Так, посприяла. Мимоволі — але посприяла. Не могла не посприяти.

Повірила виставі про можливість виправлення і дала братові оті прокляті п’ять тисяч доларів. Навіть не питаючи, для чого, — дала, аби швидше забрався геть. Правда, він би все одно або не відповів, або збрехав. Та байдуже: вона мусила хоч раз поцікавитися способом життя Руслана. Зокрема, випитати, для чого йому така велика, як на принципово безробітного волоцюгу, сума.

Отже від учорашнього вечора Юлія мучилася комплексом провини. Від того, що всі довкола говорили про її брата правду, навіть не знайомий з ним Антон Сахновський, легше не ставало. До того ж тіло Руслана досі лежить у морзі, його треба хоч поховати гідно, коли вже він не міг гідно жити і не мав через це можливості гідно померти.

До залагодження цих питань вона взялася, щойно спровадила мимовільного гостя на Київ.

Усюди Юлії йшли назустріч. Тіло готові були видати хоч зараз, ось тільки куди пані Гараніна його подіне? До себе додому, покладе на обідній стіл у залі на першому поверсі? А потім найме бабусю-плакальницю, аби прочитала відхідну молитву за християнським звичаєм? Сама ж ночуватиме з покійником в одному домі? Звісно, ні, і тут Юля знову з усіма погоджувалася.

Через те вирішила залишити братів труп іще на одну ніч у холодильнику. Сама ж домовилася за ритуальні послуги, замовила труну, в останній момент усе ж таки вирішивши брати не найдешевший та найскромніший варіант: гроші на пристойну домовину для рідного брата, яким би він не був, у неї знайдуться. Потім — кладовище, місце відшукалося без особливих проблем, Гараніну в Жашкові знали і поважали. Може, їй здавалося, та все ж таки складалося враження, що поховати Руслана всім довкола дуже хочеться.

Нарешті — чергова бесіда з підполковником Костюком, цього разу — максимально відверта.

Отже, заяви від пані Гараніної про зникнення її брата міліція не прийняла, бо зниклим такого типа, як Руслан Гаранін, можна вважати досить умовно. Але не реагувати на прохання стурбованої жінки органи охорони правопорядку теж не мали права. Таким чином, нагадав Костюк, досягли домовленості: справи не відкриватимуть, натомість про всіх невпізнаних мерців, знайдених у місті та околицях, повідомлятимуть Юлії. Брат знайшовся, він мертвий. Про зникнення безвісти можна забути.

Що лишається? Мертве тіло. Смерть у результаті серцевого нападу. За бажання можна трактувати подію як смерть унаслідок ненадання медичної допомоги. Ще має місце незаконне позбавлення волі, насильницьке утримування, та все одно — аж ніяк не наперед сплановане убивство. Звісно, якщо той, хто це робив, знав про хворобу своєї жертви і свідомо домагався летального результату, вмисне вбивство можна пришити. Питання: кому?

До того ж Костюк нагадав Юлії — окрім хронічної хвороби серця, її брат мав безліч інших болячок. Кожна з яких була несмертельною, та всі вони вкупі, особливо це стосується початкової стадії туберкульозу та венеричних хвороб, дають чітке й однозначне уявлення про спосіб життя покійного. А він, як бачимо, абсолютно не здоровий.

— По суті, Юліє Василівно, картина ясна, — підбив підсумок таких міркувань начальник міліції. — Помер волоцюга. Бомж. Певного місця проживання у твого брата не було, погодься. Ну, а бомж цей виявився твоїм братом, що теж прикра випадковість.

— Для кого прикра?

— Для тебе в першу чергу, Василівно! Таке, прости Господи, щастя мати! Те, що мертвого бомжа впізнали і він виявився твоїм родичем, чи не єдина підстава відкривати справу.

— Мені що, написати заяву і вказати: я помилилася, це не Руслан?

— Та вже не перебільшуй, Василівно. Просто не заважай спускати історію на гальмах. Бачиш, я з тобою чесний. Твій Сахновський зможе робити всі свої справи…

— Він не мій.

— Хай собі. Не твій — так і буде. Від нього всі відчепляться, продасть він тітчину хату, забудемо про нього. Ти теж спокійно зітхнеш. Хочеш, ми з колегами завтра на похорон прийдемо? Ми ж ніби знали Русика твого… Тебе підтримаємо, пом’янемо… Смерть людині всі гріхи, Юлю, списує…

— Робіть як знаєте, — зітхнула Гараніна. — Прийдете — не прожену.

Вона дозволила умовити себе. Хай все йде, як іде.

Переслідувати Руслана і змушувати його ховатися міг хто завгодно. Вчорашні друзі дуже швидко могли стати ворогами. Але все одно Юлія збиралася зробити кілька речей.

Треба спробувати якщо не через місцеві, то хоча б через київські канали дізнатися, чи не числився її брат у розшуку. Коли вона прийшла зі своєю заявою до Костюка вперше, міліція зробила належний запит і відповідь була негативною: людина на ім'я Руслан Гаранін правоохоронними органами не розшукувалася. Та добре знаючи свого брата, Юля припускала: його десь могли знати під іншим прізвищем. А коли так, треба знайти спосіб дізнатися, чи є в розшуку чоловік із прикметами її брата.

Це зробити важко. Але за бажання можна. Бажання в Юлії було.

Для того, аби воно стало реальністю, Гараніна вирішила спробувати ще один метод. Для цього слід було зробити кілька телефонних дзвінків.

Про відвідини темного привида вона вважала за краще завбачливо промовчати. Начальнику міліції в світлі всіх цих подій знати ще й про долучення до історії потойбічних сил необов’язково.

Додому повернулася, коли містечко поволі почали вкривати задушливі літні сутінки. Така задуха — на дощ, згадала вона відому народну прикмету. Справді, ген далеко, з боку Умані, поволі сунула похмура хмара. Дощ потрібен сухій землі, як ніколи, Юлія Гараніна дуже добре це усвідомлювала. Але саме підсилився вітерець, який зовсім не віяв прохолодою — навпаки, виявився сухим, збурював курні стовпи дорожньої пилюки, та головне, дмухав досить сильно, даючи зрозуміти: з рятівною дощовою хмарою він готовий просто гратися, й ось так, граючись, прогнати її повз Жашків, полити дощем десь біля Ставища.

Намагаючись шукати в усьому приємні сторони, Юлія все ж таки побажала всім нині ввечері дощу. А заодно поставила самій собі досить високу оцінку за сьогоднішній день. Хоч і були розчарування, та вони — очікувані. Дійсно, нічого хорошого від міліції Гараніна не чекала, жодних кроків допомоги. Так і склалося. Значить, до неприємностей вона виявилася готовою, а отже — розчарувань не було.

Про київського лікаря теж спробувала забути. Він їй ніхто, він став свідком чужого життя, у нього вистачило нахабства повчати її та робити якісь там свої, нікому не потрібні висновки.

Теж мені — правдолюб.

Жодного відчуття такту… Жертва кризи середнього віку. Плани він на майбутнє будує! Наче в Жашкові без нього нема кому людей лікувати. Ляпає язиком, а сам хату тітчину все одно зіпхне комусь. Ще й торгуватися почне. Київські — вони всі торгуються.

Жлоб.

Закінчивши годину тому останню телефонну розмову, Юлія могла з гордістю сказати: вирішить усе сама, без допомоги противних мужчин обійдеться. Навіть у такої людини, якою був її молодший брат, повинен бути хтось, кому на нього не наплювати. Такою була мама, таким до певної міри був тато. Тепер такою стане старша сестра.

Вона нічим уже не допоможе Русланові. Зате допоможе собі, дізнавшись хоч щось про невідоме життя молодшого брата. І, якщо зможе, спробує потому спокутувати хоча б одну із його численних провин.

Ось така в неї з’явилася мета.

Відчинивши ворота, Юлія заїхала у двір і вийшла з машини. До неї відразу з радісним гавкотом кинувся Барон, хазяйка дозволила псові лизнути разок своє обличчя, а тоді легенько хлопнула по носі.

— Добре стеріг? Нікого не внюхав?

У відповідь пес лише прогарчав, застрибав довкола жінки.

— Ну, може, скажеш колись, як це ти привида проґавив?

Це питання не давало їй спокою відтоді, як примара вперше і, хочеться сподіватися, востаннє завітала до неї в гості. Собака, ясна річ, відповісти не міг. Навряд чи пес розуміє, про що йдеться. Хай там як, Юлія останнім часом коли-не-коли ставила собаці такі питання, насправді запитуючи сама себе і, як водиться, не знаходячи відповіді.