– Ну й апетит, нівроку! – сказав Червоний Олівець. – Чекай-но, зараз я тебе почастую!

Він узяв чистий аркуш паперу і намалював на ньому велике червоне коло.

– Це, напевне, буде цілий круг голландського сиру, – промовила Миша. – Пригадую, раз я таки попоїла його досхочу. На ньому була точнісінько така червона скоринка.

– Почекай, я ще не закінчив, – озвався олівець. Червоний намалював над великим колом ще одне, менше, довго домальовував якісь химерні значки й рисочки,

– Гм... дивно... – зауважила Миша. – Я ще ніколи не бачила голландського сиру з такими величезними дірками. Його, певне, гризла ціла мишача сім'я. Та відійдіть уже, будь ласка, – поспішала Миша.

– Ти що, не втерпиш? – насмішкувато озвався Червоний Олівець. – Адже бачиш: я тільки почав малювати і хочу почастувати тебе такою стравою, щоб ти все життя її пам'ятала.

І, малюючи далі, він причепив знизу до цієї химери щось схоже на хвіст, який видався Миші сосискою.

– О, ковбаска? Сосиска? Це непогано! Вже й не пам'ятаю, коли куштувала її востаннє. А може, я ніколи в житті й не їла сосиски, а тільки уявляю її з розповідей батька, що мешкав у ковбасному магазині. А тепер відійдіть, будь ласка, і дайте мені покуштувати цього сиру, бо ще захлинуся слиною, їй-право!..

– Зараз! Зараз закінчую! – пообіцяв Червоний Олівець і востаннє торкнувся аркуша...

Миша занепокоєно стежила за химерою, що прокинулася і поволі підводилася з аркуша паперу.

– Та це ж!..Ой, що за жарти!..Рятуйте! Мамо! Миша прожогом шмигнула в шпарку, та так, що аж

хвіст одлетів. А Червоний Олівець весело зареготав. Що ж він намалював таке? Червоного Кота, друзі мої, страшного Червоного Кота, який став облизуватися і дертися кігтями, як на дощ. Вражій Миші таки пощастило: Кіт був трохи ледачий і дуже довго потягався, а то б Мишу спіткало лихо. Кіт стиха нявкнув і почав лащитися, тертися спиною об руку Франко.

– Хоч би очі дав мені розмалювати! – не без докору промовив Зелений Олівець, що давно вже спеціалізувався на фарбуванні котячих очей.

Для Франко це була незабутня ніч. Олівці по черзі показували свій хист. Вони намалювали йому стільки прапорців, що уквітчали кімнату, мов на велике свято.

Намалювали триколірний зелено-біло-червоний прапор, а потім – червоний. Трошки посперечалися, бо кожен вважав прапор свого кольору найкращим, а згодом помирилися і всі разом намалювали один шестиколірний прапор.

– От тепер на прапорі є кольори кожного з нас, нікому нема переваги, і сподіваємося, що вже не будемо більше сваритися.

Потім Чорному сяйнула блискуча думка (що майже неймовірно для такого невеселого кольору). Але було саме так, тож я мушу розповісти про це.

Чорний Олівець намалював телефон. Маленький, мов іграшка, але з усіма частинами: з трубкою, з диском для чисел, з дротом та з дзвінком.

Коли його намалювали, він одразу ж зателенькав.

– Мерщій бери трубку і відповідай! – вигукнув Чорний Олівець.

– Але ж я не знаю, як відповідати, – промовив хлопець. – Я ніколи не розмовляв по телефону.

– Мерщій бери трубку, – наказав Чорний Олівець. – Ти повинен тільки сказати: «Слухаю! » А там почуєш.

Франко схопив трубку, приклав ЇЇ до вуха і промовив:

– Слухаю!

– Алло! – озвався, наче з-під землі, чийсь бас. – Хто говорить?

– Я, Франко! А ви хто?

– Я телефонний Маг. Можу тебе з'єднати з кожним, з ким ти бажаєш поговорити.

– В такий пізній час? Та зараз уже всі сплять, і якби я розбудив когось, щоб побазікати, мене б, напевне, вилаяли.

– Не всі ще сплять, любий Франко. Ти, наприклад, Ще не спиш...

Національний прапор Італії.

– Це так, але ж я не вечеряв...

– Гадаєш, ти один такий на світі? Ось на, послухай..

– Слухаю! – відповів чийсь тремтячий голос.

– Хто говорить? Я – Франко!

– Добрий вечір, Франко! З тобою розмовляє невідома тобі бабуся. Вона вже доживає віку.

– А чому ж ви не спите, бабуню?

– Сину мій! Старі люди сплять мало. Та, сказати правду, я оце встала пошукати що-небудь поїсти в миснику. Ти ж знаєш, у старих мало грошей...

– А знайшли що-небудь?

– Де там. Лежав десь шматочок сиру, та, мабуть, кіт поцупив, бо нема. Що ж, ляжу знову спати.

– А як не заснете?

– Що вдієш? У мене є про що думати: згадаю синів, що тиняються по світу, шукаючи роботу. Може, хто з них розбагатіє або заробить стільки, що й мені пришле якесь сольдо. Як ти гадаєш, га?

– Від щирого серця бажаю вам цього, бабуню!

– Дякую! На добраніч, Франко!

– На добраніч, бабуню!

Франко поклав трубку, але тут знову пролунав дзвінок.

– Ну як, чув?

Це був телефонний Маг.

– Так, чув. Дуже шкода мені цієї старенької бабусі!

– Тепер поговори ще з одною людиною.

– Слухаю! Хто говорить?

– Я, Франко...

– А, Франко? Я тебе не знаю. Та це байдуже. Я все одно не спав.

– У вас, може, якесь лихо скоїлося?

– Та ні, нічого не скоїлося. Я студент, і мені ніколи думати про лихо, бо треба вчитися.

– Значить, ви не спали, тому що готувалися до лекцій?

– Де там! Сказати правду, я нічого не робив. Щось усе зливається в книзі, і я навіть слів не можу розібрати. Вони танцюють перед очима, мов прудкі балерини. Це все через вечерю?

– Ви погано повечеряли?

– Та де там – я зовсім не вечеряв! Щоправда, хвилин п'ять тому я вставав з ліжка і заглядав до хазяйчиного буфета (я тут квартируюся). Знаю, що красти – злочин. Можеш цього мені й не нагадувати. Це давно всім відомо. Та я, власне, й шукав чого-небудь, щоб трохи підживитися. Шматочок хліба чи яблуко – все одно що, аби поїсти. Щоб не збудити хазяйки, я навіть світла в кухні не вмикав. Я давно вже вивчив, де стоять меблі, і тому міг легко обминути їх у пітьмі. Так я навпомацки підійшов до буфета, відчинив дверцята й обережно, щоб не перевернути нічого, просунув до середини руку. Пальці пірнули у якусь густу рідину. Що б це могло бути? Щось ніби схоже на мармелад. Я витяг руку і облизав пальця. Вгадай, що то було? Томат! Густий томатний соус. І от... випив я півбанки його, а зараз так палить, так хочеться пити, що просто помираю від спраги.

– А я не люблю томатного соусу, – відповів Франко.

– Любий друже, мені він теж не дуже до смаку. Мені зараз так пече від нього. Але нічого іншого там не було. Ну, до побачення! Подзвони ще завтра в цей час. Якщо не спатиму – побалакаємо трохи.

Франко ще довгенько відповідав на телефонні дзвінки і розмовляв. Скільки людей не могло заснути! Були серед них хворі, яким біль завдавав муки навіть уночі. Були діти, що, як і він, без вечері полягали спати. Були старі, що не могли заснути від сумних думок (а від них сон тікає з неймовірною швидкістю). Не спали ще й люди, які працювали вночі: робітники біля доменних печей, робітники на електростанціях та газових станціях, нічні сторожі, пекарі, які місять вночі тісто, щоб до ранку напекти свіжого хліба.

«А так здається, ніби місто вночі спить», – міркував собі Франко.

Олівці почіплялися до телефонного проводу, щоб підслухати розмови Франко, але швидко всі поснули. Франко обережно, щоб не побудити їх, поклав усіх у коробку 1 закрив. А щоб на них не натрапила Миша, якби вона все ж наважилася вилізти з нори, хлопець заховав коробку собі під подушку. Намальовані Олівцями різні фігурки одна по одній вернулися до своїх аркушів паперу, і в кімнаті стало зовсім тихо. Франко погасив світло і довго щ| лежав з розплющеними очима. Він нічогісінько не бачив проте йому весь час ввижалося, ніби в кімнаті повно людей Немов усі ті, з ким він розмовляв по телефону, посходилися тепер у кімнату, щоб він не нудьгував.

Нарешті сон здолав Франко, і він спокійно проспав щ світанку.

Коли мама вранці йшла до кухні, щоб зварити ячмінної кави (справжня кава була для них задорога), то побачила на столику аркуші паперу з чудесними малюнками Мама ніжно подивилася на них і всміхнулася. «Мій син буде художником, – подумала вона. – Не пошкодую нічого, щоб вивчити його. Занедбати такий талант – великий гріх».