– Іди до мамулі, – сказала вона.

Загорнувшись у шкіряну куртку, я прилаштувався на краю скелі над вуликом і в прохолодній темряві перед світанком чекав, коли зійде сонце. Я знову почувався щасливим чоловіком, деякі з моїх сумнівів розвіялися протягом ночі.

Унизу на темній рівнині я побачив спалах світла. Саллі була вже на своєму місці біля гаю, либонь, самотня й трохи налякана африканською темрявою, нічними шерехами й криками звірів. Я засвітив ліхтар і спрямував пучок світла вниз на неї, аби заспокоїти її. Світанок швидко наближався.

Спочатку з’явилися темно-рожеві й рожеві відтінки, туманно-фіолетові й багряні кольори. Потім над обрієм викотилося сонце й полетіти бджоли. Я спостерігав за ними протягом двадцятьох хвилин, щоб визначити напрямки й мету їхніх польотів. Робочі бджоли віялом розліталися над рівниною. То були, безперечно, збирачі пилку. Я дійшов такого висновку, вихиляючись над урвищем і спостерігаючи, як вони повертаються. У бінокль я бачив жовтий пилок, що приліпився до їхніх задніх лапок, коли вони шикувалися на виступі скелі над своєю розщелиною.

Отак спостерігаючи за бджолами, я відкрив ще один напрямок їхніх польотів, якого спершу, либонь, не помітив. Постійний потік робочих бджіл падав майже вертикально вниз на темне гілля мовчазного гаю піді мною – і, коли вони поверталися, пилку на їхніх лапках не було. Отже, це носії води! Я махнув Саллі рукою, показуючи їй на підніжжя пагорба; цього ранку ми з нею помінялися ролями, бо кут і нахил сонячних променів був такий, що їй було значно зручніше спостерігати за бджолами. Через якусь хвилину вона подала мені знак, повідомляючи, що бачить тих бджіл, на яких я показав, і я знову спустився на рівнину, що було нелегкою справою.

Вона мала вказати мені, де саме ті бджоли, що летять униз понад урвищем, проникають у гай, але навіть тоді тінь, яку відкидав стрімчак, допомагала їм зникнути, перш ніж ми могли встановити, куди саме вони летять. Ми спостерігали за ними протягом тридцятьох хвилин, потім покинули цю справу й пішли в гущавину дерев шукати навмання.

Коли настав полудень, я міг заприсягнутися, що ані в гаю, ані в його околицях не було найменшого сліду поверхневої води. Саллі і я прихилилися поруч спинами до стовбура одного з дерев мгоба-гоба, дерева дикої японської мушмули, які, як розповідає легенда, стародавні прибульці завезли сюди зі своєї батьківщини, й ми подивилися одне на одного з виразом розпачу.

– Ще одна невдача!

Її чоло та скроні вкрилися дрібними крапельками поту, а пасмо темного волосся прилипло до шкіри. Я обережно відсунув його пальцем назад і закинув їй за вухо.

– Водойма десь тут. Ми її знайдемо, – сказав я з переконаністю в голосі, якої не відчував. – Вона повинна бути тут. Де ж їй ще бути?

Вона вже хотіла відповісти мені, але я притиснув пальці до її губів, щоб вона не заговорила. Я помітив якийсь рух за крайніми деревами. Ми побачили зграю мавпочок, які вчвал перетнули відкриту місцевість із задертими хвостами. Коли вони добігли до гаю, то з комічною полегкістю збігли нагору по стовбуру найближчого дерева. Звідти їхні чорні мордочки стривожено дивилися вниз крізь густе зелене гілля, але вони не помітили нас, поки ми спокійно сиділи під деревом японської мушмули.

Мавпи впевнено пострибали по верхівках дерев до стрімчака, великі самці вели за собою матерів із дітьми, що висіли під їхніми животам, а зграя підлітків стрибала за ними.

Вони досягли верхніх гілок велетенської дикої смоковниці, однієї з тих, чиє коріння й стовбур заглиблювалися у вертикальну стіну червоної скелі, а зелене гілля розпростерлося на півсотні футів над землею – і там вони зникли.

То було дивовижне явище, шістдесят мавп зібралися на дереві й раптом швидко зникли, аж поки в гіллі не лишилося анічогісінько зайвого. Жодної мавпи не залишилося на дереві.

– Куди вони поділися? – прошепотіла Саллі. – Побігли на вершину пагорба?

– Ні, я так не думаю. – Я обернувся до неї й радісно усміхнувся. – Думаю, ми знайшли те, що шукали, Сал. Думаю, це воно і є, але ліпше зачекаймо, коли мавпи повернуться.

Через двадцять хвилин мавпи несподівано знов з’явилися в гіллі дикої смоковниці. Зграя неквапно подалася геть понад схилом пагорба, й ми зачекали, поки вони зникнуть із поля зору, а тоді вирушили на пошуки.

Покручені й товсті корені дикої смоковниці утворювали нерівні сходинки, що вели до тієї точки, де стовбур вистромлявся зі скелі. Ми подерлися вгору й роздивилися стовбур, кружляючи навколо нього, вдивляючись у гілля високо над нами. Стовбур був велетенський, усі тридцять футів по колу, деформований і сплюснений своїм контактом із нерівною стіною червоної скелі. І навіть тепер ми могли не помітити те, що шукали, якби не гладенька відполірована стежка, що вела прямо у скелю, – стежка, протоптана за тисячі років ногами, лапами та ратицями. Стежка протискалася між товстим жовтим стовбуром старої смоковниці і скелястою стіною. Так само як ото часто печера ховається за водоспадом, тобто за водою, що падає згори, так і наша дика смоковниця затуляла вхід.

Саллі і я заглянули в темний отвір за стовбуром, а тоді подивились одне на одного. Її очі яскраво світилися, а щоки забарвилися в темно-рожевий колір.

– Ось тут, – прошепотіла вона, і я кивнув головою, неспроможний говорити.

– Ходімо!

Вона взяла мене за руку, й ми увійшли до печери.

Отвір був довгою вертикальною розколиною у скелі, й досить видиме світло проникало згори. Поглянувши вгору, я побачив, що скеляста стіна там добре відполірована лапами мавп, які проникали в печеру звідти.

Ми пішли в глибину проходу між двома стінами, що височіли на двадцять футів обабіч нас, утворюючи трикутний дах. Відразу стало очевидно, що ми були не перші люди, які сюди заходили. Гладенькі червоні стіни були покриті безліччю чудових бушменських наскельних малюнків. Найгарніших і найкраще збережених із усіх тих, які мені доводилося бачити.

– Бене! О, Бене! Ти тільки подивися на них! – Мистецтво бушменів – одна зі спеціальностей Саллі. – Це ж дім, наповнений скарбами. О, який же ти чудовий і розумний чоловік!

Її очі сяяли в темряві, як два ліхтарі.

– Ходімо! – смикнув я її за руку. – Ми матимемо досить часу, щоб роздивитися ці малюнки.

Ми повільно йшли вузьким проходом, який далі повільно спускався вниз ще сотню футів. Дах над нами ставав дедалі вищим, аж поки зник у горішній темряві. Ми чули, як пищать кажани в темних заглибинах у проході.

– Угорі з’явилося світло, – сказав я, і ми увійшли у відкриту залу десь у триста футів завширшки з прямовисними стінами, що підіймалися на двісті футів заввишки. Вони були схожі на внутрішні стіни конуса й звужувалися далеко вгорі до невеличкого отвору, крізь який виднілося безхмарне голубе небо.

Я відразу визначив, що це втручання вапняку в червоний пісковик. Тут утворилася типова карстова вирва, дуже схожа на Сонний басейн у Синої, в Родезії.[7] А в підлозі печери – заглибина, заповнена водою. Вода була кришталево чиста, вочевидь, дуже глибока, як свідчив її зеленавий колір, десь футів півтораста в діаметрі, з гладенькою й нерухомою поверхнею.

Саллі і я стояли й дивилися на неї. Краса цієї великої печери паралізувала нас. Крізь невеличкий отвір на двісті футів над нашими головами сонячні промені струменіли, мов світло прожектора, натикаючись на стіни вапняку, який мерехтів і освітлював усю печеру моторошним віддзеркаленим сяйвом. З опуклого даху й зі стін звисали утворення, схожі на великі крила метеликів і сліпучо-білі сталактити.

Стіни головної зали до висоти п’ятнадцятьох футів і навіть вище теж були прикрашені чудовими малюнками бушменського мистецтва. Подекуди вода, яка просочувалася зі скельної поверхні, розмила витончено намальовані постаті та композиції, але здебільшого вони добре збереглися. Я прикинув, що для Саллі й для мене потрібно бодай два роки часу, щоб попрацювати в цьому дивовижному місці.