«Джерела номіналізму сягають античності. Його перші представники в ранній античності – Антисфен з Афін та Діоген Синопський, противники «світу ідей» Платона…»

У коридорі почулися важкі кроки, і, перш ніж Саша встигла повернутися в ліжко, двері відчинилися.

За ними, в коридорі, горіло світло, а в кімнаті було темно, тому Саша побачила чорний, ніби картонний, силует скуйовдженої, розхристаної дівчини. А Лізі – Саша знала – побачився привид у ситцевій нічній сорочці, що лякливо завмер посеред кімнати на півдорозі до ліжка.

– А ти не спиш, – сказала Ліза.

Саша не могла говорити, та й не хотіла. Шмигнула в ліжко, відгородилася від Лізи ковдрою. Почула, як хряснули двері. Оксана засопіла вві сні, але не прокинулася.

Повернувся ключ у замку. Ліза, нетвердо ступаючи, підійшла до вікна. Саша почула, як клацнула запальничка.

– Знаєш, – сказала Ліза задумливо, – мені плювати, що ти про мене думаєш. Що там за думки у твій головешці. Я займалася в танцювальному ансамблі… Прийшов він… Показав монетку. Сказав: запам’ятай цей значок, не нулик, а цей, інший. До тебе підійде незнайомий чоловік і покаже цей знак, тоді ти повинна будеш іти з ним без питань і виконувати його примхи. Теж без питань. Я, каже, неможливого ніколи не вимагаю. На другий день мого Льошку забрали нібито за вбивство… Він того чувака і не знав, навіть не бачив ні разу, а тут балістична експертиза, і свідків підігнали… Пістолета Льошка купив… з рук… Казав: у мене така дівчинка, треба охороняти… І от підвалює до мене лось, років сорока, здоровенний такий, і тицяє цього значка… І я з ним іду, як вівця. На ранок мене рве грішми. А ще через два дні Льошку відпускають, батьки його відмазали, чи що, але й свідки, і пістолет цей проклятий зникають, наче корова язиком… Добре відмазали. Я знаю, що він ніколи з того пістика не стріляв, тільки по пляшках у лісі… Льошка живий і на волі. А ці, різні, приходять до мене щомісяця. Тицяють під носа значка. І я лягаю під них без питань, а зранку мене рве грішми, а Льошка поруч і щось відчуває… Танці свої я кидаю, які вже танці. Льошка кидає мене. А він… каже: я не вимагаю неможливого…

Саша давно вже висунула носа з-під ковдри. Кімната повна була запаху перегару й сигаретного диму, Оксана спала (чи прикидалася, що спить), різке ліхтарне світло лежало на підвіконні, висвічувало половину блідого лиця білявої дівчини.

Метався червоний вогник сигарети. Виписував петлі.

– Мовчиш? Мовчи… У мене що, на лобі написано? Чого вони до мене липнуть, а до тебе – ні?

Саша мовчала.

– Виходить, я його любила, – сказала Ліза зненацька тверезим, різким голосом. – Виходить, любила, якщо заради нього… А-а, що тепер. У мене ще є молодший брат. Бабуся є, старенька. Є гачок, за який зачепити… у кожного є гачок… Але чому він сказав, мовляв, не вимагаю неможливого? Мені цей значок уже снитися став. – Сигарета здригнулася, описуючи в повітрі округлі лінії. – Я вже від мужиків сахаюся, від усіх. Льошка кудись виїхав, телефона не залишив… А він каже: «Я не вимагаю неможливого!» А щоб воно все пропало!

І, раптом рвонувши на себе вікно, Ліза перевалилася через підвіконня й зникла внизу.

Купа листя, сирого, липучого, тяглася вздовж палісадника і в найвищій частині сягала метра півтора. Обтрушуючи джинси, Ліза вилізла з шелесткої купи, оглянула долоні. Обмацала поперек.

Саша мовчала. Вона так і вискочила надвір – у нічній сорочці, тільки й устигла, що впхнути босі ноги в кросівки.

Половина вікон світилася, половина – ні. Гриміли, глушачи один одного, одразу два магнітофони. Хтось танцював на столі, тінь металася по запнутих шторах. Дівчата, що літають з вікон або бігають по вулицях у нічних сорочках, нікого не дивували і ні в кого не викликали цікавості.

Ліза лаялася крізь зуби – жалісно й брудно. Навколо на вулиці не було нікого, хто б посміявся, здивувався або прийшов би на допомогу, тільки Саша стояла, гадаючи, подати однокурсниці руку, чи це буде розцінено як образа. В цю мить по завмерлих у безвітрі липах пройшовся різкий порив, дощем полетіло листя, зірки на секунду зникли, а потім загорілися знову.

Саша готова була заприсягтися, що величезна темна тінь промчала прямо над дахом гуртожитку. Ба більше: опустилася на антену й сидить там, закриваючи сузір’я Кассіопеї. Саша роззявила рота…

Це було дуже швидке, миттєве відчуття. Моргнули й заново засвітилися зірки. Ліза, не дивлячись ні на кого, вже кульгала в обхід будинку до входу, і Саша оглядаючись побігла за нею.

Ліза проминула двадцять першу кімнату. Рушила далі по коридору, туди, де двері були відчинені, де коло входу стояла батарея порожніх пляшок з-під пива. З Лізиних джинсів відлітало й падало на підлогу прилипле листя; Саша встигла почути її хвацький клич:

«Гульванимо, чувачки і чуви!», і, більше нічого не чекаючи, пірнула у свою кімнату, в темряву.

По кімнаті гуляв вітер, стукала рама; трясучись і цокаючи зубами, Саша закрила вікно. Її тіпало, хотілося зігрітися, але гарячу воду знову вимкнули, а йти заварювати чай на кухню, де всім так весело, Саша не наважувалась.

Оксана не ворушилася, з головою закутана в ковдру. Ти ж не спиш, хотіла сказати Саша. Ти просто заховалася, вичікуєш, чим усе закінчиться. Ти молодець, завтра скажеш з чистими очима, що нічого не знаєш, не пам’ятаєш, спала солодким сном…

Слова підступили до горла й раптом, не стримавшись, хлинули назовні. Саша, зігнувшись, упала на нечистий лінолеум і, закашлявшись, вивергла з себе рештки вечері – і пригорщу тьмяних золотих монет.

Тієї ночі бабине літо скінчилося, наче від удару молотком, і настала холодна вітряна осінь. Вікна й кватирки тепер були закриті наглухо, але зі щілин тягло, від протягів гойдалася лампа під стелею, і вітер завивав під дверима, як у димарі.

Оксана випросила в комендантші два рулончики паперу для заклеювання вікон і моток поролону, схожий на спрута з в’ялими жовтуватими кінцівками. Поки Саша, розпанахавши «спрута», запихала поролон у щілини навколо рами, метка Оксана встигла роздобути борошна й зварити густий клейстер, схожий на сірі шмарклі з запахом киселю. Пензликів не було, Саша здогадалася відрізати шматочок поролону і з його допомогою намазувати клейстером паперові стрічечки; вони тоді втрачали святковий білий колір і крохмальну щільність, обм’якали, ставали липкі й податливі. Стають такі, як ми, думала Саша, заклеюючи вікно.

– Кватирку залиши, – веліла Оксана. – Провітрювати будемо.

Саша помацала холодну батарею. Опалювальний сезон обіцяли почати ще не скоро.

…Уночі вона довго збирала монети, що розкотилися по всій кімнаті. Витерла ганчіркою підлогу, а вранці ще її й помила. Монети, кинувши в першу-ліпшу поліетиленову торбинку, сховала у валізу під ліжком. Ліза дві перші пари провалялася в ліжку, але спеціальності пропустити не наважилася.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.