Вона повільно вивільнила свою руку з моєї й наблизилася до краю смарагдового басейну. Я залишився стояти там, де був, на вході до тунелю, спостерігаючи із захопленою увагою, як вона зупинилася на березі басейну й нахилилася, щоб зазирнути у глибінь нерухомої води.
Потім вона випросталася й повільно, умисне чіткими рухами почала роздягатися, скидаючи із себе одежину за одежиною. Вона стояла гола на березі басейну, і її шкіра була бліда й прозора, як поверхня вапнякових скель. Її тіло, хоч і кремезне, й міцне, мало чіткі обриси й форми, що нагадали мені витвори китайського різьблення на слоновій кості.
Вона стояла на краю басейну, наче жриця стародавньої поганської релігії, піднявши руки. Я спізнав дивне атавістичне хвилювання, ніби переді мною відбувався якийсь стародавній, давно забутий ритуал. Я виявив у собі якесь глибоке відчуття, що його мені хотілося викрикнути, – чи то благословення, чи то заклинання.
Вона пірнула у воду – то був довгий граційний вигин білого тіла й потік темного волосся. Вона впала на воду й відразу глибоко пірнула. Чіткі обриси її елегантного тіла було добре видно крізь кришталево-прозору воду, потім вона повільно піднялася з глибини й випірнула на поверхню. Її довге темне волосся прилипло до тіла, вона відкинула його за плечі, потім підняла свою елегантно виточену руку і помахала мені.
Мені хотілося скрикнути з полегкістю. Я усвідомив тоді, що не сподівався, що вона випірне на поверхню з тих таємничих зелених глибин. Я спустився на берег басейну, щоб допомогти їй вийти з води.
Ми повільно пройшли попід стінами печери й тунелю, налякані великою кількістю малюнків та гравюр. Мокре волосся Саллі звисало з пліч, а на її обличчі застиг вираз подиву.
– Перед нами результати праці, що тривала не менш, аніж дві тисячі років, Бене. Либонь, маленькі жовтошкірі люди вважали це місце священним.
Ми ще не обійшли й половину печери, як світло згасло, й у тунелі стало прохолодно й моторошно, коли ми почали вибиратися назовні. Лише тоді я пригадав, що ми в той день нічого не їли.
Поки Саллі розігрівала рагу з дрібно посіченої яловичини та цибулі, я сконтактувався з Пітером Ларкіном і з полегкістю почув, що наші вантажівки без лихих пригод повернулися до Мона. Наприкінці зв’язку я попросив Ларкіна, щоб він передав послання Лорену.
– Перекажіть йому, що ми знайшли дуже цікаві наскельні малюнки й залишатимемося тут протягом невизначеного часу.
– А як у вас справи з питною водою? – прогавкав Ларкін голосом, спотвореним атмосферними перешкодами та шотландським віскі.
– Добре. Нам пощастило знайти тут достатні запаси питної води.
– Ви знайшли питну воду? – прогарчав Ларкін. – Там нема ніякої води!
– Її трохи набралося в скельній заглибині після останнього дощу.
– Он як, розумію. Тоді гаразд. Перебувайте на контакті. Кінець зв’язку.
– Дякую, Пітере. Кінець зв’язку.
– А ти добрий брехун, – сказала Саллі з усмішкою, коли я вимкнув рацію.
– Заради доброго діла, – погодився я, і ми почали готувати ліхтарі, фотоапарати та все потрібне для малювання на наступний день.
Старий самець слона був смертельно поранений. Кров, слизька й блискуча, виливалася з ран у горлі й плечі, й держаки півсотні стріл стриміли з масивного тулуба. Він стояв, вигнувши спину в агонії, а навколо нього кишіло безліч маленьких і хоробрих жовтошкірих мисливців із напнутими луками й випущеними в повітря стрілами. Понад десяток із них лежали понад стежкою переслідування, їхні тендітні тіла розчавлені й потрощені велетенськими круглими ногами та прохромлені нещадними гострими бивнями зі слонової кістки – але інші мисливці були сповнені рішучості завершити полювання.
Стародавній митець заповнив свою картину, намальовану на червоній скелі, таким рухом і такою драмою, що я відчув себе свідком того великого полювання. Проте світло миготіло, й мені довелося вибрати плівку F.11 з експозицією в одну десяту частку секунди.
Неохоче я вирішив скористатися спалахом. Я намагаюся, по можливості, не застосовувати його, бо він спотворює кольори й дає фальшиві світлові плями. Я установлював триногу і фотокамеру, коли мене раптом гукнула Саллі.
– Бене! Будь ласка, ходи сюди!
Відлуння та спотворення звуку у високій печері не змогли приховати наполегливість її оклику й збудження в голосі, і я швидко підійшов до неї.
Вона перебувала в головній печері за смарагдовим басейном, де в задній стіні була видовбана невелика заглибина. Там було темно, світло від ліхтаря Саллі швидко ковзало по гладенькій поверхні скелі.
– Що ти там побачила, Сал? – запитав я, підійшовши, й став поруч неї.
– Подивись-но.
Вона пересунула промінь від ліхтаря вниз, і я побачив малюнок великої людської постаті.
– Святий Боже! – вигукнув я, хапнувши ротом повітря. – Біла леді Брандберга.[8] Це точнісінько вона.
Саллі кілька разів провела пучком світла від ліхтаря по зображеній постаті, аж поки світло зупинилося на хвалькуватій випнутості між стегнами.
– Ця леді має чим похвалитися, – промурмотіла вона. – Думаю, ти розумієш, про що я кажу.
Постать на малюнку мала шість футів заввишки, вдягнена в жовтий обладунок, у шоломі з високим вигнутим гребенем. На лівому плечі воїна висів округлий щит, де навколо опуклості в центрі були розташовані колом орнаментальні жовті розетки. У другій руці він тримав лук і пучок стріл, а з пояса в нього звисали меч і бойова сокира. Його гомілки захищалися поножами з того самого жовтого металу, а ноги були взуті в легкі відкриті сандалі.
Шкіра його обличчя була намальована смертельно білою, на груди опускалася яскраво-руда борода. Явно перебільшені статеві органи були стилізованою вказівкою на його високий панівний статус. У такому зображенні не було нічого безсоромного, воно лише надавало зображеній постаті виразу чоловічої гордості й зарозумілості.
– Білий чоловік, – прошепотів я. – Металевий обладунок і круглий щит, лук і бойова сокира. Це міг бути…
– Фінікійський цар, – закінчила Саллі за мене.
– Але фінікійський тип, імовірно, був би чорноволосий і з гачкуватим носом. Цей чоловік мав би незвичайну зовнішність серед стародавніх людей, м’яко кажучи. Можливо, нащадок народів Північного Середземномор’я. Який вік цієї картини, Сал?
– Я ще не можу визначити напевне, але дві тисячі років приблизно буде. Малюнки на цій стіні найстародавніші в печері.
– Поглянь-но, Сал, – сказав я схвильовано.
За центральною постаттю видніла ціла армія дрібніших постатей, які супроводжували царя. Намальовані не з такою ретельністю, але їхні мечі та шоломи не можна було не впізнати.
– А поглянь-но сюди, – Саллі спрямувала пучок світла від ліхтарика на ряд постатей у білих одежах, що стояли біля ніг царя. Маленькі постаті, не більш як дев’ять дюймів заввишки.
– Схоже на жерців… Але Бене! Подивися-но, подивись!
Вона поводила пучком світла по скельному тлу картин, і одразу я не зрозумів, що саме вона там побачила. Аж раптом моє серце підстрибнуло. Схожий на величезний фриз, місцями стертий вологою, закритий мохом та лишайниками або затьмарений міріадами постатей людей і тварин, намальованих поверх нього, усе ж досі зберіг свою велич і силу намальований тут раніше кам’яний мур великої фортеці. Він був збудований із великих блоків, стики між якими добре видно, а по його вершині тяглася декоративна мережа з шевронів, аналогічна тій, яка прикрашає храмовий мур на руїнах Зімбабве. За муром проступали обриси фалічних башт, які ми сподівалися знайти.
– Це наше місто, Бен. Наше загублене місто.
– І наш загублений цар, Саллі, і його священнослужителі, воїни, й… О мій Боже! Саллі, подивися, що тут є!
– Слони! – зойкнула вона. – Бойові слони з лучниками на спинах. Достоту такі, яких Ганнібал кидав у бій проти римлян. Карфагенські, фінікійські слони.
Ми бачили перед собою безліч цікавого: фортечний мур у сто футів завдовжки й від десятьох до п’ятнадцятьох футів заввишки, і кожен його квадратний дюйм вкривали бушменські малюнки. Постаті та форми неймовірно переплутані, деякі з давніших розписів згодом замальовані й повністю знищені, інші, як наш білий цар, гордо стояли, неторкані й неушкоджені. Вимагалася надзвичайно велика робота, щоб відокремити портрети, які мали стосунок до нашої загубленої цивілізації, від великої маси традиційного печерного мистецтва. Тут могло бути застосоване лише спеціальне вміння Саллі, мій фотоапарат міг лише зафіксовувати плутанину, зображену на скелях, тоді як вона мала терпляче й з великими труднощами вихоплювати звідти окрему постать або окрему групу, що становили особливий інтерес і були майже повністю стерті, відтворювати їх і переносити на рулони вощаного паперу.
