— Пеуенчі… — пробурмотів Хуан. — На стійбищі будуть і молучі.

Медіна здивовано глянув на нього. Яка різниця, з крім мати справу, з пеуенчами чи з молучами? Але в голосі Хуана вперше почулося хвилювання.

Деякий час вони сиділи мовчки. Потім Медіна знову виглянув, може, всоте, оглянув горбистий обрій і раптом зіщулився. Далеко позад них, на гребені зеленого пагорба, з’явилися вершники. Яскраво освітлені сонцем, вони спокійно, не ховаючись, проїхали по гребеню і зникли в сусідньому видолинку. Медіна бачив їхні довгі списи. То були індіяни-пеуенчі!

— Помітили нас! — схопив він за плече Хуана.

— Мабуть, вони супроводять нас од самого індіянського перевалу, і з боків і попереду є, певно, теж. Вони стежать, куди ми їдемо.

— Атож, а вночі нападуть і переріжуть.

— Не думаю. Їм потрібні торговці, які продають зброю і коней. А для них — ми торговці. Якщо вб’ють нас, то ніхто більш не прийде. А все-таки, — Хуан сумно посміхнувся, — краще сьогодні ввечері бути в стійбищі. Білий Король краще знає, що йому вигідно. Обох торговців зброєю він же одпустив.

— Сьогодні ввечері, — непевно буркнув Медіна. — Не встигнемо.

Через деякий час Венегас під’їхав до фургона. Попереду з’явився великий загін індіян. Більшість озброєна не тільки списами, а й рушницями.

— Французькими, — промимрив Медіна, — присягаюся головою.

— Фабричну марку не розпізнаю й у бінокля, — сердито сказав Венегас.

Йому досить було й того, що у пеуенчів були рушниці. Чи стріляють вони французькими, а чи якимись іншими кулями, для нього не мало значення.

Коли сонце вже майже черкнулося обрію, солдати виїхали на пагорбок, і всі побачили пеуенчів.

Індіяни повернули коней і повільно рушили назустріч загонові. Вони не нападали, їхні списи стриміли в небо. Але їхали, розсипавшись в одну лінію, і це могло означати все: і обережність, і підступний задум. Позад них і з обох боків теж раптово зарясніло індіянами, їх було принаймні вдесятеро більше, ніж білих у загоні Венегаса. Сили надто нерівні. Проте ближче, ніж на п’ятдесят кроків, індіяни не під’їжджали. Здавалося, вони на щось вичікували.

Фургон зупинився, і Медіна мимовільно схопився за револьвер. Але тієї ж миті опустив руку. Це було б безглуздо. Коні зраділи і почали скубти рідку траву.

Хуан взяв бінокля і глянув у щілину. Він бачив навіть обличчя воїнів-пеуенчів, обличчя, обмазані кінською кров’ю, їхні тіла теж були розмальовані червоною фарбою війни. Біля підніжжя положистого пагорба, на вершині якого вони зупинилися, розмістилося стійбище. Хуан бачив кілька великих хиж і багато малих, нашвидку збудованих хатинок з хмизу та гілля — стійбище Білого Короля і його людей. Поряд з великою хижею стояв намет, схожий на військовий. його охороняв вартовий-індіянин.

Моралес роздивлявся й далі, запам’ятовував кожну дрібницю широкого виходу з долини. Далі прохід був вужчий і заріс густим чагарником. Певно, звідти можна підповзти до хижі Білого Короля. Та ні, він придивився пильніше. Вище було ще одне стійбище. Маленькі тимчасові хижки. Тому Хуан спочатку не помітив їх. То стійбище молучів, які приєдналися до Білого Короля. Навіть тепер племена не довіряли одне одному. Мабуть, таких стійбищ було немало по сусідніх долинах і всьому степу. Вся місцевість кишіла арауканцями.

Внизу Хуан помітив якийсь рух. По схилу піднімався загін вершників, попереду їхав великого зросту широкоплечий чоловік, одягнутий, як і всі індіяни, але довге волосся спадало на плечі. Хуан направив на нього бінокля. Чоловік в сірій накидці з зеленими смугами був білий. Білий Король!

Хуана кинуло в жар. Та тільки на мить. Він одразу заспокоївся, став розсудливим. Там ішов ворог, людина, яка несла війну на землю індіян. Його доля була вирішена, що б там потім з ними не сталося. Якщо зможуть, то довезуть його до Лейквена, а ні…

Білий Король у супроводі десятка арауканців наближався до фургона.

Хуан аж припав до бінокля. Він бачив худе лице, нижню частину якого закривала густа темна борода, гострий ніс, маленькі темні очі. Вони під’їхали уже зовсім близько. Хуан глянув на індіян, що супроводили білого, і завмер. Вершник поряд з Білим Королем, вилицюватий арауканець з масивним підборіддям — Дикий Кінь!

Хуан одклав бінокль і торкнув Медіну за руку.

— Пора! — сказав він хрипко.

Боки лягли на ковдри, натягли на голову шкуру лами і чекали.

Почувся цокіт копит, ще мить — і вершники зупинилися метрів за десять од фургона.

— Куди прямуєте?

Носовий з іноземним акцентом голос був повен недовір’я.

— До короля пеуенчів. Та, здається, ми вже на місці. Хочемо продати коней.

Венегас говорив так, ніби зустріти тут білого — звичайнісінька справа.

— Звідки ви?

— З Аргентіни. Ми прийшли через перевал. Чули, що вам потрібні коні.

— Від кого?

— Від двох знайомих. Їх звати Мендес та Сабала, вони кілька тижнів тому привозили сюди зброю.

— Де вони? — Це був інший голос, глибокий і уриваний. Голос Дикого Коня!

— Не маю ніякого уявлення. Їхали кудись на північ.

Добре відповів! Хуан полегшено зітхнув. Венегасу не можна було показувати, що він знає про арешт контрабандистів. Він викрив би тим, що вони не з Аргентіни.

— Чому ви хочете допомагати пеуенчам?

— Нам байдуже, якщо чілійці та арауканці схопляться за чуби. У нас свої справи. — Венегас говорив як вроджений баришник.

— Скільки у вас коней?

— Майже п’ять сотень.

Поблизу почулися тихі кроки, і Хуан уже не звертав уваги на торги. Він знав: арауканці спішились і розійшлися між кіньми, роздивляються на них і на білих, які їх привели, і неодмінно зазирнуть у фургон. Не те щоб вони ставилися підозріливо до всіх чужинців, але вони трималися з обережністю. Хуан завмер і почав дихати, як хворий на лихоманку, що майже втратив свідомість. Медіна наслідував його приклад. У фургоні було жарко, а під шкурою — вдвічі дужче. Вони упріли, розчервонілися. Навіть коли якийсь арауканець залізе у фургон, то подумає, що вони хворі. Він не пізнає їх.

Хтось одкинув шатро біля входу.

— Хто тут?

І знову Хуан здригнувся. Голос був знайомий, цей голос він менше за все хотів зараз чути.

— Хворі.

Солдат біля фургона не знав Дикого Коня і нічого не знав про кровне братство між Хуаном і вождем молучів, інакше він навряд чи вимовив би це так байдуже.

Дикий Кінь завагався — може, якусь секунду, може, дві. А Хуанові вони здалися годинами. Він відчував кожен удар серця. Ні, те, що билося в його грудях, було не серце. Там ніби гриміли велетенські литаври. Що коли Дикий Кінь підніметься у фургон?

Він почув тихий шерех, звук металу об дерево, і литаври в його грудях затихли, м’язи напружились. Він чекав, чи не зарипить фургон під вагою Дикого Коня. Чому той не йде?

Дикий Кінь поштурхав кінцем списа між шкурами, ковдрами і барилами, однак у фургон не піднявся. Потім шатро опустилось, і кроки віддалилися. Хуан дихав так, наче багато годин біг наввипередки з смерчем, і великі краплини поту скочувалися з його лоба не тільки від задухи.

— Коні добрі, але стільки я не заплачу.

— Дорога страшенно довга, ми й так втратили з десяток коней.

І Венегас, і Білий Король теж спішились і стояли біля фургона.

— Ну, гаразд, гаразд, якось зійдемося, — змінив тон француз.

— І я такої думки, ми ж білі, а рука руку миє.

Венегас говорив так, ніби вони були добрі давні приятелі, і в голосі француза вже не чулося недовіри.

— Мабуть, кепсько жити весь час серед індіян.

— Стерпно. Ніхто більше не жене коні через перевал?

— Може й женуть. Кому не хочеться заробити. Та шлях довгий, і я гадаю, варто відзначити ввечері нашу угоду.

— Не такий він уже й довгий, щоб відмовитись од бариша!

— Будемо сподіватися. То як же з нашою вечіркою? У фургоні ще знайдеться кілька пляшок. — Венегас вперто йшов до своєї мети.

— Вечіркою?

— Атож. Трохи доброго вина, думаю, не завадить. Роздавимо пляшечку, самі білі, у своєму колі.