Далі була зовсім маленька кімната, вікна якої виходили просто в сад, на протилежний бік будинку. Тут стояла софа. Не та, стара, на якій вкладався спати Антон, коли тітка брала його до себе, але й не зовсім нова. Видно, давня цілком розсипалася, і тьотя Галя при нагоді придбала собі заміну. В узголів’ї софи стояв торшер, і його Антон теж упізнав: старша сестра, Антонова мама, подарувала його хазяйці на сорокаріччя.

День, коли подарували цей торшер, був останнім, коли Сахновський, уже студент, переступив поріг тітчиного будинку.

Саме тому в Антона виникло бажання влаштуватися тут, у колишній «своїй» кімнаті, під оцим торшером. Та спершу треба впустити сюди свіжого повітря.

Хоча червневий вечір уже впевнено вступав у права, прохолодніше після спекотного дня не стало. Навпаки, накочегарене за день повітря робило загальну атмосферу ще задушливішою. Розчахнувши всі вікна, Антон так і не зміг насолодитися хоча б маленьким протягом. Правда, найменшої кімнати це не стосувалося. Тут було все ж таки не так спекотно, бо від палючого сонця цей бік будинку вберігала крона дерев. Тому крайнє помешкання виявилося і найтемнішим: гілки яблунь і вишень затуляли вікно не лише від сонячних променів, а й фільтрували доступ сонячного світла. І заодно робили кімнатку спокійною й затишною, що цілковито влаштовувало Сахновського, створюючи незрівнянний додатковий комфорт.

Крізь прочинене вікно до кімнати проникли заодно ще й пахощі старого саду. Антон постояв кілька хвилин, вдихаючи їх і розуміючи, що в київській квартирі йому не вистачало саме цього. А тоді захотів їсти.

Тут можливі були два варіанти. Перший — скористатися гостинністю Іванівни. Але це означало продовжити необов’язкову розмову, чого Сахновському дуже не хотілося. Другий — сісти на машину і поїхати кудись у місто, пошукати крамницю. Чи, ще ліпше, податися до траси, де місцеві підприємці годують транзитників картоплею з котлетами, пропонують розчинну каву та чай із пакетиків у одноразових пластянках чи ще щось таке, звичайне і ситне. Та Антон уже загнав машину в двір, плануючи взятися до звільнення гаража від усякого мотлоху вже завтра, і загальна ідилічна атмосфера чомусь не спонукала його знову сідати за кермо і відчиняти ворота. Був і третій шлях: пошукати рекламовану Іванівною тітчину консервацію.

Для початку Сахновський зазирнув у холодильник і дуже здивувався, побачивши темну порожнечу. Наступної миті збагнув, чого бракувало. Холодильник у тітки був старий, вітчизняного виробництва, і мусив би гудіти — але не гудів. Не дивно — його вимкнули.

А вимкнули тому, що нічого в ньому не зберігали. Для чого тримати продукти в холодильнику, якщо їх нема кому їсти — хазяйка-бо померла. І тим більше для чого тримати холодильник увімкненим — електрика нагоряє.

Підхопивши зі столу в’язку ключів, Антон вибрав той, який відмикає погріб, а заразом — шлях до харчових запасів, так би мовити, харчової частини тітчиної спадщини. Погріб, як він пам’ятав, містився в передпокої, в дальньому кутку за плитою. Засвітивши світло і там, він побачив новенький висячий замок на ляді, який охороняв вхід у засіки тітки Галі. Вже зібрався відчиняти, навіть пошукав очима і знайшов вимикач, яким засвітлювалася лампочка в погребі. Та вже наступної миті побачив довгий ряд скляних банок різної місткості, що вишикувалися вздовж стіни. Біля протилежної стінки стояло три відра. В одному — стара проросла картопля, в другому, неповному — стара морква, в третьому — буряки. Власне, це старі овочі додавали основних компонентів до того самого запаху хати.

Дивно.

Чомусь усе це добро не стоїть у льосі.

З іншого боку — яка йому різниця. Перевірити, що залишилося в погребі і чи зосталося там узагалі щось, можна і завтра. Так само, як і роздивитися на свіжу голову, з чим йому довелося зіштовхнутися і що саме потребує тут першочергової переробки. В тому, що хату він доведе до ладу ще до кінця літа, Сахновський не сумнівався.

Але все ж таки: хто і для чого повитягав усі ці продукти з льоху? Особливо це стосується картоплі. Столичний житель до мозку кісток, Антон, одначе, знав, що ось так овочі, особливо — урожаю минулого року, зберігати не заведено. І покійна, царство небесне, тьотя Галя відала це набагато краще.

Нахилившись, Сахновський узяв першу-ліпшу банку, роздивився на світло. Здається, овочевий салат. Баклажани з перцем, якщо він не помиляється. Так, що тут іще? Ага, ось ті легендарні мариновані огірки. Літрова банка чогось рожевого, схоже — компот із ягід… Червона смородина з аличею. Годиться, саме на вечерю.

Перенісши банки на стіл до зали, Антон пошукав і знайшов кухонне начиння, серед ложок та ножів відшукав старенький консервний ніж, упорався з кришками, підчепив виделкою шматок баклажана, пожував. Ум-м-м, смачно, справді смачно! Огірок виловив пальцями, хрумкнув. Нічого, дійсно фірмовий.

Жуючи, зіперся на краєчок столу.

Є в цьому щось неправильне, вирішив він. Тітка серйозно хворіла від минулого жовтня. Остаточно здала взимку, а від початку квітня в будинку ніхто не мешкав. А хай там як, тітка чомусь вирішила витягнути весь цей асортимент пересічної овочевої крамниці з льоху, де йому саме місце. Причому вона так перейнялася важливістю цього процесу, що не зважала навіть на своє тяжке самопочуття. Хто-хто, а він, кваліфікований лікар, знав: людей, особливо жінок, хворих на рак в останній стадії, менше за все хвилює як вміст власного холодильника, так і вміст власного погреба. І сама тьотя Галя навряд чи присвятила останні перед лікарнею дні процесу витягання з льоху консервації і відер із картоплею.

Та вона б у своєму стані просто не подужала цього всього!

З’ївши ще трошки баклажанів і пару огірків, Антон сьорбнув компоту. Той виявився нудотно-солодким, і в пам’яті черговий раз спливло: такі напої роблять, аби розбавляти кип’яченою водою чи взагалі — варити на їхній основі великі каструлі компотів. Поставив банку на стіл, витер липкі губи. Водогону в тітки не було, він це вже знав від сусідки, хоча сама Іванівна давно протягнула собі воду і не ходила до колодязя. Велике емальоване відро Антон помітив у коридорі, та коли підняв кришку, побачив — води в ньому на денці, саме на один кухлик, який стояв тут-таки, на краєчку табуретки. Запивши солодощі, він притулився до одвірка, знову подивився на ряд банок.

Невже, відчуваючи, що помираєш, так важливо повитягати все це льоху?

А якщо це зробила не тітка? Хто тоді? Іванівна? В неї були всі ключі. Ось тільки для чого їй? Мародерствує, збиралася продати рештки сусідчиної консервації, поки зовсім не пропали? Але, по-перше, для чого їй це, скільки там можна вторгувати тих грошей… А по-друге, чому не продала за стільки часу? Адже, нагадав собі Антон, у цьому будинку два місяці ніхто не жив… Тіло з лікарні Іванівна сюди не везла. Домовилася, аби відспівали в церкві, тож туди повезли просто з лікарні. Там-таки, в палаті, обрядили. Так узагалі-то практикується, коли в померлого нема родичів. Поминальний обід Іванівна замовила в їдальні біля базару. Може, консервацію витягали, аби понести на поминки… Але, в такому разі, чому не понесли? Всього вистачило?

Заплющивши очі, Антон труснув головою, проганяючи дурні думки.

Справді, чого ламати голову над тим, хто і для чого повитягав з погреба консервацію. Теж мені, проблема. Завтра запитає в сусідки, все прояснить і перестане думати про картоплю і салати. Може, навіть віддасть усе це добро Іванівні…

Накривши початі банки кришками, Антон глянув на годинник. Десята вечора. Треба б уже влягатися. День, який почався зі складної операції, а закінчився не менш клопітною процедурою огляду спадщини, дуже втомив.

Світло Сахновський вимкнув усюди. Лишив тільки торшер у маленькій кімнаті, де збирався вкластися спати. Ще трошки погортав куплений дорогою журнал.

А тоді, вимкнувши торшер, заснув.

Прокинувся від гуркоту.

Спросоння здалося — хтось ходить по хаті, натикаючись у темряві на меблі й перевертаючи їх із нелюдською силою. Навіть у перший момент злякався, хоча не вважав себе ніколи аж таким боягузом: коли служив у десантних військах, «старики» в казармі вибили останній страх.