Литмир - Электронная Библиотека

Вперше з проявами не зовсім адекватної поведінки молодшого брата Юлія зіткнулася саме завдяки своїй перемозі на олімпіаді з математики. Тоді жашківська школярка втерла носи відмінникам із київських спеціалізованих математичних шкіл, отримала путівку в «Артек» і на доважок — Руслана. Який теж захотів поїхати в Крим. І не просто в Крим — до моря хлопця возили щороку. Русик виявив охоту поїхати разом із сестрою, а бажання хворого Русика в родині Гараніних було законом.

Які ходи були застосовані батьками, кого підняли на ноги, скільки і куди заплатили — Юлія не знала тоді, не відає і сьогодні. Результат: брат поїхав із сестрою. Причому і в дорозі, і в перші дні перебування Руслан тримався на диво слухняно. Можна сказати, був шовковим. А на четвертий день по обіді зник із табору, разом із ним кудись подалося ще четверо однолітків. Їх знайшли аж під вечір. Виявляється, Руслан переконав компанію вибратися в гори і жити там, без занудного розпорядку дня. Людина, говорив він, народжена вільною. Море — це символ свободи. Значить, треба прагнути свободи.

Керівництво табору не прийняло божевільних аргументів підлітка. Дивувало інше: як йому вдалося переконати інших, цілком нормальних підлітків, залишити табір, не взявши з собою навіть хліба з їдальні, та податися, по суті, світ за очі. Порушення було серйозним, наслідки — передбачуваними: негайне відрахування всієї компанії. Та Русик спочатку почав кричати, потім вирвався з кабінету директора, рвонув у невідомому напрямку, а за годину його знайшли під кущами — лежав, тримаючись за серце, і стогнав. На губах навіть виступила піна.

Це був перший, але не останній випадок, коли Руслан пустив піну з рота. Юлія тоді злякалася, побачивши брата з піною. Потім, коли це почало регулярно повторюватися, лякатися перестала. Її, дівчину з математичним складом розуму, більше цікавило, як Русик це робить. Причому навіть благенькі спроби не тільки довести, а навіть просто сказати, що все це — бутафорія, поверталися хіба проти самої Юлі. Черства, нечуйна, жорстока — ось лише кілька звинувачень, які вона щоразу чула на свою адресу.

Тоді порушника дисципліни Руслана Гараніна дивним чином усе ж таки залишили в «Артеку». Тих, хто пішов за ним, здали батькам з рук до рук. Така злісна самоволка не могла лишитися зовсім уже без покарання. Скоро Юлія збагнула ще дві речі. Перша — її молодшого брата дехто з вожатих почав відверто побоюватися: будь-яка спроба виховувати його чи бодай просто закликати до порядку швидко оберталася проблемою для того, хто робить йому зауваження. Дитина хвора, цим усе сказано… Друга — кричуща безкарність Русика не могла пройти повз увагу інших підлітків, і дуже скоро молодший брат, який у себе вдома не особливо сходився з ровесниками і не мав друзів, тут, в «Артеку», почав користуватися серед певної категорії однолітків повагою і деяким авторитетом. А під кінець їхньої зміни Русик Гаранін уже мав на деяких піонерів помітний вплив.

Його життя входило в нову фазу.

Ще неприємнішу для оточення.

4.

— Докладний життєпис мого брата вас, може, і зацікавить, — Юлія закурила, цього разу тримаючись спокійніше, не кришачи цілу цигарку об дно попільниці, — тільки навряд чи вам потрібні такі хроніки. Досить того, що я сама часом пригадую окремі події по днях, годинах, хвилинах. І, повірте, не отримую задоволення від факту, що сповідуюся сторонній людині.

— Але ж ви до цієї сторонньої людини прийшли самі, — зауважив Антон. — Навіть натякнули: для чогось я все ж таки вам потрібен.

— До цього ми прийдемо, — кивнула Гараніна. — Просто я хочу, аби ви спробували зрозуміти мою проблему в цілому. А відтак стане ясно, чому мені потрібна ваша допомога.

— Моя?

— Ну, не те щоб прямо-таки ваша… Якби на вашому місці й у вашому становищі опинився хтось інший, я б так само звернулася по допомогу до цієї людини.

— Отже, я перший-ліпший випадковий незнайомець. Справді, наче в старих романах.

— Я не читала старих романів, — відрізала Юлія. — Нових, між іншим, теж. Я взагалі не люблю художньої літератури, ще зі школи. Читаю переважно пресу та потрібну мені бізнес-аналітику в інтернеті. Література ніколи не була моїм сильним місцем.

— Хай там як, ви, мабуть, закінчили школу з золотою медаллю.

— Аякже! Курс шкільної програми з літератури я знала, твори писала як треба і без граматичних помилок. Цього досить, мені просто подобаються точні науки.

— Та я хіба проти? — Антон примирливо виставив руки перед собою, відчувши в тоні жінки агресивні нотки. — Ми взагалі відхилилися від теми…

— Відхилилися, — погодилася Юлія. — Гаразд, спробую далі знайомити вас зі своїми родинними скелетами настільки стисло, наскільки можливо. Після повернення з тієї злощасної поїздки в «Артек» Руслан дуже швидко став абсолютно некерованим. Це помічали всі, крім наших батьків та бабусі. Це — з маминого боку. Батьки мого тата розкусили Русика досить швидко, але спроба розкрити на нього очі призвела до того, що наші батьки перестали з ними спілкуватися. Спочатку я ще могла гостювати в них, та потім і це припинилося. Мама заявила: свекруха зі свекром налаштовують мене проти молодшого брата. Аби якось зупинити глобальну родинну сварку, сторони просто почали уникати одне одного. Так теж буває, навіть у маленьких містах.

— Ви все колами ходите, Юлю. Що конкретно відбувалося з Русланом?

— Пояснити цих змін я не можу. Та процес не зупиняли, і він став незворотним. Хочете конкретики — будь ласка: в Русика почали з’являтися друзі. Причому — такі, котрим дуже подобалося, що нашому Русланчику абсолютно все сходить із рук. Будь-який гидотний чи ганебний учинок завжди можна було списати на мого братика, і проблема відразу закривалася. Хто написав нецензурне слово на дошці перед початком уроку української мови? Руслан Гаранін! Одне зроблене зауваження — і мій братик уже хапається за серце, починає хрипіти, коли був у хорошій формі — пускав піну, його коронний номер… Звісно, матюками на дошці не обмежувалося, це я навела найпоширеніший та зрозумілий приклад. Русик шаленів від власної безкарності. Він поступово став неохайним брутальним хамом, поводився, як хотів, не рахувався ні з ким, і така манера поведінки ставала заразною. За кілька років тихий хворобливий розбещений самотній хлопчик перетворився на такого собі харизматичного лідера всяких потенційних маргіналів та аутсайдерів. Скоро замість школи Русик на чолі такої компанії вештався містом без особливого діла. Почав курити, випивати, потім з’явилися наркотики. Не «голка», він чомусь панічно боявся уколів. Але «колеса», які він брав невідомо де, так само руйнували і хворий організм, і, як я підозрювала, мозок. Загалом уся ця атмосфера безкарності, напевне, якимось чином впливала на психіку. Негативно, звісно…

— Батьки і далі цього не помічали?

— Мені здається, вони з якогось моменту просто почали вдавати, що нічого особливого не відбувається. Навпаки, винуватили в усьому погану компанію, з якою зв'язався мій хворий брат. З будь-якого приводу пішли заяви в міліцію, міліція старанно реагувала — там уміють.і люблять реагувати на заяви… Результат не забарився: наша родина набула дуже багато ворогів у місті. Нікому не сподобається, коли на їхнього сина зводять наклеп, що той — алкоголік і споює товариша з хронічно хворим серцем. Або чиясь дочка — малолітня повія, котра поводить себе провокаційно, змушуючи Русика демонстративно курити, вештатися в компаніях невідомо де глупої ночі й тягати з дому гроші. Можете собі уявити, в якій атмосфері жили всі ми і, зокрема, я.

— Школу він закінчив?

— Аякже! Десять класів! Ставити йому заслужені оцінки ніхто не ризикнув — «швидка» забирала Русика Гараніна кілька разів просто зі школи. Хоча і вчителі, які її викликали, і лікарі, які приїздили на виклик, знали, хто він такий. З тієї ж причини мій молодший брат не пішов після вісьмох класів у ПТУ. Але ж — школу він закінчив…

— Треба було йти в люди?

— Треба було, — кивнула Юлія. — Він і пішов: одразу ж після випускного, на якому напився самогону до безтями. Оклигав і вже на третій день вперше надовго завіявся з дому. Зібрав у рюкзак якийсь мінімальний набір речей, потягнув заначену бабусину пенсію, зібрав якесь місцеве кодло таких, як він, — і вперед. Було літо, вони вешталися околицями, пили, ночували в наметах, а, знайшовши в одному з зустрічних сіл переговорний пункт на пошті, чекали, поки Русик подзвонить додому і скаже: «Все нормально, ми зелені туристи».

17
{"b":"550156","o":1}