— Не забув, не забув, як забути! — весело скрикнув війт. — Гей, хлопці, весільну куницю сюди!
Біля ніг воєводи опустили масивну золоту мису, на якій лежало шість дорогих куничих хутер.
— Оце так війт, оце так господар! — задоволено посміхнувся воєвода, даючи своєму супроводу знак прибрати і хутра, і мису. — Умієш пошанувати гостей! — І задоволений воєвода весело пішов услід за війтом.
Вже й сонце перейшло за полудень, а до дворища пана війта все ще прибував народ. З обталих дахів падали останні краплі води, сонце яскраво і весело світило з блакитного чистого неба; весняні струмки жебоніли довкола, а пан війт київський стояв на своїх широко розчинених воротях, оточений почесними гостями.
— Гей, панове городяни київські, цехмайстри, майстри і підмайстри, кушніри, золотарі та кравчики, — гучно кричав пан війт, скликаючи гостей, — ковалі, сідлярі і шевчики, чоботарі та каменярі, столяри і теслі, олійники, воскобійники, всі почесні крамарі та городяни київські, всіх прошу на широкий двір, на веселий пир старожитнім звичаєм, давнім звичаєм, як бувало і за наших дідів та батьків. «Яко мы никому не велим старовыны рухати, а новыны уводыты».
— Слава! Слава! — лунало довкола.
Додатки
Володимир Антонович
КИЇВСЬКІ ВІЙТИ ХОДИКИ
Епізод з історії міського самоврядування в Києві у XVI — XVII ст.
Наприкінці XV сторіччя місто Київ одержало від великого князя литовського Олександра Казимировича статутну грамоту, що дозволяла городянам повний самосуд і самоврядування згідно із магдебурзьким правом, а також надавала київській громаді численні пільги та привілеї, що заохочували розвиток міської торгівлі та промисловості. Добробут міста, і раніше значний, унаслідок зручного для торгівлі географічного розміщення, мусив значно збільшитися; завдяки самостійності міської громади, її самоврядуванню та одержаним пільгам городяни мали здобути значний простір дій, забезпеченість праці та легкість збуту її плодів; можна було очікувати всебічного розвитку міста і повного розквіту міської громади. Але ці сподівання здійснилися не повністю. Правда, торгівля пожвавилася, капітали збільшилися, численні міщанські родини розбагатіли, придбали земельні володіння і перейшли у стан зем’ян, а після 1569 року в шляхетський; але багатство і значення припали на долю лише нечисленних обраних. Нові пільги не вплинули плідно на підняття рівня добробуту усієї маси міського населення, утворилася міська аристократія, групка, тісно пов’язана інтересами, що дбала лише про розширення свого багатства і впливу; ця групка не лише не звертала уваги на потреби своїх бідніших співгромадян, але, навпаки, вдавалася до всеможливих засобів для того, щоб, захопивши у свої руки міські посади та спираючись на авторитет міського уряду, експлуатувати решту населення. Причина цього ненормального явища у житті київської міської громади полягала не виключно в егоїстичних інстинктах та корисливих спонуках осіб, що встигли висунутись у передові ряди: потяг до наживи знаходив багатий ґрунт у самій структурі міського самоврядування. Магдебурзьке право, згідно зі статтями якого повинне було врядуватися та судитися київське міщанство, надавало кодекс, що склався в інший час, серед іншого народу та за інших історичних умов; його юридичні поняття, форми міського суду та самоврядування могли бути застосовані до побуту саксонських міст Х-ХІ століття, де й склалося магдебурзьке право, як результат понять і потреб свого часу і своєї країни, але це право не мало нічого спільного з руськими містами, що розвивалися за іншими принципами, схилялися до порядку вічевого, а не колегіального, а у звичайному праві дотримувалися інших юридичних понять та поглядів. Не випливаючи з місцевих потреб, не виробившись на місцевому ґрунті, магдебурзьке право надавало юридичну основу, незнайому, незрозумілу жителям руських міст, яка, до того ж, часто суперечила їхнім переконанням і поглядам; це право зоставалося для них чужим кодексом, істиною формальною, — мертвою, хоча й обов’язковою буквою, не згідною з тими поняттями про юридичну правду, що склалися у місцевих поглядах та звичках. Трапилося те, що звичайно трапляється в країнах, які керуються згідно із законоположеннями запозиченими, такими, що не виросли на даному ґрунті; формальна істина протистояла правді народного розуміння і, ніким не вважаючись правдивою, стала лише зброєю в руках ділків, що забажали скористатися нею для особистої користі, на шкоду масі, якій була нав’язана чужа юридична норма, складена з безлічі статей і параграфів, мало зрозумілих і ще менш симпатичних.
Звичайно, для того, щоб скористатися таким станом юридичних стосунків, кожна особа, яка бажала нажитися і ввійти до рядів міської аристократії, мала належати до відомого і малопривабливого морального типу: для цього необхідно було відмовитися від народних поглядів та народної моралі, — відмовитися від правил совісті, принести всю свою моральну гідність у жертву особистому інтересу і потягу до наживи, шукати точки опори поза своєю громадою, постійно вороже настроєною до групки своїх урядовців, у зовнішніх силах, чужих їх і ворожих, і лише за таких умов можна було, користуючись то буквою писаного закону, то солідарністю між собою членів невеликого гуртка знатних співтоваришів, чинити всеможливі оборудки, щоправда, вельми вигідні для посилення багатства і значення ділків, але при цьому далеко не відповідні ані законам навіть найпростішої справедливості, ані інтересам міської громади.
Зрозуміло, що місцевим, старожилим київським городянам, яких значно стримували сімейні зв’язки, здобуті від свого середовища поняття і звичка поважати громадську думку, тяжко було увійти до складу міської аристократії, що творилася на таких засадах; натомість, цих перепон не існувало для інородців та для осіб, які примкнули до міщанства з інших станів краю; ті й інші увійшли до складу міської громади виключно з метою захопити посади, нагромадити маєток і потім покинути місто, яке їх вигодувало, щоб продовжувати кар’єру на більш вигідній ниві. Справді, переглядаючи документи XVI століття, які до нас дійшли, ми зустрічаємо серед міської знаті численні імена іноземних литовців, поляків, вірмен, греків, хрещених татар, а також осіб, що приписалися до міста зі станів земського і боярського. Корінні київські міщани, які складали значну більшість міського населення, мусять постійно боротися з групкою приходнів, але кияни діють значно менш солідарно і більше соромливо; вони менше спроможні на інтригу, менше нахабні, тому їм рідко вдається висунути свого кандидата у війти чи райці. Тим часом, приходні зайняті винятково тим, щоб тримати управління містом у своїх руках; для цього вони пускають в дію всеможливі засоби: рідняться з багатшими киянами і таким чином втягують їх у свою партію, інших схиляють обіцянками частки у своїх прибутках, на інших впливають зв’язками із воєводою та залякують авторитетом королівської влади, з якою у них начебто ближчі стосунки, аніж у їхніх супротивників, врешті, намагаються посіяти суперечки та особисті сварки поміж старожилами і таким чином ослабити їхні сили.
Як епізод, що характеризує усі згадані явища в житті київської міської громади XVI-XVII століть, ми представляємо оповідання, видобуте з документів, які частково зберігаються в архіві міністерства зовнішніх справ у Москві, частково в київському міському архіві. Це оповідання про долю знатної міщанської родини, яка нагромадила в Києві величезне для свого часу майно і висунула зі свого середовища трьох київських війтів. Ця сім’я, в міру того, як змінювалося її положення в суспільстві, носила різні прізвища, натомість у місті, в період свого домінування, звалася Ходиками.
На початку XVI століття серед бояр, приписаних до мозирського замку, жила сім’я Кобизевичів. Рід Кобизевичів був татарського походження: їхній предок Кобиз входив до числа татарських полонених, поселених Вітовтом поблизу Мозиря і приписаних ним до числа замкових слуг. З часом Кобизевичі хрестилися і увійшли до складу мозирського боярства, придбавши невелику боярську землю: «третину земли Боковские, фольварок Пашковщину и Чортковщину, а в них 4 волок поля». Ця земля покладала на власників обов’язок військової служби і не підлягала поділу між співспадкоємцями; тому, коли представниками сім’ї на початку XVI століття виявились два рідні брати, Федір та Іван, то староста мозирський віддав землю у володіння старшому братові Федору, натомість молодший, Іван, одержав лише половину рухомого майна і мусив шукати заняття на стороні, тому вирушив до Києва. Не знаємо, яким промислом він тут зайнявся, але впродовж 30 років розбагатів, купив будинок на Боричевому Току та залишив синові забезпечене майно. Цей син, Устим, що прийняв нове прізвище «Фіц», посів уже одну з важливих магістратських посад — райці і тримав від міста в оренді «местские корчмы», себто міські корчми. У 1578 році Устим Фіц-Кобизевич безпотомно помер.
