Коли суддя вимовив вирок, Лейн молодший кинувся з ножем на брата. Його схопили, він поранив когось, вирвався й підбіг до дверей...

Чоловік підбіг до Мартина й сказав:

— Ви вже тут — я ждав Едіт — вона не приїхала.

Мартин вийшов з ним із кімнати, за ним поплентавсь Тоні, озираючись на всі боки.

Джемс вийшов теж. У кімнаті зосталися тільки Сашко та Дюваль.

— Ваші документи, товаришу, — сказав Сашко.

Дюваль видобув засмальцьований, старовинний квиток члена партії КП(б)У.

— Де ви були? — запитав Сашко. І Дюваль розповів йому всю історію.

Лейстон знайшов Едіт, чи, слушніше сказати, Едіт знайшла Лейстона. Висаджуючись у Гамбурзі, вона потрапила на процесію. Попереду йшов американець у котелку, а за ним човгали двоє хворих. Перший психічно хворий, колишній міліярдер, Мак-Лейстон, а другий — кретин Сідні Лейстон.

Морган вирядив їх з Америки, щоб не дратувати суспільної думки. Побачивши Едіт, Сідні кинувся до неї й став благати визволити його.

Вона стояла, мов остовпіла.

— Ви знайомі з панами? — ввічливо спитав американець.

Едіт не знала, що сказати. Християнська мораль плекати двох ідіотів, щоб заробити собі царство небесне. З другого боку, робота з товаришами, шлях у переможне майбутнє. Американець спостеріг, що вона вагається, й дивився на Едіт, не зводячи з неї очей. Вона була в дешевій сукні фабричної робітниці. Від неї не можна було ждати великої допомоги.

— Так, я знайома! — сказала Едіт. — Може, ви допомогли б мені грішми — я зараз без роботи. Ви, очевидно, їм родич чи приятель?

— Грішми? — сказав американець. — Ні, грошей я не маю. Мені ось треба вирядити цих двох панів до Радянської Росії.

— До Радянської Росії? Так. Так ви не можете мені дати півсотні доларів заради старого знайомства?

— На жаль, ні! — сказав американець, ввічливо попрощався й пішов зі своїми хворими.

Едіт стиснуло серце, коли вона одірвала од себе кретинову руку. Вона одвернулась. Ні, брати його з собою не можна; їй самій доведеться багато попрацювати над собою, щоб не бути тягарем в голодній країні.

Вона одійшла декілька кроків. З закушеної губи поточилась краплина крови й потекла підборіддям.

Едіт подивилась на годинника: вона пропустила поїзд на Берлін...

Американець взяв авто й устиг на поїзд. У вагоні він розглянув ще раз папери Лейстонів.

Справжнє прізвище Мак-Лейстона було Лейн. В нього був брат Мартин Лейн — так стояло в документі його батька. Прізвище братової дружини було М. Лорен. В Америці він додав до свого прізвища закінчення — stone, трохи змінивши початок. Серед паперів Лейна, чи Лейстона, був пакет з паспортом Лейна молодшого, робітника сірчано-квасного заводу. Лейн молодший, Мартин на ймення, мав сина Гаррі. Вони були ірландці з Антріму.

Едіт, Дюваль, Мартин, Джемс і Тоні зустрілися в Берліні. Вони мали вже візи до Радянської Республіки.

В інтернаті на ліжкові лежав Дюваль. Тоні сидів на підлозі. Едіт розповідала, як вона зустріла свого батька й брата в Гамбурзі.

— Знаєте що? — сказав Дюваль. — Знаєте що, Едіт? Ви й досі не знаєте, як Мартинове прізвище.

Мартин спав на ліжкові поруч. Він дихав важко, і з його вуст виривалося якесь напівзвіряче бурмотіння.

— Не знаю, — сказала Едіт.

— То ви й не знаєте, що це Мартинів перстень, — сказав Дюваль, розглядаючи її палець з старовинною каблучкою.

На ній було вирізьблено букву «L».

— Мартинів? Це перстень мого батька!

— Батько ваш дістав цей перстень від свого брата. Мартина Лейна.

Едіт дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Гаррі Руперт, винахідник протеїну, — це син Мартина Лейна — ваш брат у перших.

І Дюваль удруге розповів усю історію.

Всі слухали мовчки історію двох Лейнів: як утік Мартин з Ірландії, як збагатів Лейстон, як жив маленький Гаррі в дитячому притулкові, як він емігрував до Америки. Джемс раз у раз ізнизував плечима.

Коли Дюваль скінчив, Джемс після павзи запитав:

— От, я бачу, ти все знаєш. Скажи, кому я доводжуся сином, чи батьком, чи чортзна-чим?

Дюваль не відповідав — він пильно розглядав каблучку на пальцеві Едіт, ніби вперше її побачив.

Одповів шоколадний Тоні. Узявши Джемса за рукава, він сказав:

— Ти мій другий батько.

Таким чином, читач дізнався про все, що йому було треба. Він уже догадався, що історія з Лейнами в Антрімі відбувалася двадцять літ з гаком тому, коли Гаррі ще повзав по підлозі й робив у куточку сірчано-квасний завод.

Справді, як могли б зараз хоч у найглухішім закуткові Ірландії їздити на таких велосипедах. Коли вже в 1900 році Енфільд мав діяметр переднього колеса тільки на сантиметр більший од заднього. Читач, може, хотів би ще знати, хто забрав документи по смерті Камілли й що сталося пізніше з Сашком і з Дювалем.

На перше питання автор роману (чи його автори) щиросердо відповідає:

— Не знаємо!

Бо, дійсно, було б нісенітницею, щоб, скажем, Дюваль міг цікавитися тими документами. Нащо вони були йому? Що за діло йому було до танцівниці, до того ж ще й не живої, а мертвої? А надто нащо здалися йому її документи?

Із Сашком автор цього роману (чи його автори) зустрівся в Харкові.

Сашко йшов з якимось білявим, низеньким на зріст чоловіком.

— Ти куди йдеш, Сашко? Вибачте, товаришу!

Товариш одвернувся до вітрини Державного Видавництва й розглядав якісь книжки.

— Куди йду? Дай цигарку. Іду до «Вістей» от з товаришем.

Товариш обернувся обличчям.

— Дюваль! — розлігся вигук по вулиці Лібкнехта. — Що ви тут робите? Знайшли Ріпса з рецептом?

— Не знайшов! — похмуро одповів Дюваль. — Не знайшов, бо він щез на Кубані. Рецепт пропав з ним разом.

— Що ж ви гадаєте робити тут?

— Ось думаю братись до хемії. Гаррі успів сказати дещо. Але я не зумів записати, не знавши хемії. Можливо, що я пригадаю назви реактивів, коли вивчу хемію.

— А де інші — де Мартин, Едіт, Джемс, Тоні?

— Мартин... — почав Дюваль, але в цій хвилі обличчя йому зблідло, він похитнувся й упав навзнак на тротуар.

Було сонячно й гаряче. Вулицею знявся вітерець, закрутив якісь уривки, змішав їх з пилом і щез за ріжком.

КІНЕЦЬ

Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших. Подається за першодруком: Вецеліус В. Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та инших. — К.: ДВУ, 1925. — Вип. 1—10. — (кожен наступний розділ виходив окремою книжкою і містив заувагу: «переклад А.Г.Г.», передмова до роману підписана криптонімом «М. К.» — найвірогідніше від «Михайло Крамар», один із псевдонімів Йогансена, похідний від дівочого прізвища матері — Крамаревська). Окремі фрагменти попередньо були надруковані за підписом автора: Йогансен М. Уривок із авантурного роману // Література, наука, мистецтво. — 1924. — 1 червня. — Додаток до газети «Вісті ВУЦВК»; Йогансен М. Африка // Література, наука, мистецтво. — 1924. — 8 червня та 15 червня. — Додаток до газети «Вісті ВУЦВК»; Йогансен М. Альбо // Глобус. — 1924. — № 21; Йогансен М. Полінезієць Тоні // Глобус. — 1924. — № 22. Збережено лексичні, стилістичні та правописні (за незначними винятками) особливості авторського тексту.