Саша розвернулася й рушила до виходу з базару. Зрештою, вишень можна купити на розі – там дорожче, але не набагато. Помахуючи поліетиленовим пакетом, вона вийшла на Вулицю, Що Веде До Моря, і рушила нагору, до своєї п’ятиповерхівки, намагаючись довше лишатися в тіні акацій та лип.

Пройшовши півкварталу, озирнулася. Чоловік у темному джинсовому костюмі йшов за нею.

Саша чомусь була впевнена, що він залишився на базарі. Ймовірність того, що чоловікові й Саші просто по дорозі, звісно, була, проте здавалася геть несерйозною. Дивлячись у чорні, непрозорі скельця окулярів, Саша раптом відчула панічний жах.

Навколо було повно відпочивальників та пляжників. Діти так само обливалися розталим морозивом, кіоски так само торгували жуйкою, пивом і овочами, з неба шкварило пообіднє сонце, а Саші стало холодно до інею в животі. Сама не знаючи, звідки страх і чому вона так боїться темного чоловіка, Саша рвонула вгору по вулиці так, що тільки босоніжки застукотіли, а перехожі сахнулися з дороги.

Задихаючись і не сміючи озирнутися, вона забігла у двір з «павичевими» деревами. Заскочила в під’їзд і подзвонила. Мама довго не відчиняла двері, внизу, у під’їзді, ляснула стулка, почулися кроки по сходах…

Мама нарешті відчинила. Саша заскочила у квартиру, трохи не збивши її з ніг. Зачинила двері й замкнула на замок.

– Ти що?!

Саша припала до вічка. Викривлена, наче в кривому дзеркалі, з’явилася сусідка з торбинкою аличі, пройшла другий поверх, пішла вище на третій…

Саша відсапалася.

– Що сталося? – тривожно спитала мама.

– Та нічого, – Саші вже було соромно. – Причепився тут один…

– Хто?!

Саша почала пояснювати. Історія з темним чоловіком, розказана словами, виявилася не тільки не страшною – взагалі дурною.

– Вишень ти не купила, – підсумувала мама.

Саша винувато знизала плечима. Треба було взяти торбину й повернутися на базар, одначе від самої думки, щоб одчинити двері й знову вийти у двір, жалібно засіпалися жижки.

– Нові новини, – зітхнула мама.

Узяла в Саші торбу та гроші й мовчки пішла на базар.

На другий день уранці, по дорозі на море, Саша знову побачила темного чоловіка. Він стояв біля кіоску турфірми, ніби вивчав маршрути та ціни, а насправді спостерігав за Сашею крізь непрозорі темні окуляри.

– Ма… Дивись…

Мама простежила за Сашиним поглядом. Підняла брови:

– Не розумію. Стоїть собі чоловічок. Ну то й що?

– Ти в ньому нічого особливого не бачиш?

Мати йшла, наче нічого й не сталося, з кожним кроком наближаючись до темного чоловіка. Саша сповільнила крок.

– Я перейду на той бік.

– Ну перейди… По-моєму, тобі сонце напекло голову.

Саша перетнула смугу м’якого асфальту з відбитками шин. Мама пройшла повз темного чоловіка, він на неї навіть не глянув. А дивився на Сашу й тільки на Сашу Проводжав її поглядом.

На пляжі вони взяли шезлонг, поставили на звичному місці, та Саші вперше не хотілося купатись. Їй хотілося повернутися додому й замкнутися в квартирі… Хоч двері у квартирі диктові, можна сказати, ілюзія, обшита старим дерматином. Краще вже тут, на пляжі, де люди й де гомін, де погойдуються при березі плавучі матраци, малюк з надувним кругом на поясі стоїть по коліна у воді, а круг у вигляді лебедя з довгою шиєю, і дитина стискає біле піддатливе горло…

Мама купила пахлави у рознощиці в білому фартусі. Саша довго облизувала солодкі липкі руки, потім пішла до моря – сполоснути. Зайшла у воду, не знімаючи пластикових шльопанців. Червоний буй, знак досконалості на півдорозі до обрію, ледь-ледь гойдався на воді, відбивав сонце матовим боком. Саша всміхнулася, скидаючи тривогу. Справді, смішна історія. Чого їй боятися? Через тиждень вона поїде додому, і взагалі. Що він їй зробить?

Вона зайшла глибше, зняла шльопанці й закинула на берег, якомога далі, щоб не потягло випадковою хвилею. Пірнула, пропливла кілька метрів під водою, випірнула, пирхнула, засміялась і рвонула до буя – залишаючи позаду берег, гомін, торговку пахлавою, страх перед темним чоловіком…

А вдень виявилося, що забули купити олію, й нема на чому смажити рибу.

Хиталися рожеві квіти на «павичевих» деревах. Далі, в кущах, теж щось цвіло й пахло, заманюючи бджіл. На лаві дрімала бабуся. Хлопчик років чотирьох водив крейдою по бетонній брівці тротуару. По Вулиці, Що Веде До Моря, текла звичайна строката юрба.

Саша вийшла на вулицю й знов озирнулася. І бігом, щоб скоріше впоратися, рвонула в магазин.

– Жінко, ви остання? Я буду за вами…

Черга рухалася не швидко, але й не повільно. До прилавка залишалося три людини, коли Саша відчула погляд.

Темний чоловік виник у дверях магазину. Ступив усередину. Минаючи чергу, підійшов до прилавка. Зупинився, наче розглядаючи асортимент. Очі, сховані за окулярами, свердлили Сашу Просвердлювали наскрізь.

Вона не зрушила з місця. Спершу тому, що ноги прилипли до підлоги. Потім – подумавши й усвідомивши, що тут, у магазині, їй ніщо не загрожує. Їй узагалі нічого не загрожує… А все кидати, вибиратися з черги, бігти додому – нерозумно. У під’їзді він її й наздожене.

От хіба що покричати мамі знадвору… Нехай визирне у вікно…

І що?!

– Дівчино, ви берете?

Вона попросила олію. Розплачуючись, розсипала дріб’язок. Дідок, що стояв за нею, допоміг зібрати монети. Може, попросити в когось допомоги?

Темний чоловік стояв коло прилавка й дивився на Сашу. Від його погляду в неї плуталися в голові думки. Ганьба, але дедалі дужче хотілося в туалет.

Закричати «Допоможіть!»?

Ніхто нічого не зрозуміє. Ніхто не знає, чому Саша відчуває такий жах перед цим звичайним собі чоловіком. Ну, бліде лице… Ну, темні окуляри… Що ж з нею відбувається, коли він отак дивиться на неї крізь непрозорі скельця?!

Затиснувши в кулаці торбинку з брикетиком масла та пляшкою олії, Саша пішла до виходу з магазину. Чоловік рушив за нею, наче не збираючись нічого приховувати. Не прикидаючись. Діловито й цілеспрямовано.

Переступивши поріг, вона зірвалася з місця, наче спринтер. Злетіли з-під ніг сірі голуби. Перебігши через дорогу, Саша гайнула, тільки вітер у вухах, до будинку, до мами, у знайомий двір…

Двір виявився незнайомим. Саша озирнулася – «павичеві» дерева цвіли, як завжди, і бордюр був розмальований крейдою, але вхід у під’їзд був зовсім інакший, лава стояла не так. Може, це інший двір?!

Темний чоловік не біг – він просто швидко йшов, з кожним кроком наближаючись, здається, на півтора метра. Саша, ошалівши від страху, кинулася в під’їзд… Цього аж ніяк не можна було робити, Саша знала – але побігла все одно. Унизу хряснули двері. Саша майнула сходами нагору, але поверхів було всього п’ять. Сходи закінчувалися глухим кутом замкнених дверей. Саша кинулася дзвонити в чиюсь квартиру, дзвінок відлунював – дзінь-дзень! – усередині, та ніхто не відчиняв. Порожньо.

Чоловік уже стояв поруч. Перегороджуючи сходи. Перегороджуючи шлях до відступу.

– Це сон! – крикнула Саша перше, що спало на думку. – Я хочу, щоб це був сон!

І прокинулась на розкладачці, уся в слідах, з віддавленим об подушку вухом.

– І присниться ж таке…

Вони вийшли з дому, як завжди, десь о восьмій. На розі купили йогурту. Саша ніби ненароком заманила маму на другий бік вулиці – протилежний до того, де туристичне агентство.

І правильно зробила. Темний чоловік стояв коло великого рекламного плаката з фотографією Ластів’ячого Гнізда. З-під непроникних окулярів стежив за Сашею.

– Я так більше не можу… Це якийсь психоз…

– Ну що таке?

– Он він знову стоїть, дивиться…

Саша не встигла втримати маму. Та рішуче звернула й перетнула вулицю, підійшла прямо до темного чоловіка і про щось з ним заговорила; чоловік відповідав, не зводячи очей з Саші. Лице його було повернене до мами і губи ворушилися природно й навіть привітно… якщо бувають привітні губи…