— Але у мене в стійбищі, — в голосі знову почулася недовіра.

— Чи тут, чи там, однаково. — Венегас сказав це з такою байдужістю, якої він, зрозуміло, не відчував. — І торг свій там завершимо.

Голоси віддалилися, перейшли в незрозуміле бубоніння. Через кілька хвилин Хуан почув цокіт копит, що скоро затих. Він почекав хвилю, потім підповз до щілини і з осторогою визирнув. Білий Король і його люди повернулися в стійбище, воїнів-пеуенчів, що оточували фургон, теж не було. Початок зроблено. Він полегшено зітхнув, хоча справді все тільки починалося. Обернувшись, Хуан побачив, що Медіна сидить і набиває люльку. Він страшенно зблід.

— Сутужно довелося, — мовив він, і Хуан зрозумів, що й Медіна бачив Дикого Коня.

Згодом у фургон зазирнули Венегас та Ірігоєн і влаштували військову нараду. Так чи інакше, а справу треба довести до кінця. Було б краще, якби Аврелій Антуан прийшов увечері до них у табір. А ні, то доведеться йти до нього.

— Білого Короля я беру на себе, — сказав Ірігоєн. Втоми він уже не відчував і був знову, як у форті, — суворий, підтягнутий, рішучий.

— Він не дурень, — застеріг Венегас, — недовірливий, як рись.

— Коли мені знадобляться ваші поради, я попрошу їх у вас.

Венегас почервонів.

— Я гадаю… адже й моя голова поставлена на карту.

— Боїтеся?

Венегас мало не схопився на ноги, та Медіна попередив його.

— Скільки чоловік ви берете з собою?

— Двох досить. Венегаса та ще одного.

— Вам же доведеться вивести його з оточення індіян.

— Сам розумію.

Відтоді, як Ірігоєн побачив Білого Короля та пеуенчів, з ним стало важче, ніж до того. На Хуана він і не дивився, мовби його й не було тут…

Медіна знизав плечима і повівся суто офіціально:

— Як накажете, пане лейтенант. Лишається ще склад зброї.

— Біс його знає, до він у них. — Венегас потер підборіддя.

— У наметі поряд з хатиною Білого Короля, — вперше відкрив рота Хуан. — Там стоїть варта, — додав він.

— А як ми доберемося туди? — розгублено спитав Медіна.

— Склад зброї необхідно знищити, — сказав Ірігоєн. — Це не менш важливо, ніж взяти Білого Короля.

Але щось запропонувати він не міг, і вони сиділи, пережовуючи одне і те ж.

— Склад зброї я беру на себе, — сказав Хуан.

— Що? — сердито вигукнув Медіна, і так як вони були не в формі, він забув, що Хуан — сержант і що у них військова нарада. — Ти збираєшся, мабуть, піти і сказати: “Дозвольте, я зараз підірву зброю”. А пеуенчі, звичайно, спокійно дивитимуться на це.

— Я все зроблю. Я одягнусь як індіянин.

— А хто що піде з вами?

Хуан вперше відчув па собі погляд Ірігоєна, однак глянув не на нього, а на Медіну.

— Ніхто.

Він помітив невпевненість, сумнів в очах Медіни.

— Чи добре ти обміркував? Що станеться, коли склад злетить у повітря… — він замовк.

Медіна думав про Дикого Коня, про те, що разом із складом злетить у повітря і половина стійбища, а Дикий Кінь був кровний брат Хуана. Медіна не вірив, він сумнівався, чи вистачить сили в Хуана, саме у нього.

— Обміркував.

В голосі Моралеса не було й натяку на слабість. Медіна схвильовано заморгав, але не сказав більше нічого.

Інші питання вирішили швидко. Коли вони вилізли з фургона, вже стемніло. Ірігоєн звелів готувати вечерю, а згодом він, Венегас та ще один солдат поїхали в стійбище пеуенчів. Венегас вів на поводі осідланого четвертого коня — подарунок Білому Королю. Можливо, він захоче проїхатись на ньому. Це полегшило б їм задачу.

І ще один вершник покинув табір, нечутно, як тінь, — індіянин. На ньому була накидка, ноги обуті по-арауканському, а на голові червона пов’язка. Тільки волосся під пов’язкою було по-військовому коротке. Поїхав він не навпростець, а в об’їзд, і мав наблизитися до хатини Білого Короля згори, від стійбища молучів.

В той час, коли Хуан повільно їхав у темряві, на пагорбі за ним згасали вогнища. Чоловіки залізли під ковдри, коні, здавалося, спали. Навіть найдосвідченіший лазутчик не помітив би, що в табуні стоїть двадцятеро осідланих коней, а тим паче — що люди лежать з розплющеними очима, тримаючи поряд зброю.

Біля фургона стояв вартовий, і коли він пихкав люлькою, червоний вогник освітлював його обличчя — обличчя Медіни.

Час від часу він трохи відходив од фургона і прислухався. Але нічого не чув, не міг нічого почути. Він підводив голову і принюхувався. Пахло дощем. Більший шанс довести справу до кінця. Дощ змив би сліди…

За кілька сотень метрів вище стійбища пеуенчів Хуан зустрів загін арауканців. Він відчув, що проїжджі глянули в його бік, однак це його не стурбувало. Він звернув у кущі, зліз з коня і попрямував на вогонь. Він знав, що його гнідий не зійде з місця, доки він не повернеться назад.

У Хуана ще був час; трохи потинявшись, він пройшов повз пеуенчів, котрі сиділи біля невеликого вогнища, і примостився у затінку на краю стійбища, не зводячи очей з хижі Білого Короля і намету. Стійбище було невелике і нове. Землю ще не встигли втрамбувати. Від вогнища на хижах коливалися тіні.

Він чув глибокі гортанні голоси арауканців, бачив їхні чорні постаті. Тут було досить світла, щоб упізнати у ньому індіянина, але риси його обличчя не розібрав би ніхто.

Хуан спостерігав за вартовим біля намету. Той стояв нерухомо, як статуя. Повз нього пройшли пеуенчі, він озвався до них, та ніхто не зупинився. Намет стояв у темряві, і це було добре. Певно, від вогнища нікому не видно вартового. Хуан знову придивився до хижі Білого Короля. У двері проникало світло. Іноді долинали голоси білих. Ірігоєн та інші були вже там.

Зручніше вмостившись, він чекав.

— Добривечір, — сказав Венегас і, оглянувшись, обережно поставив на підлогу чотири пляшки.

За звичаєм арауканців у приміщенні не було ні столу, ні стільців. Біля вогнища сидів Білий Король, поряд нього Дикий Кінь і ще два молучі.

— Добрий вечір. — Француз очима поглинав пляшки. — Я називаю це поставкою в строк. Як водиться між чесними негоціантами.

На ньому була та сама накидка, що й удень. Крізь розріз біля шиї виглядав брудний комір сорочки. Венегас і його супутники теж були вдягнені в накидки індіян. Так одягалися гуртоправи, крім того, під накидкою не видно було, що у кожного за поясом стриміло по два револьвери. Ірігоєн та солдат теж поставили пляшки.

— Це ще не все, — похвалився Венегас. — Надворі зброя і осідланий рудий. Найпрудкіший з усіх наших коней, невеличкий дарунок, так би мовити.

— Найпрудкіший? Справді? — Білий Король вже відкупорив пляшку і ковтнув горілки. — Ах-ха! — Він обтер рота і жестом запропонував випити Дикому Коню.

Вождь молучів суворо похитав головою.

— Вогняна вода, — з презирством сказав він і, підвівшись, разом з обома своїми воїнами вийшов з хижі. Дикого Коня горілка не приваблювала.

— На все добре, — буркнув француз і запросив прибулих сісти. — Кілька місяців я не брав у рот нічого, крім сидру.

Говорив він з сильним акцентом, але вільно і старанно підбирав слова.

— Може, глянемо на рудого, — запропонував Венегас.

— Завтра, для коней маємо час завтра. Сьогодні — для людей. — Він ще одпив горілки і з насолодою заплющив очі.

Це була першосортна горілка. Капітан Васкес розумівся на цьому.

— Якби мені так не до смаку був сидр, — сказав Венегас, проклинаючи в душі горілку, — то я зробив би все, щоб знову повернутися до білих, до людей, які п’ють напій, благословенний богом.

— Залишатися тут навіки і я не збираюся, навіть ненадовго не збираюся. Згодом у мене буде стільки горілки, що хоч купайся в ній.

Троє переглянулися.

— Ви ж не знаєте, з ким маєте честь говорити! Я — Аврелій І, король арауканців. — Француз перехилив пляшку і відпив ще. Вона вже наполовину спорожніла. — Ось так: король арауканців.

— Скажете таке, — іронічно мовив Ірігоєн.

Його тон здивував француза, однак Венегас поквапився відкоркувати другу пляшку. Всі троє тільки відсьорбували маленькими ковтками.