Зрештою, тут ночами люди звикли спати. Нічне життя Жашкова навряд чи буяє.

Насправді в тому, що нічна пригода — лише наслідок його несподіваного пробудження від грому на новому місці, Антон був переконаний, щойно прокинувся. Та все ж таки хотів особисто впевнитися в примарності своїх нічних кошмарів. Тому повернувся до хати тим самим способом, через вікно, вдягнувся, опанував надворі всі зручності, прогулявся на базар, купив хліба, ковбаси, овочів та розчинної кави, повернувся, поснідав під супровід якоїсь мури в телевізорі й вирішив, нарешті, прийняти хазяйство.

Тепер, усвідомивши нові обставини свого подальшого життя, прийнявши їх, а також, незважаючи на прикре нічне непорозуміння, виспавшись, Антон поглянув на тітчину хату свіжим поглядом. Відразу дійшов висновку: тут усе якось надто прибрано. Тьотя Галя не жила в будинку понад два місяці. Проте Сахновський звернув увагу — тут прибирали. Причому прибрали не за хазяйкою, яку в спішному порядку завезли до лікарні. Хату прибирали регулярно. Нехай це робила сусідка, Іванівна. Навіть очевидно: вона тримала ключі, а отже — вільний доступ до хати мала тільки вона.

Антон пройшовся кімнатами, цього разу намагаючись уважно придивлятися до кожної деталі. Поки він не міг пояснити собі причину свого хвилювання. Швидше за все, десь у глибині засіла-таки думка про реальність нічної примари в саду. Він поки не з’ясував, чому це моторошне видіння зринуло в першу ж ніч появи нового власника будинку. Нехай навіть нічного привида дійсно не було. Натомість таке видіння могло прийти як частина цілого комплексу відчуттів. А Сахновський ще відучора не стільки помітив, скільки відчув: щось тут не так.

Де тут і що саме не так, він і вирішив прояснити.

Перша дрібниця, яка впала в око, — посуд. Зазвичай у будь-якої господині посуд стоїть окремо, в шафці. Навіть він, холостяк, тримав тарілки, ложки, ножі та виделки в спеціальному, призначеному для цього місці. Тут посуд теж стояв у старенькій шафці. Але — деякі тарілки, кілька ложок, кілька виделок та кілька кухлів стояли на столі окремо. Антон мазнув по них поглядом ще вчора, та не надав особливого значення. Тепер же, дивлячись на цей посуд, він інакшого слова, ніж «комплект», придумати не міг.

Хтось поставив на кухонному столі комплект посуду.

Сам по собі цей висновок нічого не означав, якби на тітчиному ліжку, на якому вчора вночі досипав Антон, не лежала охайно складена постільна білизна. Простирадла, наволочки та підковдри він знайшов у старому комоді, але на ліжку окремо хтось поклав комплект білизни. До того ж старанно і зовсім недавно випраний та випрасуваний.

У тітки Галі пральної машинки Сахновський не побачив.

Отже, в хаті, де ніхто не жив два місяці, бачимо все чисто прибране, а також — окремо покладені комплекти посуду та білизни.

Ще одне: ліжко, на якому він спав, було заправлене якось формально. Так не застеляють власні ліжка.

Хто-хто, а колишній солдат-десантник чудово знав, який вигляд має солдатська койка, заправлена по-казарменому, по уставу. Це теж впало йому в око ще вчора. Припустімо, Іванівна справді наводила тут лад, готуючи будинок до приїзду спадкоємця. Для чого вона це робила — питання п’яте. Хоча… чому п’яте? Який непорядок може бути в хаті, де два місяці ніхто не жив?

З усього напрошувався лише один висновок: у будинку надто чисто і надто старанно прибрано. Так роблять, коли хочуть знищити всі сліди свого перебування. Один час Катерина пускала в квартиру доньки квартирантів, і саме такий порядок вони лишали по собі. Чи навпаки: готуючи житло до появи чергових квартирантів, Катя особисто дбала про комплекти білизни та посуду, призначені для користування стороннім людям.

Все!

Тепер мозаїка склалася. Антон збагнув, що саме його непокоїло. Він просто впізнав знайому ситуацію. Будь-яка нормальна людина, котра тимчасово, в силу різних обставин, перетворює власне помешкання на готель, підсвідомо ховає подалі від чужих очей усе зайве, викладаючи на перший план те, що знадобиться гостям насамперед.

Комплект чистої постільної білизни і комплект посуду.

Без тітки Галі в її будинку хтось жив.

Хто — може знати тільки Іванівна. Адже тільки в неї були ключі.

Коли так, тоді запитання наступне: чому сусідка промовчала?

Запитати в неї не вдалося.

Іванівни не було вдома. Видно, в суботу з самого ранку подалася на базар, а йти шукати її Антон поки не збирався. Все одно сама повернеться додому. Та й поки що нема нічого серйозного, заради чого треба смикати жінку та відривати її від роботи. Сахновський, маючи охоту поставити Іванівні кілька запитань, все ж таки був переконаний — із хати нічого не пропало. Смертельно хвору тітку Галю ніхто, скориставшись нагодою, підло не обікрав. Тому, поки сусідка не повернулася, він вирішив оглянути решту місць, куди ще толком не заглядав.

Почав із гаража.

Як уже встиг відзначити Антон, його не зачиняли, бо там давно не було нічого цінного. Лише лопати, сапки, граблі, драбина, рулон старого руберойду, чималий шмат брудного пожмаканого брезенту, словом — купа речей, які, на думку господарів таких приватних будинків, дуже потрібні в хазяйстві. Зробивши собі замітку, що найперша справа — звільнити гараж від мотлоху і використовувати за призначенням, а в перспективі — побудувати новий, Антон причинив двері й переключився на горище.

Залазити туди треба було з боку саду. Біля стіни лежала ще одна драбина, навмисно призначена для цього. Сахновський приставив її до стіни й обережно подерся нагору — дерев’яні щаблини місцями розсохлися і стогнали під ногами. Двері горища захищав такий самий висячий замок, як і підвальну ляду. Тільки, здається, старіший — горищем, видко, тітка користувалася нечасто. Зрозуміло, куди їй з її здоров’ям лазити сюди!

Знявши замок і відчинивши дверцята, Антон заліз на горище. Випростався, вдихнув на повні груди запах застарілого пилу, змішаний зі стійкими пахощами старого приміщення, в якому колись давно зберігали сіно, цибулю чи щось таке, рослинного походження. Старих скринь із сімейними скарбами й секретами, попри потаємні сподівання, на порошному горищі не знайшлося. Як не було тут і освітлення: всього світла — те, що проникало знадвору крізь дверний отвір.

Антон усе ж таки пройшовся горищем, присвічуючи собі тоненьким промінчиком ліхтарика від мобільного телефону, не знайшов не лише нічого цікавого й корисного, а взагалі — нічого, і виліз назад. Дверей не зачинив, але драбини не прибрав. Зробив собі ще одну замітку: з часом переобладнати горище на щось на взірець мансарди, перетворити його на житлове приміщення, а за великим рахунком — позбутися його, добудувавши половину поверху вгору.

Тепер недослідженим лишився тільки погріб.

З якого невідомо для чого повитягали все, що там зберігалося. Цікаво, хто це зробив, для чого і що там тепер, адже льох акуратно замкнений на замок.

У передпокої далі стояла стійка суміш запахів, у якій вчувався і дещо незвичний, гнилосно-солодкуватий дух. Антон, роздивившись і подумавши пару секунд, знайшов вимикач, який засвічував світло в підвалі: якщо на горищі електрика не потрібна, то в льосі без неї не обійтися. Клацнув, але крізь тоненькі щілини в дошках ляди світло після цього не пробилося. Значить, і там нема лампочки. Перегоріла?

Присівши біля ляди, Антон застромив останній невикористаний ключ на в’язці в замок, повернув. З брязкотом витяг дужку з пазів. Ривком відкинув ляду.

Звідти відразу густо потягнуло моргом.

Іншого визначення Сахновському на думку просто не спало. Як лікар він бував у трупарнях. Нечасто, він же не патологоанатом. Але достатньо для того, аби ні з чим не сплутати цей важкий дух.

Запах смерті.

Вниз вела металева драбина. Тепер уже точно передчуваючи щось погане, Антон обережно нахилився, просунув руку з мобільником у широкий квадратний отвір підземелля, посвітив. Тоненького промінчика виявилося недосить, проте очі поступово звикли до темряви, та ще й сонячне світло знадвору додавалося. Кліпнувши кілька разів очима, Сахновський нарешті розгледів у найдальшому кутку порожнього льоху обриси людського тіла.