Заточувався, коли прийшли по нього. Як вивели надвір, впав на коліна.

– Уже готовий! – посміхнувся Мак Ларен на трибуні під строкатим балдахіном.

Служниця, що приносила фрукти, підняла О’Брієна. Відчував її сталеві пальці. Упасти не міг.

Глянув у її великі очі: не було в них ані крихітки жалю.

Потім його повели до ракети. За ракетою височіла шибениця.

– Тут дві дороги, – пояснив перекладач, – одна – в ракету, друга – на смерть. Вибирай.

– А що маю робити в ракеті?

– Пояснити, як користуватись променеметом.

– Ні!

– Земля вже знає, що ти зрадив, – сказав перекладач, – тепер все одно. Як не викажеш, за хвилину будеш гниючим трупом.

– Ні! – відповів О’Брієн. – Не зраджу. Я збережу таємницю. За хвилину буду мовчазний. Я і ракета – це та Земля, яка хотіла подати вам руку. Можете мене вбити, але це буде ваша ганьба.

– Що він каже? – спитав правитель.

Перекладач сказав.

Довго всі мовчали, присутні, здавалося, не дихали. На О’Брієна дивилось багато великих очей. Зелених і жовтих допитливих очей. Пілот витримав ті вперті погляди, не мав права опустити голову.

Нерухоме, ніби покрите вапном обличчя правителя було вкрай здивоване.

Якщо ця істота з іншої планети справді не боягуз, то, властиво, вона має рацію: мертві нічого не зрадять.

– Ти брехав! – засичав він чоловікові, що сидів під строкатим балдахіном. – Це не малодушна людина!

– Малодушний! Боягуз! – закричав Мак Ларен. – Здеріть з нього шкіру! Варіть його в кип’ячій олії, зривайте нігті, печіть на вогні, виколіть очі! Лякайте його ще більшими муками, і він… він зрадить!

«Ти сам би зрадив, – подумав правитель, – та не знаєш таємниці!..»

Правитель встав, він уже все вирішив. Підняв руку і вказав на пілота.

– Він має рацію, – промовив. – Коли живий нічого не виказав, то після смерті його тіло не має для нас ніякої вартості. Наші принципи не дозволяють нам робити зайве, непотрібне. Він не боягуз, навіщо тоді його катувати й мучити. його смерть не дасть нам ніякої користі. Може собі йти… І дозвольте йому сісти в ракету. Він вільний.

О’Брієн сів у ракету і подивився на чоловіка під строкатим балдахіном.

– Він і так помре в дорозі від авітамінозу, – сказав посміхаючись Мак Ларен. – Перед тим, як заснути, повинен добре наїстися. А так не витримає. Людське тіло – нікчемна посудина.

Не бачив, що біля ракети стоїть служниця з повним кошиком розкішних фруктів.

О’Брієн нахилився до неї із сходів ракети.

Беручи кошик, помітив у її великих зелених очах сльози.

Переміг хвилювання, сів за променемет. Прижмурив око і уважно націлився в одне місце під строкатим балдахіном.

Від чоловіка, що там сидів, лишився тільки попіл.

Потім пілот О’Брієн увімкнув сопла.

Камера була порожня, але служниця, яка носила пілотові їжу, щодня підходила до заґратованого вікна.

Про це довідався правитель і прийшов туди. Чекав, поки надійде жінка.

– Чого ти сюди ходиш?

– Не знаю…

– Чи маю тобі це заборонити? Так буде краще?

– Не забороняйте…

– Розумієш, я й сам не можу їх забути.

– Вірю. Знаю це почуття.

– Пригадую собі їхню мову.

– А я – його погляд.

– Не можу забути тієї різниці між ними…

– Різниці?

– Так. Адже їх було двоє. І зовсім не схожі один на одного.

– Мабуть, вони були не з однієї планети.

Наступила ніч. На їхньому небі блищала далека зірка – Земля.

Багато вже здійснено польотів, проте довгими зимовими вечорами згадували один. Політ не найбільший, не найсміливіший. Та було в ньому щось особливе, якась пересторога…

Сталося це в області Проціона, тобто не далі, як за десять-одинадцять світлових років. Там сів караван ракет професора Калініна. То була гарна, свіжа планетка, друга щодо віддалення од свого сонця, тому відразу її назвали Секундою Проціона.

Здивовані астронавти встановили, що планета дуже схожа на Землю. Просто копія Землі, навіть її мешканці були подібні до наших людей.

Порозумітися з ними було неважко. Коли наші астронавти пояснили їм на карті неба, звідки вони прибули, секундіани самовпевнено засміялись. Принесли папери.

Професор Калінін був дуже вражений і показав ті папери нашим хлопцям. То були всі розрахунки Землі. Секундіани довго її досліджували, робили обчислення польотів, виготовили проект фотонової ракети, випробували її конструкцію, виплавили необхідні стійкі метали, зробили вогнетривкі плащі, відповідні рушійні сопла, герметичні кабіни, вивели водорості для кругообігу кисню, словом, зробили все для польоту і… лишилися вдома.

– Чому ж ви не прилетіли до нас? – запитали приголомшені астронавти.

– Та… при перших спробах ми зазнали невдачі, – пояснили їм секундіани. – І тоді почав свою діяльність наш великий пророк.

– Пророк? – здивувалися наші. – Який пророк?

– Почав проповідувати, що не треба наражатися на небезпеку. Навіщо летіти в космос? Там загрожують метеорити, космічний пил і небезпечна радіація. Залишімося собі дома й живімо в мирі та повній гармонії.

Вислухали це наші астронавти й почали ще пильніше роздивлятися навколо себе. І тоді зауважили, які секундіани полохливі й тендітні, як вони смішно ходять, як у гармонійній бездіяльності зупинився, власне, їхній розвиток. З якою надзвичайною обережністю, розумно й точно вони обмежують себе, визначають, скільки їх має бути, щоб прожити на власній планетці. Як вони забули, що таке риск і пристрасті. Як плачуть, коли вріжуть палець, як вони бояться найменшого черв’яка в траві, які безпорадні під час бурі, як ховаються, коли на них підвищиш голос…

Наші дивилися на їхні дитячі, ніжні, гладенькі личка, на тендітні постаті, на вишукані рухи, на безтурботну грайливість, яка легко переходила у жах, коли ставалося щось непередбачене, незвичайне.

І потекли тоді сльози по мужніх лицях астронавтів. Вони зціпили зуби і один за одним повернулися в ракету. Ніхто не зронив і слова, командир забрався у кабіну, радист навіть не мав бажання вислати в ефір передачі.

Перший пілот оглянувся з верхівки ракети. Побачив, як члени екіпажу кивнули головами. Усі догадалися, що він хоче зробити, і дали згоду.

Шеф-пілот простягнув руку і, натиснувши на важіль, увімкнув стартові сопла. Автоматично засвітилися телевізійні екрани. Але ніхто вже більше не глянув на гармонійно-рожеву країну під ними, на блискотливі скверики з лампіонами, на шовкові намети і строкаті квітники.

Радист різко повернув усі камери вперед, де виблискували незнані світи вогнистих ураганів, погаслі системи синіх льодовиків і невідомі, темні радіозірки, що рухались у вічній темряві.

Екскурсанти, які в неділю зранку вибралися до близьких гір, мали вже вернутись. Усі гірські дороги було перекрито, скрізь стояли застережні таблички.

Обурені й розчаровані, зібралися в невеликому буфеті біля шосе. Тут усе злегка пропахло бензином від недалекої, строкато розмальованої колонки. Люди збилися в тісному приміщенні, товпилися до прилавка. Крізь вікна вабили мокрі ліси.

Малий хлопчина з рюкзаком на плечах не давав спокою матері:

– Мамо, чого ми не йдемо далі? А чому ті ліси такі сиві?

Мати не могла дати відповіді, котра б заспокоїла сина.

Екскурсант, який дивився в бінокль на ліс, знизав плечима. Він очолював групу з сорока учнів.

– Дерева особливі, втратили свій колір. Не знаю, що там робиться. Весь ліс рухається, раз у раз зупиняючись.

– Земля сповзає, – пояснила нервова екскурсантка. – Таке часто буває в горах. Нічого особливого.