Смішки стихли.

– Світу, яким ви його бачите, не існує. Яким ви його уявляєте – не існує й близько. Деякі речі здаються вам очевидними, а їх просто нема.

– Вас теж нема? – вирвалося в Саші. – Вас не існує?

Кравець зняв з неї хустку. Під його поглядом вона розгублено закліпала.

– Я існую, – сказав він серйозно. – Але я – зовсім не те, що ви думаєте.

І, залишивши Сашу в стані остовпіння, згорнув хустку грудочкою, недбало кинув на край стола.

– Сідайте, Самовій. Продовжуємо…

Саша підняла руку. Рука здригнулась, але Саша вперто продовжувала її тримати; Кравець утомлено прикрив очі:

– Що ще?

– Я хотіла запитати. Чого ви нас будете вчити? Якої спеціальності? І ким ми будемо, коли закінчимо інститут?

По аудиторії пронісся схвальний шепіт.

– Я збираюся дати вам уявлення про будову світу, – з підкресленою лагідністю в голосі пояснив Кравець. – І, що найважливіше, про ваше – кожного з вас – місце в цьому світі. Більшого поки що не можу вам сказати – ви не зрозумієте. Ще питання є?

Підняла руку дівчинка з кісками – Женя Сокирко:

– Скажіть, будь ласка…

– Так? – у голосі Кравця промайнуло роздратування. Женя здригнулась, але змусила себе продовжувати:

– Якщо я не хочу далі вчитися… Хочу забрати документи. Можна це зробити прямо сьогодні?

В аудиторії знову стало тихо. Костя промовисто глянув на Сашу. У Лізи Павленко загорілись очі.

– Дуже важливо розставити всі крапки над «і», – холодно повідомив Кравець. – Ви пройшли серйозний конкурс і вступили в солідний інститут, який не терпить сумнівів, метань і інших дурниць. Документів забрати не можна. Ви будете вчитися тут – або вас відрахують за неуспішність з одночасним вміщенням у труну. Ваші куратори, Фарит Кострицький та Лілія Попова, залишаються з вами до п’ятого курсу – в їхні обов’язки входить забезпечувати вам стимул для старанного навчання. Я сподіваюся, кожен з вас уже встиг як слід познайомитися зі своїм куратором.

За хвилину перед цим Саші здавалося, що тихіше бути не може, але тепер над столами розляглася просто вбивча тиша. Мертва.

– Розкрили підручники на сторінці три, – буденно сказав Кравець. – Читаємо параграф номер один, повільно, вдумливо й не пропускаючи ні букви. Почали, – він сів за стіл і ще раз обвів аудиторію поглядом.

Саша розгорнула підручник. На внутрішній обкладинці не було ніякого тексту – ні авторів, ні вихідних даних. «Текстовий модуль 1, параграф номер 1». Сторінки пожовкли, куточки їх обтріпалися, шрифт був найзвичайнісінький – як у всіх підручниках…

Саша почала читати.

І спіткнулася на першому ж рядку. Слово за словом, абзац за абзацом – книга складалася з цілковитої абракадабри.

Першою її думкою було: друкарський брак. Вона скосила очі в підручник до Кості, одночасно він зазирнув у її підручник.

– У тебе теж таке?

– Розмови, – неголосно сказав Кравець. – Читаємо. Уважно. Я попереджав, що буде важко.

– Це не по-нашому, – тихо пискнула Аня Бочкова.

– А я не обіцяв, що буде по-нашому. Читайте мовчки, про себе. Час іде.

Саша опустила голову.

Хтось засміявся. Хихикання промайнуло по аудиторії, як епідемія, – від вогнища до вогнища, але Кравець ніяк не відреагував. Сміх затих сам собою. Саша продиралася крізь довгі, безглузді комбінації букв, і в неї волосся ставало дибки. Їй здавалося, що хтось услід за нею повторює ці звуки в темній кімнаті з дзеркалами замість стін, і кожне слово, відбившись по багато разів, набуває сенсу, але до цієї миті Саша вже заходить на два абзаци вперед, і сенс одлітає од неї, наче дим од швидкого паровоза…

Коли параграф – досить короткий – закінчився, вона була мокра з голови до п’ят. Насилу перевела дух. П’ять абзаців аж наприкінці було виділено червоним.

З коридора продзвенів дзвінок.

– Завдання додому, – сказав Кравець. – Параграф прочитати тричі від початку до кінця. Те, що надруковане червоним, вивчити напам’ять. Назубок. Визубрити. Завтра в нас на третій парі індивідуальні заняття, список складе Кострицький.

– Чому я? – зметнувся Костя.

– Тому що ти староста, – сухо сказав Кравець. – Усі вільні. Йдіть на фізкультуру.

Група «А», незвичайно мовчазна, зупинилася в холі, коло початку широких сходів. Згори, весело перемовляючись, спускалися студенти з групи «Б» – видно, фізкультура пішла їм на користь. Спереду йшла Оксана, і розпашілі її щоки горіли в напівтемряві, наче два кавунові зрізи.

– Чого це ви такі прибиті? – побачивши паралельну групу, Оксана стишила крок.

– Скоро довідаєшся, – похмуро відгукнулася Ліза.

– Ну що, ходімо на фізкультуру… – нерішуче запропонував Костя. – Не стояти ж тут до ночі…

– Старосто, – сказала Ліза з незрозумілою інтонацією. – Твоє прізвище Кострицький?

– Так, і що?

– Ким тобі доводиться Фарит… вибач, не знаю по батькові?

Костя стис кулаки:

– Батьком! Ну то й що? Ну то й що?!

– Відчепися від нього, він ні в чому не винний, – тихо сказала Саша. – Він у тій самій дірі, що й ми… його теж сюди загнали.

Ліза круто розвернулася й перша подалася нагору по сходах. Її коротка спідниця щільно облягала дупку, миготіли довгі засмаглі ноги.

– Гм, – задумливо сказав Андрій Коротков, високий плечистий хлопець, старший за багатьох – мабуть, потрапив у інститут уже після армії.

Саша, не дивлячись більше ні на кого, побрела вслід за Лізою – на третій поверх, до дверей зі скромним написом «Спортзал».

Фізкультурник виявився сліпучим чорноволосим красенем років двадцяти п’яти. Тоненька жовта майка облягала могутні м’язи грудей і спини, голі плечі й руки роздувалися біцепсами й трицепсами. Вишикувавши групу «в шеренгу по одному», Дмитро Дмитрович – так його звали – щиро виклав усю свою історію: займався боротьбою, перемагав і мав успіхи, зазнав травми, довелося покинути великий спорт і піти на тренерську роботу, а оскільки досвіду немає – дуже до речі трапилося викладання в провінційному інституті. Розповідаючи, фізкультурник сором’язливо всміхався; Саша зрозуміла, чому така весела була група «Б», особливо дівчата. ДеДе – а звати його інакше було просто неможливо – нагадував тигреня-підлітка, могутнє, щире, і думка про те, що фізкультура на першому курсі за розкладом – чотири рази на тиждень, замість законної відрази тепер викликала захват. ДеДе нагадав, що на кожне заняття необхідно приходити в спортивній формі і взутті, пообіцяв вести секції – боротьби для хлопців і настільного тенісу для всіх. Юля Ґольдман, метка й весела, одразу обурилася дискримінацією: чому, запитала вона, боротьба тільки для хлопців? Дівчата що, не мають права боротися? ДеДе, на радість присутнім, почервонів і пообіцяв «щось придумати». І для розминки запропонував поки що роззутися й пограти в баскетбол, розбившись на три команди.

Підлогу в залі зовсім недавно покрили товстим шаром фарби. Яскраво-зелені, яскраво-жовті поля, товсті білі лінії, удари апельсинового баскетбольного м’яча, запах гуми й поту – Саша бігала від кільця до кільця, скоріше, зображаючи активність, ніж насправді намагаючись вплинути на хід гри. Те, що зараз відбувалося, було нормальним, радісним, соковитим окрайцем життя, і важко було повірити, що півгодини тому вона читала параграф номер один, корячись бажанню садиста-викладача в довгастих окулярах на кінчику носа.

Тут з них знущаються. Змушують читати й зубрити дурниці, нісенітниці. Те саме, що чистити забруковану площу зубною щіткою… Або сортувати зерна, які знову будуть перемішані, і знову, і знову, а робота важка, зернятка маленькі… І – безглузда робота. Покарання. Знущання.

Тільки кому це треба? Кому потрібний Інститут спеціальних технологій з усім його штатом, їдальнею, деканатом, гуртожитком? Що це, гніздо садизму?

Костя передав їй м’яча над головою Юлі, Саша вловила, повела, петляючи, кинула в кільце – але Ліза в останню мить сильно вдарила її по руці. М’яч стукнувся об край щита й од скочив у руки комусь із суперників, і знову – тук-тук-тук – перемістився на протилежний кінець залу, і Ліза побігла за ним, обсмикуючи міні-спідницю, в якій, чесно кажучи, в баскетбол грати небажано…