Цандер вийшов. Текер, сидячи на підлозі, усе ще тримав руку Вінклера. Хоч який обережний був лікар, але він ще не мав потрібних навичок і, мимохіть змінивши позу, відштовхнувся од підлоги рукою. В ту ж мить Текер “піднісся” до стелі разом з своїм непритомним пацієнтом, витягнутим з води. Частина води, що облягала водолазний костюм, під час зльоту одірвалась, але не потекла вниз, а зібралась у кульки різних розмірів і полетіла до стелі.

Раптом невидима сила опустила лікаря і Вінклера на підлогу. Вони знову набули ваги, хоч і меншої, ніж на Землі.

Очевидно, ця зміна швидкості польоту і пов’язана з ним зміна кров’яного тиску справили на пацієнта благотворний вплив. Вінклер захрипів, а лікар урочисто сповістив:.

— Пульс є!

Ганс і Цандер полегшено зітхнули.

— Гансе, пора звільняти наших в’язнів. Вони, мабуть, уже давно проклинають нас. Піди до них, а я побуду тут з доктором, поки Вінклер опритомніє…

Ганс звик точно і швидко виконувати доручення, але ніколи ще його обличчя не було таким засмученим. Цандер зрозумів його почуття.

— Добре, лишайся тут, я сам упораюсь.

“Ось вона — теорія і життя, — думав Цандер. — Розрахунки летять шкереберть з самого початку. Дорогоцінні хвилини минають, а ми замість того, щоб рухатись прискорено, летимо за інерцією. Відкласти “пробудження мертвих”, щоб ще раз пришпорити ракету? Але для цього довелося б покласти в амортизатор Вінклера, а він потребує догляду. Ну, що ж, дамо пасажирам перепочинок”.

А вони вже давно чекали, щоб їх “воскресили”. Стормер спочатку лаяв “команду” за повільність, потім він уявив, що перебуває в руках більшовиків, які зло посміялися з них. Ганс, Вінклер та й сам Цандер — хто вони такі? По суті кажучи, він не знав їх. А що як вони комуністи або продалися більшовикам? На цю думку він обливався лотом у своїй “домовині”.

Леді Хінтон теж була певна, що її обдурили.

“Невже вони і годуватимуть мене з цієї кишки?”

Єпископ спочатку читав псалми царя Давида, але потім затих.

Маршаль де Терлонж втішався спокоєм, якого він давно не мав. Він тихо сміявся від радісного збудження. Подумати тільки — позбутися усіх справ, телефонів, хвилюючих телеграм, безперервних турбот. Бути господарем свого часу — хіба це не блаженство?

Маленький Текер мирно спав.

Пінч перевертався у своєму ящику.

Шнірер філософствував і не помічав, де він і що з ним. Школи йому ще так добре не думалося. Абсолютна тиша.

Амелі в думці розмовляла з женихом, згадуючи, однак, Цандера й Ганса і порівнюючи їх.

Кухар Маршаля, китаєць Жак, як завжди, мовчав.

Його першого і звільнив Цандер. Коли Жак виліз із ящика, у нього був такий вигляд, наче він устав з свого ліжка.

— А де кухня? Треба баронові обід готувати! — сказав Жак.

— Почекайте трохи, покажу, — відповів з усмішкою Цандер.

Пінч, тільки-но вийшов, схопився за свою записну книжку І засипав Цандера питаннями, невідступно йдучи за ним, як справжній репортер.

Несподівана пасажирка, коли Цандер підійшов до її ящика, усе ще кликала в дихальну трубу на допомогу. Спекавшись ув’язнення, вона спочатку розплакалась, потім, наче в мелодрамі, вигукнула:

— Ви мій рятівник! А де барон? Ведіть мене до нього.

Поки Цандер витягав з ящика банкіра, Мадлен тихенько стояла в кутку, причаївшись, мов кішка.

Не встиг Цандер зняти скафандр з голови Маршаля, як Мадлен вийшла з своєї схованки. Барон, побачивши її, завмер. Його випуклі очі зробилися зовсім як у рака. Маршаль кілька секунд тупо дивився на Делькро, потім раптом утягнув голову в плечі. Коли б він міг, то стиснувся 6-у грудочку і сховався б у водолазний костюм. Але барон не був на це здатний. Його голова з побурілим обличчям залишилась назовні.

— Е-е-е, а-а-а… — більш він нічого не зміг вимовити.

— Ви невдоволені? — спитала Мадлен. — А я так поспішала! Думала: як обійдеться барон без особистого секретаря? Ну, скидайте швидше цей балахон, — сміючись смикала вона барона. — Вода солона — я покуштувала. Ви не просолились?

— А-але, я-я-як же ви дізнались?..

— Я давно знала про ваш політ. Читала ваші листи, підслуховувала! — відповіла вона просто.

Поступово всіх “мертвих” було оживлено.

Товста леді Хінтон, скидаючи водолазний костюм, несподівано випурхнула з нього, штовхнувши його вниз; сам він “чомусь” не хотів падати до її ніг, і вона опинилась під стелею… Шокінг… леді Хінтон безпорадно борсалася в повітрі.

Вона була недалеко від середини ракети, де відцентрова сила майже не діяла. Леді перегнулась униз, щоб притиснути краї сукні до ніг і на свій подив не відчула приливу крові до голови, як це бувало з нею завжди. Вона покликала на допомогу Еллен. Цандер підштовхнув племінницю до тітки, але Еллен була не менш безпорадна. Вона пролетіла через усю каюту, вдарилася головою в протилежну стіну, відлетіла назад і замахала руками, намагаючись схопити тітку за сукню, але нічого не могла зробити. Якийсь сантиметр лишався до ноги леді Хінтон, і цю відстань Елле не могла подолати.

— Що сталося? Це ж неможливо! — обурювалась леді Хінтон. — Еллен, іди ж сюди або лети!

— Я не можу, тітонько! — відповідала дівчина, завислій посеред каюти.

Цандер вповз у каюту; не звертаючи уваги на леді Хінтон, узяв її за руку і показав, як користуватися ремінцями. Леді Хінтон, а вслід за нею і Еллен спустилися “вниз”.

“Який скандал, — подумала леді Хінтон. — Коли б знала, нізащо не полетіла б у цій ракеті!”

Нарешті, Хінтон опорядилася і обережно сіла в своє крісло. Вона сиділа в похмурій задумі. З сусідньої кают-компанії долинали гооси. Серед них чувся незнайомий жіночий голос, високий, вібруючий, різкий. Хто б це міг бути? Гості? Але звідки і як вони могли тут узятися?..

Леді Хінтон міцно трималася за підлокітники крісла. Бона думала просидіти в кріслі всю подорож. Це був острівець “твердої землі” серед безмежного ніщо…

Леді відкинулась на спинку крісла і в той же час, за звичкою, уперлася ногою в стільчик. Крісло рвонулося назад і — о, жах! — закрутилося в повітрі.

В двері постукали, і леді почула голос Блоттона:

— Можна вповзти?

Пустити чи не пустити його? Це ж жахливої Але крутитися так ще жахливіше.

— Увійдіть! — сказала вон, маючи намір сказати “ні”.

— Я ще не бачив вас, тітонько. Як ви себе почув…

Блоттон не закінчив і, незважаючи на всю витримку, прищеплену вихованням, ледве не зареготав, побачивши, як поважна леді крутиться, мов білка в колесі.

— Дозвольте допомогти вам, леді! — промовив він.

Намагаючись зробити це найтактовніше, він підповз по стіні з того боку, де була голова леді Хінтон, вхопився за підлокітник крісла і щасливо опустив крісло на підлогу.

Леді Хінтон була зовсім засмучена. На жаль, її крісло, остання опора, не було більше опорою.

Леді Хінтон зустріли в кают-компанії з належною пошаною. Всі меблі в цьому приміщенні були прикріплені до підлоги, як на пароплавах. Люди, що сиділи на них, прив’язалися до сидінь ремінцями і почували себе впевнено. Пінч затискував коліньми дорожній баул свого господаря, а Стормер тримав у руках пляшку шампанського.

— Ми надумали відзначити свій щасливий відліт і випити по келиху шампанського, — сказав він. — Отже… — вів далі Стормер, розхитуючи грушовидний просмолений корок.

Корок несподівано вискочив, бризнула піна. В ту ж мить пляшка вирвалася з рук і полетіла навскоси до стіни. Всі скрикнули. Цандер розсміявся.

— Ось вам найпростіший приклад того, як діє ракета. Пляшка шампанського — це реактивний снаряд.

— На жаль, цей приклад коштує нам втраченої насолоди.

— Аніскільки! З пляшки викинуло силою газів тільки трохи піни. Шампанське не витікає, незважаючи на те, що пляшка плаває вниз шийкою.

— А чому?

— Бо нема сили ваги, яка витиснула б рідину з пляшки. З такими явищами нам ще не раз доведеться мати справу. Побачимо, як ви впораєтесь з вашою пляшкою, — загадково додав Цандер.