«Мою», — хотів сказати Сахновський, та втримався. Дівчині не треба цього знати. Ні зараз, ні потім.
— А тоді… тоді я злякалася, — призналася Оксана. — Злякалася, правда…
— Кого? Чорну чи Ру… чи Вчителя?
— Злякалася за нас. Бо ні я, ні Олег не уявляли собі ясно, що робити з Учителем. Вбивати його ми не були готові. Він хоч і… розумієте… Але людина. Це важко — вбити людину.
«Залежить від обставин», — хотіла сказати Юля, та теж утрималася. Дівчина вже знає, що Жанна Чорна мертва, тому і говорить так вільно. Ось тільки як вона померла, поки що ліпше не уточнювати.
— Ми там, у будинку, поговорили з ним. Тоді Вчитель відразу почав відкупатися, назвав ваш телефон. Олег порадив полоненому засунути телефон собі в зад. А я запам’ятала. Ну, подзвонила…
— Для чого? До речі, дівчинко, я твій голос навіть після цих зізнань не впізнаю. Хоча це не важливо. Цікавіше — для чого ти тоді попередила мене?
— Гадала — вам справді це важливо. Вчитель втирав нам — ви бізнесменка, не остання людина в Жашкові. Ось і подумала: ви піднімете ментів на вуха, його почнуть шукати, Олег змушений буде швиденько забиратися з міста, а полоненого десь залишить… Хай саме якось розсмокчеться. Знайдуть, не знайдуть, а як знайдуть — то Вчитель із тюрми вже точно не вийде. Навіть пропонувала Олегові так і вчинити, вже на другий день. Залишити записку, пояснити, хто це такий, хай перевіряють. Я ж правда не знала, що ви його не шукатимете… Так і йшло все це. Олег тримав Учителя в підвалі, не годував. Нічого не відбувалося, я приходила щодня милуватися на полоненого в погребі. Потім поверталася на ніч до готелю, Олег лишався стерегти. Казав — ночами під вікнами іноді бродить чорна тінь, він їх зачиняв, вікна. Двері теж, зсередини навіть підпирав меблями… У нього була з собою рушниця, кілька разів показував через вікно ствол — примара тікала, — Оксана перевела подих. — Як і що далі робити з полоненим, ми не знали. За ті дні, чесно кажу, я вже натішилася видовищем у льосі. Поки він нарешті нам не допоміг — помер одного ранку. Сам, правда-правда…
— Я тобі вірю, — Гараніна таки погладила дівчину по голові, наче маленьку. — Він сам себе вбив. Серце хворе було, з цього все для нього й почалося… Вважайте, нещасний випадок. Можете спати спокійно, на вас гріха немає.
А подумки додала: «Все воно нещасний випадок: і народження Руслана, і його життя. Таке теж трапляється».
Вголос запитала чомусь:
— У вас тут собака є?
— Собака?
— Ну, в лісі без собаки…
— Нема. Для чого — в Олега рушниця є… А собак… Знаєте, собак він боїться. Це з дитинства в нього, казав…
13.
Антон на «Ниві» прокатався до Золотоноші — ще одного містечка на карті України та рідної Черкащини, де він ніколи не був і навряд чи скоро буде.
Там у найближчій аптеці купив потрібних ліків. Там-таки знайшов станцію техобслуговування, домовився за колеса: однієї запаски в багажник Юлиної машини не вистачало, Оксана постаралася і пробила дві шини. Призналася — діяла все ж таки без особливого плану. Бо що робити потім, так до кінця вони з Олегом і не уявляли. Коли вже сюди приїхала сестра того, кого вони вбили, — чекай неприємностей по-любому.
Зрештою, неприємності хоч як сталися. Олег он поранений… Чим усе закінчиться, Сахновський гадки не мав.
Руслан Гаранін, двічі похований, із того світу, не бажаючи заспокоюватись, приносив жителям планети Земля неприємності. Має рацію Юлія. Його могилу треба покропити свяченою водою. А їм обом сходити до святої сповіді. З деяких пір Антон почав відчувати, як змінюється його ставлення до релігії та віри. Може, це такий побічний ефект від кризи середнього віку….
Поки йому ладнали колеса, Сахновський знайшов у Золотоноші банкомат. Не думав, що знадобиться аж стільки готівки, та картка зажди була при собі. Поміркувавши трохи, зняв на тисячу більше, ніж збирався. Цим молодим закоханим месникам у лісі знадобиться навіть така малість.
Поміняти колеса, викинути подалі пістолет, потім їхати додому.
Додому…
Де тепер його дім: київська квартира, тітчин будинок, який, до речі, теж не завадило б висвятити, чи дім, де живе Юлія Гараніна?
Старша сестра мертвого чудовиська.
Жінка, яка проти своєї волі відчинила перед незнайомою людиною стару шафу зі своїми родинними скелетами.
Нічого.
Старенька «Нива» тримала курс на лісництво.
Навіть найдовші дні все одно закінчуються — сонце поволі сідало за верхівки дерев.
Нічого.
Він уже почав життя спочатку. І якщо Юля Гараніна ввійде все ж таки в його нове життя…
Що ж. Значить, у них у шафі відтоді ховатимуться спільні скелети.
Червень-липень 2009 р.
