– Ви так гадаєте? – Чоловік подав їй бінокль. – Ось придивіться: ліс рухається, але вгору!

– Вгору? – І мати пригорнула дитину.

– Що це?.. – дивувалися всі.

– Вночі була там велика заграва, – сказала буфетниця. – Перед світанком прийшли люди з астронавтичної бази й перекрили усі дороги.

По шосе гримотіли важкі машини з велетенськими променеметами, всюдиходи з пекельним гуркотом дерлися на гори.

Один водій заскочив до буфету – захотів пити.

Його обступили.

– Що там діється?! – схвильовано тиснулась наперед літня жінка. –Я ходжу сюди щонеділі, й ніколи нічого не було.

– І тепер нічого не сталося, – усміхнувся здоровенний водій, – їдьте спокійно додому. Нам тут дещо треба зробити.

Хотів був уже йти, але на порозі його зупинив чоловік з біноклем.

– Я тут з групою школярів. Діти дуже тішились, що підуть у гори.

Водій посерйознішав.

– Туди йти не можна, в горах оселились невідомі гості. Гадаємо, що з району Сіріуса. Висилають якісь сигнали. Крім того, уночі ошпарили нам гарячою парою ліс і допоміжну базу.

– Бр-р! – жахнувся чоловік. – Ото була страшна смерть!

– Звісно, але ми зробимо все, щоб не було більше жертв. Споруджуємо подвійну оборонну лінію.

На тому розмова припинилась: приїхали автобуси, щоб забрати екскурсантів додому.

За кілька хвилин невеличкого буфету вже не було: стальний бульдозер зрівняв його з землею, бо там проходила лінія оборони. Проте її так і не добудували, бо виявилося, що це було непорозуміння. Малий Бруно Кокс – референт інституту взаєморозуміння, розшифровки та космічного зв’язку – на третій день розшифрував знаки, що їх висилали дивовижні агресивні гості з допомогою оптичних, теплових і електромагнітних сигналів.

– Теплові сигнали коштували нам сім тисяч душ, – гірко сказав Кокс, – але йдеться про прикре непорозуміння.

Ще була ніч, а комісія засідала в пишному, багато освітленому залі. Кокс почував себе іменинником, на нього поглядали з цікавістю. Хто б міг таке подумати? Розшифрував сигнали. Саме він. Досі займав невисоку, маловідповідальну посаду…

Без ніяких пояснень Кокс висловив думку, що оборонні заходи, по суті, зайві, і командуючий, який був на засіданні, відкликав променемети. За дві години мають відступити. Якщо космонавти розпочнуть атаку, треба захищатися сльозоточивими бомбами.

– Не те! – махнув рукою полковник Яворник. – Газ тут ні до чого, бо вони будуть у скафандрах і протигазах.

– Не будуть, – усміхнувся Кокс, – навіщо вони їм? Це кремнієві люди, які добре переносять наше повітря.

– Кремнієві? – пронеслось схвильовано в залі.

– Таких у нас ще не було! – шепнула секретарка генерала Іветта до секретарки головуючого – пані Ріхтерової.

– Ні, але кажуть, що вони страшні.

Ріхтерова була фарбована блондинка, а Іветта мала природне каштанове волосся, яке пишними хвилями спадало їй на плечі. Жінки нудьгували, бо тут, крім ад’ютанта капітана Ленського, молодих чоловіків не було.

Професор Вадим не любив, коли ці жінки були разом. Якось навіть генералові доповів, що присутності двох таких показних жінок не витримає ніяке засідання. Он хоч би полковник Яворник – не може одірвати погляду від них і поводиться як учорашній лейтенантик, в якого ще молоко не просохло на губах!

– Ваша правда, – шепотів генерал, і шрами на його обличчі почервоніли. – Гадаю, що й у наші роки людина не повинна втрачати почуття краси!

Насправді сам голова Лаугтон задивився на жінок, і це заважало роботі.

Лаугтон спохватився, швидко одвів від них погляд і почав читати проект вітальної промови. На третьому реченні запнувся. Звучало воно так:

– Але, незважаючи на це, ми походимо з однієї матерії, світить нам одне сонце…

Та це ж нісенітниця! Яке там одне сонце? (Усі виступи конспектував ад’ютант, і тепер гнів голови був виправданий). Той окаянний Ленський здібний мислити лише в масштабах однієї сонячної системи!

Обмежений, неглибокий характер. Послати його за кілька десятків світлових років, то відразу ж втратить орієнтацію. Ще бракувало, щоб гості з Сіріуса висміяли нас! Які ми дріб’язкові та убогі! Скажуть: «Земна людина в дріб’язкових умовах своєї ліліпутської планети – це наївний, відсталий селюк з претензіями периферійного вченого!»

Ні, не можна цього допустити. Будемо триматись.

У Лаугтона болів живіт, та перед колегами він намагався держатися з гідністю. Генералові його гримаси здавалися комічні, але, щоб не розсміятись, він кусав вуса і тому теж був смішний. Від хвилювання весь час пацав ногою й курив цигарку за цигаркою.

Після тригодинних суперечок вирішили: протягом трьох днів зв’язатися з кремнієвими гістьми і скликати в Палаці астронавтики достойних представників Землі, зокрема вчених та економістів, щоб підтримати малого Кокса, заки дійде до торговельних переговорів. «Це чоловічок дрібних масштабів! – думав з сарказмом про нього голова. – Він мислить, як торговець галантерейними товарами, ще нам, чого доброго, повипродує, як на передсвятковому базарі, усю сонячну систему, і ми залишимось у космосі без ґрунту під ногами».

Жінки ще не покидали залу й дивилися на пагорби, за якими, над табором гостей, світилася, наче ореол, червоно-помаранчева арка.

– Хотіла б я їх побачити! – шепнула білява Ріхтерова.

– Не бійся, за тиждень прийде сюди їхній посол, – запевнила її каштанова секретарка Іветта.

– Ох, це буде чудово! – зітхнули обидві збуджено, зчепивши руки й судорожно ламаючи від нетерплячки пальці, аж кісточки хрускотіли.

З допомогою невідомої технічної установки гості вистрілили в напрямку мосту озонову хмару. Усі почували себе краще, всміхались одне одному, дівчата покращали, а жінки помолодшали. Навіть літні чоловіки оглядалися на них.

Увечері насунули важкі грозові хмари, і виноградникам за містом загрожував мороз. Але кремнієві гості почали з пагорбів бомбардувати громаддя темних хмар сухим льодом, і замість страшної зливи пішов невеликий теплий дощ, саме такий, якого чекала земля.

Уночі чорна хмара заступила срібний диск Місяця, та гості розстріляли її – розігнали високочастотним коливанням, щоб закохані могли зустрітися в мрійливому присмерку і шукати свою мерехтливу щасливу зірку на ясному небі.

Закоханих зігрівав до світанку велетенський променемет, який за секунду міг розплавити сталь, наче масло. Але тепер він був приємний, як кіт-воркіт, гладив молоді обличчя на лавочках свіжим вітерцем. І співав пісню. Справді співав, навіть щось тихо насвистував. І це п’янило.

– Будеш моя… – шепотів капітан Ленський Іветті, сам не знаючи, навіщо він це каже.

З Іветтою зустрічалися вони на тенісному корті, і дівчина подобалась йому. Проте він ніколи не мав серйозних намірів. Сьогодні ж зустрілися випадково, і ця ніч причарувала їх.

Радіоприймачі працювали ідеально, не було магнітних бур. Не перешкоджали сонячні протуберанці. Коли на другий день сейсмографи сигналізували вибух вулкана в Океанії чи землетрус у Південній Америці, коли згодом нависла над Японією небезпека смерчу, з табору лиш направили туди полум’я із сопел срібних машин, і за якусь там долю секунди в районі, що був під загрозою, настав спокій.

День і ніч над Землею вартували кулясті космічні кораблі гостей, щоб нікому й волосинка з голови не впала. Метеорити, комети і навіть Сонце, той величезний палаючий котел, змушені були їм підкоритись.

На четвертий чи п’ятий вечір, зустрівшись з ним у парку, Іветта сказала:

– Ріхтерова розповідала, начебто вони купаються в отруйних газах, загоряють у полум’ї магнезії, тому й гарні такі… І чисті…

– Про кого це ти? – спитав капітан розгублено, бо саме хотів її поцілувати, та Іветта мимоволі відхилилась.

– Та про них. Про кремнієвих людей.

Капітан насупився – адже досі Іветта думала тільки про нього. Тепер вбила собі в голову щось привабливіше – табір гостей за пагорками, над яким безперервно піднімались п’янкі запашні хмари та чулися уривки звабливої музики, ніжної, недокучливої. Проте людина готова була бігти за нею, бо музика була невловима.