— В цій “прасці”, мабуть, було сто!

Текер посміхнувся.

— Якщо тільки білок тут має велику теплостійкість. Але досить і шістдесяти-сімдесяти градусів, щоб перетворити цих “кротів” у живі гарячі праски. Це, мабуть, тварини-зимівники, які знаходять під снігом їжу — мох, лишайники. При такій високій температурі тіла їм не страшні навіть неймовірні венеріанські морози. До того ж лід, мабуть, теж захищає їх від зовнішнього холоду.

— А чим вони під льодом дихають?

— А чим дихає кріт? “Льодові кроти” можуть робити вентиляцію, як і наші землерийки. — Текер зупинився і глянув на небо. — Однак пора вертати. Дивіться, які чорні хмари сунуть з-за гір… І як швидко! Ось одна затулила сонце… Дивно! Ви чуєте шум, мовби наближається злива, хоч дощу не видно? Чудний шум! Може, це градова хмара?..

Хмара наступала; глухий шум, гуркіт, свист гучнішали. Шум перетворився в тріск, наче лунали удари кастаньєт, почулися уривчасті зойки і дивні звуки, схожі на квакання велетенських жаб.

— Це птахи! Перелітні птахи! — вигукнув Ганс, вдивляючись у щільну масу, що насувалася.

— Або дракони, кажани… птеродактилі…

— Так, я бачу перетинчасті крила… А хвіст вкритий пір’ям…

— Дивіться, вони несуть у кігтях своїх дітей!

— А може, здобич… Містере Пінч! Блоттоне! Шнірере!.. Сюди!..

Курликання, квоктання, бурчання, вереск, тріскотіння заглушили голоси людей. Птахи спускалися все нижче. Ганс відчував на обличчі вітер від помахів велетенських крил.

Блоттон, Пінч, Амелі і Делькро поспішали до ракети.

В цей час, підбираючи поли своєї ряси, з вікна спускався єпископ. За його урочистим спуском стежили крізь ілюмінатори леді Хінтон, Стормер, Еллен. Єпископ надумав, подібно до Ноя, подякувати Богові і “освятити нову землю”. Десь за горами йшов дощ. Подвійна веселка небаченої на Землі яскравості перекинулася від краю до краю далеких вершин. Єпископ вважає це особливим знаменням, яке Бог поклав між небом і землею…

А птахи все летіли й летіли.

Блоттон, Пінч, Амелі і Делькро вже підходили до “Ковчега”.

Гансові здалося, що чорний тюк упав з неба на цю групу людей. Тюк несподівано розгорнув багатометрові крила. Довгі кігті схопили Блоттона. Лорд змахнув руками, задриґав у повітрі ногами і злетів разом з птахом, що набирав висоту. Все це сталося в одну мить. Через свист і шум, що зчинила пташина хмара, майже ніхто не чув ні голосіння єпископа, ні крику Еллен, що бачила, як Блоттона викрали. Еллен змахнула руками услід нареченому і знепритомніла. Уеллер стояв з розкритим ротом, перервавши своє богослужіння. Веселка померкла. Небо потемніло від дощових хмар. По ущелинах прокотився оглушливий удар грому. Блискавки розітнули небо. Пішов великий град. Чорна пташина стрічка піднялася за хмари і зникла. Над долиною летів тільки один птах, обважнілий від здобичі. В кігтях у нього борсалася людина.

Ганс вихопив револьвер, але стріляти не наважувався, боячись влучити в Блоттона.

Урочистий молебень було безнадійно зіпсовано. Затуливши голову руками від граду, забувши про благоліпність єпископських манер, плутаючись у довгих полах і спотикаючись, Уеллер побіг до ілюмінатора.

Всі повернулися в кают-компанію, пригнічені трагічною подією.

Прекрасній богині Венері була принесена перша людська жертва. І яка жертва! Коли б це був безвірний Ганс!

“Добре, якщо ця жертва спокутна…” — думав єпископ.

— Упокой, господи, душу новопомерлого раба твого! — промовив він уголос.

Еллен заплакала. Хінтон висякалася в мереживну хустинку.

— Молебень не вдався, панахиду затягли, — розсердився Ганс. — Не справляйте похорону по живих людях! Лорд Блоттон молодий, здоровий, спортсмен, мисливець. З ним не так легко впоратися цій літаючій венеріанській жабі. З таким вантажем вона не могла залетіти далеко. Я пропоную організувати рятувальну експедицію. Хто зі мною?

Висловили бажання взяти участь Цандер, Амелі, Пінч і Текер.

— Надто багато для одного птаха! Думаю, мені вистачить і одного лікаря. До речі, його допомога може бути потрібна Блоттонові, — сказав Ганс.

Вінклер зрозумів його: Ганс побоювався лишати в ракеті з “своїх” тільки Мері і Жака.

— А як же ваші руки? — спитав Текер. — Треба зробити хоч перев’язку.

— Встигнемо! Беріть свою похідну аптечку, лікарю, і ходімо. Не забудьте взяти револьвери і сухарів на сніданок.

Полого спускаючись, вони йшли ущелиною по висохлому річищу “сезонної” річки. Де-не-де в ущелинах ще лежав сніг, від нього, перетинаючи шлях, текли невеликі ручаї.

— Погане місце! — бурчав Ганс. — Якщо тут з печери вилізе якийсь гад, то не втечеш… І злива, клята, не вщухає. А туман!

— Вітер зовсім теплий. А до дощів і до туманів нам доведеться звикнути. На Венері, мабуть, дня не минає без дощу, — мовив лікар.

Обійшли скелі. Тут вітер валив з ніг. Туман став рідший. Яскравий кольоровий промінь, немов пропущений крізь призму, вдарив в очі. Ганс здивовано глянув навколо. В просвіт сизих хмар проглянуло сонце. Але не воно засліпило різноколірними бризками світла. Синім, червоним, жовтим промінням палало й іскрилося підніжжя гори.

— Веселка на ґрунті? Дивний феномен! — вигукнув Ганс.

Мандрівники підійшли ближче. Перед ними сяяло в проміннях сонця коштовне каміння: смарагди, топази, аметисти, алмази, рубіни…

У Текера навіть дух перехопило.

— Купи, тонни коштовностей! — гукнув він, приголомшений.

Самоцвіти гронами вкривали гранітні скелі, блищали то кривавою росою, то яскравою зеленню, то глибокою синявою. Вище на скелях виднілися великі смуги молочно-опалового кольору, нижче виступала чорна блискуча гірська порода, ще нижче яскріли червона, жовта, зелена смуги. На гранях і шпилях скель сяяли величезні кристали.

Ганс голосно розсміявся.

— Що з вами? — тривожно спитав Текер, побоюючись, чи не потьмарився в юнака розум від такого казкового багатства.

— Я згадав смішний випадок, — відповів Ганс. — Якось я зайшов до леді Хінтон, коли вона перебирала алмази. Стара жінка з острахом глянула на мене і прикрила руками свої скарби, як квочка прикриває крильми, курчат, побачивши шуліку. З самої Землі Хінтон тягає свої торбинки і тремтить над ними. Мені, далебі, хочеться пожартувати з неї. — Ганс відібрав кілька великих самородків і поклав у кишеню. — Ходімо далі!

Сонце зайшло. Туман знову згустився.

— Блоттон, Бло-отто-он! — гукав Ганс.

“Оттон!” — відгукнулася гірська луна. Ганс спіткнувся об камінь і впав.

— Що за диявольщина! — вилаявся він лежачи. — Тут на кожному кроці скарби! — Юнак підвівся, підійшов до Текера і показав величезний самородок золота. — В ньому кілограмів три. Важко носити, але все-таки візьму з собою. — Ганс поклав самородок у сумку. — Які ми з вами багаті, лікарю! Ціле багатство в кишені. Блоттон! Блотто-он!

— Неважко й заблудитись у цьому тумані, — стурбовано сказав Текер.

— Не заблудимось. Я йду по компасу.

Стіни розсунулися; нарешті, ущелина кінчилася. Мандрівники вийшли на відкриту гірську галявину, що полого спускалась. Як далеко вона простяглася, не було видно за завісою дощу і випарів, що підіймалися знизу.

Подув сильний гарячий вітер. Ганс оглянувся. Високо вгорі, над прямовисною скелею, було видно ніс ракети. Ще вище — снігові гори, що сягали вершинами за хмари, — гніздо вогнедишних вулканів. Завіса дощу і туману спливала вбік. Внизу синіла смужка моря. Ліс на березі здавався чорним.

Коли повітря стало майже прозоре, Ганс побачив біля підніжжя гори велику затоку, в яку врізався півострів. На схилі гори росли височезні дерева, безлисті, сухі, схожі на хвощі. Колінчасті стовбури поступово звужувалися до вершини. Біля кожного коліна стирчали догори зовсім рівні сучки. На кінцях вони розгалужувалися тонкими, прямими лозинами, схожими на шпилі громовідводу. А на кінцях лозин були жмутки довгих голок.

Мандрівників зацікавили плоди, що висіли біля голчастих жмутків. Ці плоди, за визначенням Ганса, були схожі на кулі-зонди, такі ж круглі І приблизно такого ж розміру. Кілька плодів лежали на землі…