— Так, кажу.

— Король індіян, — похитав головою Венегас. — Це мені не до смаку, та кожен сам знає, що йому підходить.

— Тут в основному йдеться не про індіян, — засміявся француз, — і коли закінчиться війна, тоді… — він замовк, мало не викривши якоїсь таємниці. — Непогане життя настане для Аврелія І, Арауканського.

— Чому ж не про індіян?

— Бо вони вбиватимуть чілійців, ті вбиватимуть їх, а лишимося я і мої люди.

— Які люди?

Антуан глянув на Венегаса.

— Це державна таємниця, та тут самі білі. Ви ж не чілійці, — заспокоїв він себе.

— Ми аргентінці, всі, котрі тут.

— Добре. Геть чілійців! Хай живе Франція! — Він знову чимало ковтнув з пляшки. — Ні, життя буде непогане, хвалити бога, непогане. Я збудую собі справжній палац, а червоний, якого ви бачили тут, який не схотів пити зі мною, чиститиме мені черевики. Ще кілька днів і — все. Вам можна це знати. Вам усім.

Антуан все більше розпалювався. Він базікав про чудове життя, яке чекає на нього, а троє слухали і все менше розмовляли.

Француз був звичний до горілки, а вони не могли чекати, поки він зовсім сп’яніє. Венегас ніби випадково виглянув у двері і кивнув Ірігоєну.

— Аврелій Антуан де Тунен!

Почувши цей голос, здивований, що його назвали повним іменем, француз поставив пляшку.

— Я заарештовую вас за змову проти чілійської держави і намовлення арауканців до бунту.

Ірігоєн відкинув накидку і направив револьвера на Білого Короля. Венегас і солдат підвелися.

Антуан не вірив своїм очам і вухам. Яке безумство! Тут серед його власних людей! Він спробував засміятись, однак тільки скривився, а його щоки стали землисто-сірі. Щось підказувало йому, що це не жарт, що це — правда.

— Хто… хто ви?

— Лейтенант Ірігоєн з гарнізону форту Лейквен.

Запало глибоке мовчання. Кров повільно приливала до обличчя Аврелія Антуана. Очі його забігали, як миші в пастці.

— Мої пеуенчі роздеруть вас на шматки! — Він хотів закричати, однак мимоволі стишив голос.

— Вашому трупові користі від того буде мало.

Венегас зайшов Антуану за спину і пхнув його ногою.

— Ану, встати!

Француз відкрив рота, мовби для того, щоб покликати на допомогу, однак, глянувши на обличчя Ірігоєна та Венегаса, облишив. Допомога прийшла б надто пізно.

— Що ви зробите зі мною?

— Зараз ми вийдемо надвір, і ти сядеш на коня, ніби хочеш випробувати його. Ми одвеземо тебе до нашого табору, потім до Лейквена, а там тебе судитиме військовий суд.

На обличчі француза боролися страх і надія. Дорога до Лейквена була довга і пролягала через індіянську територію. Перш ніж вони перетнуть кордон, багато чого може статися, і він вирішив: якщо зараз покликати на допомогу, якщо зробити неправильний крок, він загине. А у нього не вистачало мужності оцих трьох солдатів, щоб кинути на терези власне життя проти життя ворога.

— Встати! — повторив Венегас. — Ну?

Француз спокволу рушив до дверей. Ірігоєн та Венегас йшли обік нього. Кожен тримав напоготові револьвер, прикрившись накидкою.

— Це найпрудкіший кінь у табуні, — теревенив Венегас, наче й справді хотів другові показати коня. — Саме для короля пеуенчів.

Аврелій Антуан схвильовано кліпав очима і мовчав.

— Червоний кінь для короля червоних, — сказав Ірігоєн і засміявся. Це був жорстокий сміх.

Венегас, не вгаваючи, нахвалював рудого коня: який він швидкий, який слухняний і яка легка у нього хода, — так вони проминули вогнища, проминули воїнів пеуенчів і Дикого Коня, який чекав надворі із своїми людьми. Венегас, розмовляючи, обійняв Антуана за плечі, і той відчув біля спини дуло револьвера. Він ішов, похитуючись, дуже блідий, та не наважувався тепер і глянути на індіян. Так вони підійшли до коней.

Вождь молучів подивився їм услід. Він хотів порадитися з Білим Королем, але бачив, який той блідий і як тремтить. Він з презирством скривився. Вогняна вода! Всі вони однакові, оці білі.

Четверо сіли на коней.

— Другого такого коня, як оцей, нема на світі, це — істинна правда, — долинув голос Венегаса.

Ще хвилина, і їх поглинула ніч.

Невдовзі по тому, як Хуан зайняв свій спостережний пункт, він побачив, що з хижі Білого Короля вийшов Дикий Кінь. Вождь молучів перемовився з своїми людьми, і всі сіли до вогнища.

Хуан глибоко вдихнув повітря. Він прикинув віддаль од вогнища до намету. Метрів п’ятдесят або й всі шістдесят. Якщо намет злетить у повітря, то… Він побачив очі Медіни, очі, повні сумніву: чи вистачить у нього на це сили. Моралес вичікував, а у вухах лунала обіцянка, яку Хуан дав Дикому Коню біля Кам’яної Голови: ніколи не піднімати зброї проти свого народу, ніколи і нізащо — проти свого племені, а тим більше проти нього, свого брата по крові.

Хуан опустив повіки; він був певен, що Дикий Кінь Неодмінно відчує його погляд. Може, навіть уже відчув. Серце у нього заколотилося, як тоді, коли він лежав у фургоні під товстою шкірою лами. Якби вождь молучів одійшов кудись! Що він робить тут, у стійбищі пеуенчів, чому він не серед своїх людей? Пішов би він звідси!

А якщо не піде? Хуан не міг відповісти на це питання, і знову йому вчувся голос Медіни: “А ти добре обміркував?” Він ждав, ждав.

Нескінченно довго тягся час, і ось Хуан побачив, як з хижі вийшло четверо, між Венегасом та Ірігоєном ішов Білий Король, бачив, як вони підійшли до коней, сіли.

Він побачив, як підвівся Дикий Кінь і подивився вслід тим, що, здавалося, без усякої мети поїхали в степ, побачив, як він неквапно обмінявся із своїми супутниками кількома словами. Потім усі сіли на коней.

Але вони не поїхали за Білим Королем. Вони повернули в стійбище молучів вгору по схилу.

Хуан полегшено зітхнув. Якби вони залишилися в стійбищі… Він не знав, чи вистачило б у нього сили. Оглянувся навколо. Здавалося, ніхто нічого поганого не вбачав у тому, що Білий Король поїхав з чужинцями. Перед наметом все ще стояв вартовий — один.

Моралес знову подумав, яку неймовірну справу вони затіяли. Та, може, саме в цій неймовірності запорука успіху.

Хуан підвівся, обійшов стійбище і за хвилю уже був там, де раніше пройшли два пеуенчі. Все це скидалося на те, що він хотів пройти повз намет і вартового до вогнища. Ішов він повільно, майже спокійно. Правицею міцно стискав револьвер.

Біля вартового Хуан раптом повернувся і наблизився до нього, ніби побалакати. Він побачив байдуже молоде лице і очі, в яких світрілося чекання, надія на розвагу в час нудного вартування. Хуан одкрив рота, але з вуст не вилетіло ні звуку. Він блискавично вхопив вартового за горло і вдарив раз, удруге. Пеуенч почав осідати.

Хуан підхопив його під руки, обережно посадив на землю, притуливши спиною до дерева, і зник у наметі. Все це тривало секунди. Якщо хтось навіть проходитиме мимо, то подумає, принаймні поки не забалакає, що вартовий просто присів. А через кілька хвилин все закінчиться.

Хуан навпомацки пробирався наметом. Тут було темно, хоч в око стрель. Він ступав надзвичайно обережно, щоб ні на що не наштовхнутися. Рукою намацав довгі важкі ящики: рушниці — багато тисяч! Досить, щоб вести війну, яка перетворить прикордонну область у море крові, досить, щоб захопити п’ятдесят таких фортів, як Лейквен, не кажучи вже про беззахисні села. Нарешті він знайшов те, що шукав: склад невеличких бочечок, порохових бочечок.

Узявши одну і висадивши дно, Хуан заклав усередину запальний шнур. Тримаючи другий кінець у руці, він пробрався до стінки намету, розрізав її і виповз на росяну траву. Почекав мить, прислухався — ніде нічого. Сюди, за намет, не долинали навіть голоси стійбища. Він підпалив шнур, переконався, що той загорівся, і побіг.

Обережності Хуан тепер не дотримувався. Запальний шнур горітиме протягом чотирьох хвилин. З револьвером у руці він мчав у темряві. Але й тепер його кроки були нечутні, як у пуми.

Ось його гнідий. Моралес стрибнув у сідло. Цокіт копит рознісся по всьому стійбищу пеуенчів, чути його було, певно, і у молучів. Але тепер це не мало значення. Навіть, якщо арауканці щось запідозрять, буде вже надто пізно.