Рука смикнулася.

Палець, так і не прибраний зі спуску, натиснув сильніше.

Запобіжник знятий.

Постріл злився з криками — жіночими та чоловічим: зойкнувши, Олег Родіонов поточився, хитнувся назад, сперся спиною об стіну і по стіні сповз на підлогу.

Футболка камуфляжними візерунками пофарбувалася спереду, на животі, в темно-червоний колір.

Промазати з такої відстані не змогла б навіть дитина.

Антон розтиснув руку — пістолет з гуркотом упав на підлогу.

— ЗАМОВКНІТЬ! — рявкнув він — і, на подив, стало тихо.

Спів пташок через прочинену кватирку. Стогін пораненого на підлозі.

Ну, ось і приїхали.

— Тихо, — промовив Антон Сахновський радше сам до себе, ніж до присутніх. Тоді повернувся, аби подивитися на винуватицю того, що сталося. Невисока худа дівчина, з одягу — шорти і тоненька майка, під майкою — нічого, крім пишних, як на таку худорляву фігуру, нічим не стриманих грудей. Оксана безсило опустила руки, зробила кілька кроків назад, ще не до кінця розуміючи, що сталося — а тоді рвучко кинулася до пораненого.

Сахновський зупинив її з льоту. Дівчина рвонулася — та чоловік міцно стиснув обійми.

— Убив! УБИВ! — вигукнула вона.

— Спокійно! — гаркнув Антон у відповідь. — Тихо стій!

Дівчина звивалася, і втримати її щосекунди ставало дедалі важче. Та наспіла допомога — Юлія Гараніна дуже вчасно вийшла з шоку, скочила на рівні ноги, підбігла до Антона, вивільнила дівчину з його рук, аби стиснути її самій. Сили в неї було менше, ніж у чоловіка, зате діяла жінка щодо дівчини рішучіше — розвернула до себе, ляснула по обличчю раз, потім — другий, ще, ще, ще.

— Досить! — крикнув Антон — голова Оксани моталася від ляпасів у різні боки, мов голова ганчір’яної ляльки.

— Досить! — несподівано попросилася і дівчина. Це подіяло: Юлія перестала її бити, відтак міцно притисла до себе.

— Вибач… Пробач, дівчинко… Я…

— Все гаразд… Нормально… Ви Юля… Ви маєте право… — Оксана зарилася обличчям в груди жінки — сягала Гараніній головою нижче плеча. Тільки тепер Антон звернув увагу на її невисокий зріст.

— Ні на що я не маю права… Дівчинко, тобі дісталося…

— Давайте потім, ага? — Сахновський отямився остаточно. — Тут поранений. Я лікар. Треба щось діяти.

Юлія розтиснула обійми. Тепер на Антона дивилося дві пари жіночих очей. У обох відбивався переляк.

— Я не хотіла… Я побачила вас… у вікні… Знадвору… Ви націлили на Олега пістолет…

— Та ясно, що не хотіла. Це я не стримався, — Антон закусив губу. — Хіба не чула, про що тут говорилося? Надворі що робила?

— Колеса проколола, — просто призналася Оксана.

— Чиї?

— Вашої машини.

Антон і Юлія перезирнулися.

— Для чого?

— Олег сказав… Вибралася через вікно… Я вмію так, щоб не бачили… Ви б за нами не погналися…

— Ви збиралися, значить, тікати… Далеко?

Оксана знизала плечима.

— Не знаю… Ви ж нас знайшли…

— Нічого дурнішого я ще в світі не чув, — роздратовано мовив Сахновський. — А мені пацієнти, бувало, такого нагородять… Так, з умістом ваших голів потім з’ясовуватимемо. Якщо не треба буде, звичайно, Кравцова викликати…

— Не треба, — поспішно відповіла Гараніна. — Ти глянеш на рану чи так і стоятимеш?

Справді, як на хірурга Сахновський надто довго не поспішав підійти до несподіваного пацієнта.

Наблизившись до Олега, він присів, обережно прибрав його закривавлену руку від рани. Тоді підняв на хлопця очі.

— Болить?

— Терпимо.

— Молодець. Тільки героїзм твій тут нікому не цікавий. Повернутися можеш?

— Куди?

— На бік. На будь-який, давай, обережно.

Допомагаючи пораненому, Антон поклав його на правий бік, зазирнув за спину.

— Погано.

— Що погано? — простогнав Родіонов, тяжко дихаючи.

— Взагалі — все. А конкретно — куля сидить у тебе в пузі. Навиліт не пройшла.

— Що це означає? — запитала Гараніна, машинально притискаючи до себе Оксану.

— Що взагалі означає поранення в живіт? — роздратовано буркнув Антон. — Діставати кулю ось так, просто тут — він стече кров’ю. Везти в лікарню нема на чому — колеса, як ти чула, проколоті.

— Там, за будинком, «Нива»… — вичавив Олег разом зі стогоном.

— І куди ми на «Ниві» твоїй зайдемо? Закон такий є: вогнепальна рана — лікар доповідає міліції. Доведеться пояснювати, що тут сталося. А головне — чому все це сталося. Комусь із присутніх це треба?

— Ви не здасте нас міліції? — обережно запитала Оксана.

— Ні, — відрубав Антон. — І давайте поки взагалі про це не говорити. Значить, хлопці й дівчата, ситуація в нас така. Везти в лікарню Олега не можна. Так усе теж не залишиш. Висновок: операцію зробимо зараз, своїми силами, — він підвівся. — Слухайте мене уважно. Я спробую витягти кулю. Судячи з загального стану пораненого, рана не глибока. Дурна куля, будемо сподіватися, не заділа життєво важливих органів. Якщо я правий, то потому як я вийму кулю, Олегові доведеться все одно кілька днів лежати. Тиждень — це точно. У вас тут люди часто бувають?

— Це приватна територія, — пояснив, скреготнувши зубами, Родіонов. — Сюди сторонні просто так не зайдуть.

— Ми заїхали, — нагадала Юлія.

— То нічого. Ви ж не мисливці. Та й по гриби чи ягоди пускають. Охорони ж по периметру нема. Сюди так — на відпочинок, сауна тут…

— Ну, а на відпочинок хазяїн цього всього раю найближчим часом не збирається?

— Він депутат… У них іще сесія, там зараз кожен голос важить. Голосують за щось, я по «ящику» бачив…

— Цікавишся політикою?

— Пішла вона… На новини наскочив, тут каналів небагато.

— Той, по якому ви побачили самі-знаєте-чиє фото, тут є, — кивнув сам до себе Антон. — Значить, так. Триматимемо кулаки, аби найближчий тиждень сюди ніхто не поткнувся. В разі чого, Оксано, — він глянув на дівчину, — просто кажи — захворів. Накрий його ковдрою… Це так… про всяк випадок…

— Ми впораємося, — простогнав з підлоги Родіонов.

— А ми з Юлією Василівною принесемо богам у жертву хорошого жирного барана, аби ніхто, навіть випадково, нашу з вами таємницю не розкрив. На крайняк доведеться мені з Жашкова сюди до вас пару разів навідатися.

— Потрібні ліки можна в Золотоноші купити, — нагадала Юлія. — Мотнемо туди-назад… потім…

— «Потім» — дуже правильне слово, — промовив Сахновський. — Бо зараз час до справи братися. Аптечка в хаті є?

— Тільки бинт, йод і активоване вугілля, — призналася Оксана.

— Дуже добре. Юлю, в тебе в машині аптечка є?

— Так, лікарю.

— Сходи по неї. Там повинні бути антибіотики. Є?

— Здається… Ампіцилін був, підійде?

— Підійде будь-який антибіотик, Юлю. Нам є з чого вибрати? — (Жінка похитала головою). — Бинти, пластир — це все є в домі?

— Бинт є в аптечці. Точно, — сказала Гараніна.

— Треба пошукати… — знизала плечима Оксана.

— Як ви тут живете, чорт… Юлю, бігом у машину, — і щойно та вийшла, Антон повернувся до Оксани. — Неси гарячу воду, чисте простирадло, ножиці, бажано — голку і шовкову нитку. Знайдеться?

— Саме шовкова є! — радісно вигукнула дівчина і вже розвернулася, аби бігти, та Сахновський зупинив її. — Стоп, стоп! Ще не все! Алкоголь у хаті є?

— Алкоголь?

— Коньяк, горілка, самогон? Про спирт не питаю…

— Спирт є! — простогнав із підлоги Олег. — Медичний… Бухла так не тримаємо…

— Олег на програмі, — пояснила Оксана.

«Цього бракувало!» — бомкнуло в Антоновій голові.

— На чому?

— Він лікувався… Алкоголізм…

— Так… Років тобі скільки, хворий?

— Двадцять сім, — почулося у відповідь, і після короткої паузи, — буде…

— Коли?

— За два дні.

— З днем народження! — Сахновський тепер злився на всіх довкола. — Це називається — навмисне не придумаєш! Це ж треба було так пити…

— З п'ятнадцяти років, — крізь біль у голосі пораненого прозвучала раптом якось дивна неприхована гордість.

— Тому Олег мене і зрозумів, — мовила Оксана. — Родя… Ви ж знайомі з Родею, Шабановим… Та повинні були познайомитись, ви ж нас шукали… Він правильний до противного, занудний, а Олег… ну, розумієте…