— Ось ця тема справді глобальна, — погодився Сахновський. — Значить, потому як Оксана втекла, її знайшли і все це почалося, ти її більше не бачив?

— І не кортіло.

— Тоді де вона тепер? — швидко запитала Юлія.

— А я знаю? — вкотре щиро здивувався Родіон. — Як почали діставати всі, кому не ліньки, Олег кудись завіз.

«Нова особа, — машинально відзначив Антон. — У цій історії що не день, то новий персонаж».

— Хто такий? Знайомий твій?

— Радше її. Давно за нею бігав… Потім, після всього, пожалів. Я знаю його трошки… Але з Великодня ні про нього, ні про Оксану нічого не чув.

— Як прізвище? Де знайти?

— Слухайте, я так і не втямив — для чого вам усе це?

— Якщо ти з Оксаною розійшовся — тобі й тямити не треба, — мовив Кравцов.

— Не розійшовся! Гада вже з мене тут робите! Всі з мене гада роблять, а хай самі помучаться!

— Ясно все, ясно, — терпець у Сахновського міг ось-ось урватися. — То як прізвище Олега і де його знайти?

— Де знайти — не знаю. А прізвище — Родіонов.

Пояснити своїх відчуттів Юлія Гараніна поки що толком не могла.

Тому, залишивши чоловіків на своїй кухні допивати коньяк і заводити палку дискусію на тему людських патологій у глухий кут, куди заводяться всі без винятку кухонні дискусії на будь-яку тему, вона піднялася в спальню, вляглася на ліжко просто в одязі — перевдягатися не було ані сил, ані бажання — і спробувала привести до ладу всі висновки, зроблені до цього вечора на основі вже почутого.

Спочатку — про неприємне: коли вони ще були в Умані, їй подзвонив розлючений начальник жашківської міліції. Потрібен терміновий письмовий дозвіл родичів, тобто — її, на ексгумацію тіла Руслана Гараніна. Уманські колеги хочуть чимшвидше закрити справу Вчителя Свободи, яку вони не могли навіть зрушити з місця ось уже скоро рік через зникнення основного фігуранта, чийого прізвища не знав ніхто. І відповідно, оголосити в розшук не було кого: розшукувати по всій країні людину, котра нарекла себе Вчителем Свободи, щонайменше дурниця. Заодно всі двадцять сім потерпілих повинні впізнати Жанну Чорну, яку знали просто як Чорну, а отже — міліція гадки не мала, прізвище це чи прізвисько.

Зробили, звичайно, запит і на те, і на те. Система іржава, працює через раз, але худо-бідно рецидивістка Жанна Чорна все ж таки спливла з міліцейської бази даних на поверхню. Проте на фотографіях вона мала цілком інакший вигляд. Частина потерпілих впевнено впізнавала коханку Вчителя Свободи, інша частина плуталася в свідченнях, і навіть той факт, що Жанна Чорна — глухоніма, не вирішив проблеми. Між Учителем і Чорною, згідно з заявами кількох «молодших братів» і «сестер», цілком могла відбуватися така собі гра, аби збити оточення з пантелику.

Певна річ, Жанну Чорну теж оголосили в розшук.

Але насправді знайти досвідчену злодійку, котра має величезний досвід переховування та володіє гіпнозом, використовуючи дар у своїх інтересах, реальних перспектив не було. Міг допомогти в пошуках хіба що випадок. Він і стався.

Тепер тіло Руслана викопають. Сфотографують. Додадуть до нього фото Чорної, чиє тіло досі в морзі. Причому, наголосив Костюк, без ексгумації її молодшого брата, тобто без розкопування свіжої могили, не обійтися. Формально фото, показане по телевізору і впізнане потерпілими, треба зіставити, так би мовити, з оригіналом. Провести різні експертизи, скласти протокол — він довго та докладно пояснював, та цієї інформації Юлії було занадто. Не дослухала, погодилася підписати дозвіл, вимкнула телефон.

Руслана, як казкове чудовисько, не досить навіть один раз поховати. Все одно хоч як, але вибереться з могили, нагадає про себе навіть із-під землі.

На саму цю думку в жінки раптово розболілася голова — не допоміг випитий коньяк. Підвелася, знайшла в одній із шухляд аптечку, викопала з купи коробочок потрібну, прийняла таблетку і знову прилягла, чекаючи, доки біль ущухне.

Поки що життєпис останніх років грішного Русланового життя складався так. Задумав він спочатку створити так звану Територію Свободи, а потім зустрів у своїх безплідних волочіннях світами Жанну Чорну, чи навпаки — спочатку зустріч із Жанною, потім — задум, тепер уже не мало жодного значення. Головне, як пояснив неприємний, хоча й, ніде правди діти, розумний психолог Кравцов, він швидко знайшов не просто рідну душу, а й вірну рабу. За яких обставин зустрілися ці дві половинки однієї злої сили, Юля ніколи не дізнається. Як, до речі, багато про що інше — нема кому розказати. Через те доведеться домислювати, робити ні на чому не ґрунтовані припущення і погоджуватися: все могло бути саме так.

Отже, як могли розвиватися події і чому вони так розвивалися…

Руслан вирішив осісти та почати якусь свою справу. Так він сказав Юлії під час їхньої останньої зустрічі два роки тому і, вочевидь, це відповідало дійсності. Її менший брат багато разів хотів узятися до власної справи, ось тільки всі його починання зводилися до позичання грошей під безумні проекти та закінчувалися черговою маленькою трагедією для тих, на кого Русику вдалося вплинути своєю дивною властивістю попервах налаштовувати людей на позитивне ставлення до себе. Це, здається, називається «харизма».

Він позичає у сестри гроші. Сума відносно невелика — п’ять тисяч доларів. Проте, покопавшись трошки в інтернеті, поки Антон із Романом, на їхню вимогу, готували на кухні «чоловічу вечерю», Юлія, як досвідчений бізнесмен, знаючи, що та де шукати, переконалася: занедбаний хутір у глибинці Уманського району справді не коштує аж так дорого. До того ж, трошки знаючи Руслана, вона визнавала: як усі погані люди, її брат був тонким психологом. Тому цілком міг переконати власника хутора, що більше, ніж він пропонує, ніхто не дасть. Плюс у процесі торгів могла брати участь Жанна Чорна, здатна привити покору не лише комусь одному, а навіть групі людей. Власник хутора міг бути звичайним алкашем, якому байдуже, за скільки продати — аби живі гроші й долари. Словом, Русланові Гараніну вдалося заволодіти хутором.

Головний біль потроху вщухав. Ясність думки повернулася остаточно, і Юлія звернула увагу на обставину, якій дотепер значення не надавала. А саме: чому міліція не знала справжнього імені Вчителя Свободи? Адже купівля нерухомості оформляється юридично. А в паперах мусить значитися прізвище нового власника. Звісно, міліція нічого їй не скаже, принаймні — тепер. Проте Гараніна, яка була невисокої загалом думки про здібності українських, зокрема — уманських сищиків, все ж таки не припускала, що вони не перевірили, хто вважався власником того хутора. Це означає…

Юлія аж підвелася на ліжку. Це може означати тільки одне: або в паперах значилися якісь «ліві» дані, або — паперів узагалі не було! І тепер цей факт просто не афішують. Бо тоді доведеться пояснювати, чому в районі такий бардак: хто завгодно оселяється де заманеться і робить там що заманеться і з ким заманеться.

Ласкаво просимо в Україну, любі друзі!

Коли так, то на своєму шляху Руслан Гаранін узагалі не мав жодних перешкод. До комуни, яка з часом сформувалася на віддаленій від основних транспортних шляхів фермі, нікому жодного діла не було. Доведеться знову погодитися з психіатром Кравцовим: її молодший брат вирішив спробувати займатися по життю приблизно тим самим, чим займається його успішна старша сестра. Він організував виробництво певної кількості продукції, причому — не лише сільськогосподарської, познаходив людей, котрих за допомогою здібностей своєї дивної та страшної коханки Жанни перетворив на рабів, ті працювали за їжу. Хтось із них отримував від так званих «обрядів» задоволення, в іншому б разі Вчителю Свободи складно було знайти так званих «учнів». Мабуть, переважно це були чоловіки. Решту ж він справді прив’язав до себе непомітним, зате міцним ланцюгом спільної бридкої таємниці.

Ще Кравцов пояснив — у підсвідомості Руслана постійно жила — могла жити! — потреба бути не меншим братом старшої сестри, а саме старшим братом. Звідси поява всіх оцих «молодших братів» і «сестер». Спочатку Юлія не погоджувалася з ним радше з принципу, ніж справді мала аргументи проти. Та тепер визнала правоту психіатра: в кожної людини за охоти може знайтися до півсотні тих, хто вірить у неї, як у Бога, і вважає своїм учителем. За його словами, навіть у бездарного поета є десятка вірних шанувальників, ладних дивитися йому в рот, інколи пити-їсти його коштом, а частіше — поїти-годувати свого кумира, чий талант і чиї здібності злим суспільством не оцінені.