Доки Іван та Устим Кобизевичі багатіли в Києві, представник іншої вітки їхнього роду, Федір, зоставався на батьківщині, у Мозирському повіті. Обставини його були далеко не блискучими; доля нагородила його численною родиною; було у нього десятеро дітей: вісім синів та дві доньки, і його невеличка боярська вотчина виявилась недостатньою для утримування сімейства. Федір Кобизевич змушений був шукати нових засобів для збільшення своїх прибутків. Поклавши обов’язок військової служби і завідуванням боярським помістям на старших синів, він разом із молодшими дітьми перебрався до Мозиря. Тут він придбав двір із маленькою ділянкою «поля на косогорі» та крамницю на міському ринку і взявся за торгівлю. Року 1569 Федір Кобизевич помер і його численна сім’я заходилася ділити спадок; але брати і сестри не змогли залагодити справу мирно і тому звернулися до мозирського старости, пана Федька Балакира, з проханням розділити між ними батьківське майно. Згідно з рішенням старости, прийнятим 8 лютого 1569 року, поділ відбувся на таких засадах: боярська поземельна вотчина дісталася старшому із братів, Кузьмі, що в той час був у поході, крамниця і двір у Мозирі віддані іншому братові, Лазарю, що вже давно приписався до мозирських міщан і ще за батькового життя завідував торгівлею; при цьому Лазар сплатив на користь братів та сестер лишок вартості власності, яка йому дісталася: отож на користь незаміжньої сестри Овдотії було виділено в якості приданого 39 кіп грошів литовських , рештою грошей і рухомим майном мали поділитися порівну інші 6 братів, одна заміжня сестра і їхня мати, вдова Федора Кобизевича, Зоня. З рухомого майна староста виділив один повний чоловічий набір одягу та зброї і наказав залишити ці речі «при дому для господарской службы». Коли спадкоємці почали ділити решту рухомого майна, то виявилося, що кожному припало по 1 копі та 6 1/2 грошів, по одній срібній ложці, по дві олов’яні тарілки («цени: одна миса и 1 талер»), по одному мідному казану, по шаблі, сідлу та сагайдаку; окрім цього, кожен зі спадкоємців одержав по одному коневі, волу, корові, свині та по 2 вівці.

Діставши убогу частку свого спадку, молоді Кобизевичі мусили негайно ж подумати про влаштування своєї майбутньої долі. Троє з них: Василь, Федір та Йов вирішили спробувати щастя у Києві, де на перших порах сподівалися знайти підтримку в особі свого двоюрідного брата, тоді вже магістратського райці — Устима Фіц-Кобизевича. Цей план запропонував братам старший із переселенців, Василь. Був то чоловік з величезним запасом енергії, завзятості та винахідливості: він вирішив за всяку ціну зробити кар’єру і добитися значення та багатства. Щоб досягти цієї мети, Василь Кобизевич мав намір не перебирати засобами і користати з кожної зручної нагоди; він відчував, що при таких моральних даних знайде у Києві широке поле для своєї діяльності і з повною впевненістю рушив на це поле. Покидаючи рідне місто, він хотів накопичити якомога більшу суму для початку майбутніх оборудок; усі три брати продали з цією метою їхню частку рухомого спадку, але вторгована сума виявилася надто мізерною, тому Василь вдався до заходів її збільшення. Заручившись згодою матері, він рушив у дім, що належав відсутньому братові Кузьмі, виламав двері його «світлиці» і присвоїв усе майно: гроші, одяг, худобу і т.д. Кузьма, перелічуючи пізніше у скарзі завдані йому збитки, вказує на те, що, окрім інших речей, у нього були забрані навіть два десятки стріл, які «коштовали копу и четыре гроши литовские». Продавши усе захоплене, Василь разом із братами негайно «под присуд замку Киевского зъехал», відмовчуючись потім на всі скарги брата, аж до його смерті, і не з’являвся на суд мозирського старости, незважаючи на численні виклики.

У Києві брати Кобизевичі були гостинно прийняті родичем. Багатий, значний і впливовий, але бездітний Устим Фіц радий був на схилі віку з товариства осіб, які доводилися йому кровними родичами; він ужив весь свій вплив, щоб здобути для братів вигідні заняття та частку в торгових операціях. Але повільний, поступовий приріст майна не влаштовував Василя Кобизевича, який мріяв про швидку та блискучу кар’єру. Впродовж кількох років, промишляючи то службою в багатих купців, то дрібною торгівлею, то позичанням у лихву своїх невеликих коштів, Василь Кобизевич вижидав нагоди, яка дозволила б йому повести справи з ширшим розмахом. Таку нагоду надало йому громадське лихо. З 1569 року впродовж кількох літ у Литві та Південній Русі лютував голод; у 1571 році урожай був щедрим, але раптом під час цвітіння хліба трапився триденний мороз, що знищив усі надії на новий збір; восени хліба не було зовсім. За свідченням літописів, у Поліссі, на Волині, у Поділлі та Литві люди помирали і взагалі дуже потерпали від голоду; на початку наступного року від виснаження, гнилої та нездорової їжі у багатьох місцевостях з’явилося «моровое поветрие» (чума). Пошесть зачепила і Київ, хоча й не надто сильно. Серед жертв, які постраждали від морової язви, було багате сімейство купців Митковичів. Митковичі належали до числа київських старожилих міщан і вже впродовж кількох поколінь вели багату торгівлю сукном і тканинами, їм належало кілька «крамних комор» (тобто крамниць) на ринку, кілька будинків у місті та за містом, великі склади сукна та різних тканин і т.д. На фамільній печатці Митковичів красувалася емблема їхньої торгівлі — два «лікті», що лежали хрестоподібно, і дві літери: Ф. М. на спогад предка, Федора Митковича, що поклав початок торговій фірмі. У 1572 році на сім’ю впало нещастя; за кілька днів чума забрала батька Митка (Дмитра) Богдановича, матір Тетяну Крутликівну, чотирьох дочок і сина, а ще численних слуг і челядників; з багатолюдної сім’ї живими зосталися тільки: молода дівчина Пося (Єфросинія) і її малолітній брат Федір Миткович. Перш ніж минулася паніка, що охопила місто при появі чуми, перш ніж магістрат устиг вжити заходів для охорони майна Митковичів і призначити опіку над вцілілими дітьми, Василь Кобизевич уже скористався становищем сім’ї. Він запропонував Посі свої послуги для того, щоб тимчасово завідувати торговими справами, не побоявся відвідувати дім, уражений чумою, від якого тікали друзі та родичі Митковичів, і поступово зблизився та подружився з дітьми. Не пройшло і місяця з часу катастрофи у родині Митковичів, як сусіди довідалися, що спадкоємиця повінчалася зі своїм новим прикажчиком. Василь Кобизевич, одразу ж після шлюбу, звернувся у магістрат з проханням доручити йому і його дружині, як найближчим родичам, опіку над малолітнім Федором та його майном; магістрату не зоставалося нічого, крім як пристати на таку пропозицію, і таким чином Василь став представником однієї з найбільших торгових фірм у Києві. З розпорядження магістрату, прийнятого з цього приводу, ми довідуємось, що брати Кобизевичі вже тоді носили нове прізвище, дане їм у Києві як прізвисько, а саме «Ходик», і магістрат видає розпорядження про вручення опіки «славетному Василю Кобизевичу Ходиці». Пізніше всі три брати підписуються винятково цим останнім прізвищем, ймовірно, бажаючи покрити забуттям своє первісне незнатне походження.

Впродовж одинадцяти років Василь Ходика безконтрольно управляв добром Митковичів і, окрім половини майна, що належало його дружині, як спадок, накопичив значні суми з торгових операцій.

Окрім того, він здобув значення та величезний вплив у місті: він поріднився або ввійшов у спілку з усіма впливовішими членами магістрату і заручився такими зв’язками, при яких кожна розпочата ним справа вирішувалась згідно з його волею, навіть якщо ця справа була суперечливою або явно незаконною. Ходика використав свій вплив на те, щоб вивести в люди своїх родичів, але ще більше на те, щоб усякими правдами і неправдами збільшити власний маєток. Тепер він намічає іншу мету для своїх загарбань, намагаючись використати свій вплив і засоби на придбання земельної власності, що дала б йому змогу посісти помітне місце в рядах «шляхти» київської землі, що після Люблінського сейму 1569 року здобула величезне політичне значення і привілейоване становище в краї. Року 1583 Василь Ходика засідав уже в магістраті в якості «райці».