— Як тебе звати? — питається нарешті Гаррі, щоб нав'язати розмову.

— Кет! На вулиці я звусь Гледіс, але ти називай мене Кет, так мене звали вдома.

— Чого ти ходиш на вулицю? — допитується ліниво Гаррі і продовжує таким робом, сам того не помічаючи, вікову традицію розмови з проституткою.

— Нема роботи! — одповідає Кет. — Я була на текстильній, мене звільнено. Слухай, коханий, купи поїсти.

Гаррі вважає, що це бажання законне, і купує в крамниці хліба й ковбаси на шість пенсів. Кет жадібно їсть. Вони йдуть мовчки: хліб та ковбаса заважають Кет розмовляти. Гаррі поки що запалює дешеву сигару. Кет оббирає з ковбаси шкурку й одкушує чималий шматок.

— Чого ти така худа? — запитує Гаррі, побачивши, що вона з'їла ковбасу й доїдає хліб.

— Я ж сказала тобі, що немає роботи. На вулиці така, як я, багато не заробить.

— Тут також треба вміти, — згоджується Гаррі. — Ти наїлась?

Дівчина проковтнула останній шматок хліба й щільніше притулилась до Гаррі. Він почував все її бідне тіло своїм тілом. Вони знов ідуть мовчки.

— Скоро я буду багатий, — сказав раптом Гаррі...

За три дні перед цим у Королівському Вищому Інституті відбулося екстрене засідання. Професор Мессебі доповідав у присутності представника уряду лорда Гекслі, голови правління тресту хемічних фабрик Великобританії. Доповідь вислухано з напруженою цікавістю. В аптекарських склепах Лондона з'явився препарат «Альбо», його обгортка рекомендувала годувати дітей і дорослих, що видужують од хвороб. Аналіза, що її зробив професор Мессебі, доводила, що «Альбо» є не що інше, як штучний протеїн, дуже приємний на смак, — щось подібне до волоських горіхів і, що найголовніше, дуже дешевий, настільки дешевий, що це загрожувало переворотом у всій харчовій промисловості.

— Цей препарат, — закінчив професор, — може за якихось півроку витіснити половину всіх харчових продуктів, що купує біднота. Йому не вдасться перемогти речі споживання багатих, проте, коли (а втім, за це ще рано говорити), коли це штучний протеїн і коли йому вдасться надавати різних смаків, тоді — хтозна, що станеться з харчовою промисловістю.

По скінченні доповіди в невеличкій залі, де зібралися вибрані фахівці, запанувала мовчанка. Представники культури з надзвичайною серйозністю обмірковували справу. Нарешті наймолодший з учасників, якийсь дуже видатний доцент, запитав у доповідача:

— Цікаво було б дізнатись, наскільки вельмишановний містер Мессебі певний того, що його висновки слушні. Адже ж професор Двел...

Доцент змовк і запитливо подивився на колег.

— Ви скінчили? — запитав Мессебі. — Дозволите мені? Так, професор Двел в останній праці доводить, що фабрикація їстивного протеїну довго ще буде настільки недешева, що не може спричинити ніяких пертурбацій у системі споживання. Але ми стоїмо перед наочним безперечним фактом.

— Дозвольте мені запитати, — сказав лорд Гекслі, — скажіть, вельмишановний професоре, скільки грошей варт оцей штучний протеїн?

— Він коштує в продажу тепер удвічі дешевше, ніж м'ясо. Але немає ніякої гарантії, що він не коштує фактично у п'ять разів дешевше. Адже ж продавець не зв'язаний ніякою конкуренцією в даному випадкові, і ніщо не показує на те, що ціна, за яку препарат продається, є справжня собівартість.

— Ще запитання, — сказав доцент. — Ви натякнули на те, що можливі — ви сказали, що рано про це ще говорити — ви сказали, що, можливо, є способи надавати тому препаратові різних смаків. Я просив би, коли можна, з'ясувати, які є тепер фактичні підстави для такої можливости.

— Я вже сказав, — одповів Мессебі, — що про це рано говорити, і я дуже радий, що мій молодий колега, — Мессебі підкреслив слово «молодий», — це завважив. А втім, я скажу те, що дало мені привід висловитись так, як я висловився. В одному з пакетів я знайшов протеїн, що відрізнявся трохи своїм смаком від препарату інших пакетів. Препарат цього пакету нагадував своїм смаком не волоський, а скоріше звичайний англійський лісовий горіх.

При цих словах присутні заворушилися. Лорд Гекслі нервово пересунувся в кріслі, наче його щось підштрикнуло. Доцент іронічно всміхнувся.

— Цілком ясно, — казав далі Мессебі, — що ми маємо тут одну з двох можливостей: або винахідець знайшов уже спосіб надавати препаратові якого хоч смаку (я вважаю це за неможливе), або випадкова домішка, випадкові подробиці процесу фабрикації змінили смак препарату. З огляду на те, що з-посеред сотні препаратів в однаковій упаковці я знайшов тільки один, що відрізнявся трохи на смак від інших, то я вважаю, я сказав би, я переконаний у тому, що це явище випадкове.

— Ми мусимо подякувати професорові Мессебі, — забрав слово старий голова зборів, зацвілий як гриб професор Льюїс. — Я вважаю, що справа з'ясована з практичного боку. Подробиці хемічних процесів не цікаві для представника уряду, — Льюїс зробив жест у бік лорда Гекслі. — Я вважаю, що ми маємо прохати його світлість висловитись по суті з приводу доповіди поважаного професора Мессебі. (Ще один жест у бік лорда Гекслі).

— Моя промова буде коротка, — сказав той. — Препарат треба негайно і якнайсуворіше заборонити. Комісія постановляє заборонити його яко шкідливий для здоров'я. Продавців оштрафовується за продаж отруйних препаратів. Хеміка, що пропустив препарат у патентовій палаті, віддається під суд. Комісія має подбати, щоб препарат у жоден спосіб не міг поступити на продаж. Справою уряду буде потурбуватися знайти винахідця й фабриканта та припинити їхню діяльність. Я скінчив.

При словах лорда Гекслі один із професорів нервово змахнув рукою. Але озирнувшися на колег і не знайшовши підтримки, він осікся й не сказав ні слова. З хвилину всі мовчали. Нарешті Льюїс сказав:

— Хто хоче забрати слово?

Всі мовчали. Потім доцент сказав:

— Я вважаю, що безпечність англійської й світової промисловости безперечно вимагає тих заходів, що запропонував його світлість лорд Гекслі. В наш неспокійний час ми ризикували б викликати заворушення, дозволивши такий препарат. Його фабрикацію треба негайно ліквідувати.

— Хто забирає слово? — повторив Льюїс. — В такому разі я гадаю, що висловлю думку всіх нас, коли скажу, що ми не можемо нічого заперечити проти пропозиції його світлости. Хто за пропозицію, прошу підвести руку! Так, ухвалено одноголосно. Оголошую збори закритими.

Гаррі й дівчина проходили повз аптекарський магазин.

— Знаєш що, — сказав Гаррі, — ось на тобі два пенси: зайди до магазину й спитай коробку «Альбо». Та заодно спитай, чи багато його купують. Іди, а я підожду на вулиці.

Кет узяла гроші й увійшла в двері; а Гаррі став, насвистуючи, походжати по тротуару.

Він пройшов раз, пройшов два, спинився коло дверей. Кет стояла біля конторки й щось говорила. Раптом двері розчинились, і повз Гаррі пробіг хлопчик із магазину. Гаррі ліниво подивився йому вслід.

Хлопчик побіг до полісмена, що стояв на розі, і щось йому сказав. Полісмен вислухав, щось спитав і став іти до магазину.

«Спіймали мою дівчину, — подумав Гаррі. — Видно, вона таки справді безробітна». І він подивився крізь скляні двері в магазин. У цей мент Кет зробила йому знак рукою. Спочатку Гаррі подумав, що вона прохає допомогти їй.

«Це безнадійна справа», — показав Гаррі рукою. Але Кет ще раз махнула рукою — на цей раз Гаррі зрозумів. Вона казала йому тікати якнайшвидше. Полісмен із хлопчиком були вже в десятьох ступенях од дверей.

Засвистав Гаррі й лінивою ходою подався геть. Коли він побачив, що полісмен увійшов до магазину — він прискорив ходу, перейшов через вулицю, завернув у завулок і подався геть...

Коли Гаррі прийшов додому, коло ґанку його перестріла якась темна постать. Гаррі удав, ніби йому немає ніякого діла до своєї кватирі, і, посвистуючи, пішов далі. Йому це починало не подобатись. Йому ще менше сподобалось, як темна постать пішла за ним слідком, очевидячки бажаючи його наздогнати. Було поночі, Гаррі оглянувся навкруги й почав уже міркувати, як би йому збутися шпига, аж той заговорив.