараз хтось недобрий вийде з-за дерев і вона не встигне навіть слова сказати, опиниться долі поруч із цим незнайомцем. Та жах тримав її недовго. Мотнувши головою і перехрестившись кілька разів, Галина Дорош обережно поставила кошик на траву, нахилилася до лежачого, поклала руку на плече. Трошки зусиль – і ось чоловік лежить на спині.

Мертві очі дивилися просто в ранкове небо.

За своє життя Галина Дорош уже бачила трупи. Застала війну в досить дорослому віці. Ховалася по лісах від бомбових дощів, тікала від вивезення на роботи до Німеччини. Згодом її родина чи не єдина на все село була повірила повстанській листівці, знялася та втекла від переселення до Сибіру. Воєнні й повоєнні роки привчили юну Галину до того, до чого дівчата звикати не мусять, – дивитися на вмерлих наглою смертю без трепету та переляку, лише з покірним смутком.

Але, зазирнувши у ці мертві очі й тільки тепер упізнавши того, кого знайшла в урочищі, жінка зробила крок назад, не втрималася, сіла на землю.

І закричала.

Вікна його однокімнатної квартири виходили на продуктовий магазин.

Саме цей краєвид став вирішальним, коли Князевичі після розлучення та розміну двокімнатної, отриманої Ігорем на службі саме з нагоди весілля, тобто – три роки тому, визначалися, хто де буде жити. Колишня хотіла бачити з вікон дерева, тож обрала собі Дарницю, де вікна такої самої «хрущовки» – іншого їм ніхто навіть не пропонував за двокімнатну в «спальнику» за дві зупинки від метро – виходили на зелений сквер. Солом’янка ближче до центру, але жінка не хотіла щоранку бачити з вікна гастроном і алкашів біля нього.

Такого видовища, вколола вона Ігоря, їй і вдома вистачало.

Дві кімнати в новому будинку на Оболоні вдалось обміняти досить швидко, лише підключивши його зв’язки. Князевич не приховував, що певною мірою зловживає службовою інформацією, хоча зв’язків із чорними маклерами не афішував. Одна справа, коли користуєшся їхніми послугами тихцем, і зовсім інша – коли контакти офіцера міліції з фактичними порушниками закону обговорюють колеги та просто знайомі.

Загалом Ігор Князевич визнав: розлучення дало йому більше користі, ніж подружнє життя.

Невдале сімейне життя несподівано поставило під сумнів його кандидатство в члени партії, і начальство відчепилося на якийсь час. До того його постійно довбали – працівник міліційного Главку, якщо хоче зростати над собою і сам претендувати на керівні посади, мусить мати партквиток і бути комуністом. Якось Князевич пожартував на свою голову: ось загину від бандитської кулі – тоді прошу вважати мене комуністом. Підполковник Бурков, його безпосередній начальник, на коротку мить замовк, немов перетравлюючи почуте, пожував губами, потім мовив, як відрубав: «Нікому ніколи так більше не кажи».

Згодом він намагався повернутися до цієї розмови. З іншого боку тиснула молода дружина, котрій було не досить того, що Ігоря Князевича вважали одним із найкращих молодих сищиків Главку МВС Української РСР і на нього навіть облизувалися в Москві – засидить, мовляв, у провінційному Києві, втратить кваліфікацію, тут же нема куди далі рости. Та Князевичу чомусь не хотілося переїжджати зі знайомого буквально до кожної зачовганої вулиці Києва в непривітну, величезну та чужу Москву, хай вона і столиця з більшими перспективами. Втім, кандидатом у члени Комуністичної партії він усе ж таки стати міг, навіть серйозно збирався – не так через делікатні підштовхування керівництва, як роблячи чергову поступку жінці, котра пиляла його за брак здорових амбіцій що далі, то сильніше.

Усе вирішив випадок. Найбанальніший у світі, нецікавий та прісний, як бородатий анекдот про чоловіка, котрий повернувся додому раніше, ніж треба. Лише чотири дні тому вони з колегою з МУРу пили горілку в нього вдома, і ось цей самий колега прийшов сюди, коли господаря, як він точно знав, бути вдома не повинно. Але в Князевича змінилися плани, плюс дружина явно зацікавилася перспективнішим за Ігоря москвичем…

Словом, спочатку могло обійтися без мордобою.

Це вже потім, коли москвич пішов, чомусь застібаючи штани на ходу, дружина виступила соло: от уже й мужик, це ж так себе не поважати, за руку з молочним братом попрощався. Цього разу навіть знайшла, чим замінити непристойне слово, хоча ніколи не червоніла від матюків. Навпаки – сама могла загнути в тему та доречно, що попервах приваблювало в ній Князевича.

Вдарив він жінку тоді лише раз. І то – демонструючи самоповагу. Не їй, звісна річ, – собі, коханому. Але синець у неї залишився добрячий.

Наступного дня побігла жінка до його начальства, показала синець, поскаржилася в партійну організацію. Та власне парторг покарати Ігоря Князевича не міг ніяк: по партійній лінії безпартійного продерти неможливо. Хіба віддалити термін його кандидатства в комуністи, від чого перспектива отримати партквиток у найближчому майбутньому ставала нереальною. Виходить, Князевич навіть пляшку мусив поставити і московському міліцейському майорові, і навіть дружині своїй, колишній правда. Як же, вони дали його занудному начальству формальний привід відчепитися від нього з членством у партії.

Чи надовго – ніхто не знає.

Мабуть, у світлі останніх подій – таки надовго.

Стоячи біля вікна та прочинивши кватирку, Ігор дивився на ранню осінь і докурював другу на сьогодні сигарету. Давненько перейшовши на болгарські «Родопі», котрі після цьогорічного подорожчання коштували вже п’ятдесят копійок за пачку, він усе одно тримав на підвіконні червону упаковку «Прими». Народні цигарки набагато нижчого класу, ніж вироблені в братській Болгарії, мусили нагадувати йому про тлінність усього сущого. Заодно – про те, що в разі як нинішня ситуація не розкрутиться хоча б із нульовим для нього рахунком, йому доведеться працювати на іншій посаді, одержувати іншу платню і, відповідно, курити «Приму» та «Ватру».

Можна, звісно, кинути палити і при цій зарплаті. Але такого розвитку подій Князевич навіть не припускав. Так само як не думав одного разу почати рідше випивати чи, крий Боже, зав’язати з цим ділом узагалі. Міцні напої вже другий тиждень тримали його нервову систему та психіку врівноваженою після останніх подій. Хоча вже котрий ранок Князевич, закурюючи першу після вчорашнього сигарету, подумував – пора як не зупинитися зовсім, то принаймні трошки пригальмувати.