Литмир - Электронная Библиотека

Подорожні йшли вже третій день тропічними лісами. Попереду ступав рішучим кроком Дюваль. Цілковиту тишу лісу перебивало тільки ґерґотання зелених папуг і шелест та хряск гілля й рослин під ногами. Бананів, що взяли з собою вони з негрівської оселі, уже не було; їх поїли.

Дюваль сподівався здибати десь баобаб і підживитися його листям. Поки що ламав зелені гілочки й, прожувавши їх, випльовував, його мучив голод і спрага. Він майже нічого не їв, оддаючи банани Вінсентові й негрові.

Вони трошки спочили, шукаючи баобаба на сухішім місці. На пригорку ріс велетень із мавп'ячим хлібом на гіллі. Дюваль прискорив кроки; йому страшенно хотілося їсти. Баобабове листя, взагалі річ їстівна, тепер було бажанішим за пишний обід у ресторані. Але, не дійшовши кількох кроків, він спинився. Коло дерева спиною до нього лежав якийсь чоловік. Дюваль вийняв револьвера й обережно почав підходити до дерева. «Гей, друже», — гукнув він. Чоловік не озирався. Дюваль вистрелив. Куля з соковитим ляском увійшла в дерево. Чоловік і не поворушився. Тоді Дюваль швидко наблизився до нього, копнув його ногою, й чоловік перекотився на другий бік. Обличчя йому було вкрите комахами; сотнями повзли вони з очей, з носа, з вух, — обличчя було на-половину з'їдене.

— Бородач! — закричав, підійшовши, Вінсент.

— Вони таки його вбили, — сказав Дюваль. — Вони всі загинуть у цім лісі без компасу і з конякою, — додав він спокійно. Під одіжжю, на животі в мерця щось завовтузилося. Дюваль ножем покраяв куртку, і з живота поліз цілий легіон строкатих жуків.

— Їсти, — сказав Вінсент. Дюваль зліз на дерево й, ламаючи гілки з листям, кидав їх Вінсентові й негрові, жадібно ковтаючи сам у перервах.

Наївшися, негр пообривав листя з гілок, зібгав його і набив ним торбину. Вони вирушили вперед. Знову Дюваль спинився й став прислухатися. З півдня доносилось якесь глухе гудіння; наче гуло море, час од часу хвилі з крахом розбивалися об скелі. Вони пройшли ще декілька кроків, гудіння яснішало й наближалося. «Назад до дерева», — раптом гукнув Дюваль, схопив руку Вінсента й бігцем подався до баобабу. Як кіт, вдряпався він на гілку, підтянув Вінсента й почав допомагати негрові. «Невже ж це слони? — сказав Вінсент. — Їх вибито тут, зосталося обмаль».

«Ні, місте, то не слони», — злякано вставив негр. Гудіння наближалось, тепер це був один суцільний тріск, хряск і крах. Наче буря неслася тропічним лісом. Гудіння наближалося, чути було, як ламалося гілля, падали дерева. Повз баобаб пронеслися зайці мішма із шакалами. Вони плигали безперестану, не звертаючи уваги одне на одного і ніби не помічаючи трупа. Гудіння зросло в шторм. Дюваль продерся вище й підтягнув негра й Вінсента. Зненацька з хащів викотився темний шматок і понісся повз дерево, за ними неслися другий, третій, десятки, сотні. В одну мить на місці хащів, молодняка, чималих дерев зробилася рівнина. По ній неслися, обганяючи одне одного, зрівнюючи все на своїм шляху — величезні темні шматки.

«Носороги!» — пробелькотів негр. Він трусився на всім тілі. Ще хвилина, і маса промчала вперед. Замість плутанини гілок, ліян, хащів, трави, наперед і назад стелилася широка просіка, по ній де-не-де самітно сторчали одвічні баобаби, що вціліли перед жахливою навалою. Кілька льє тяглася страшна просіка. По дорозі коло зваленого дерева валялися втоптані в землю шматки одіжи, одірвані руки, нога стирчала пальцями з землі, розчавлені, пошматовані конче трупи. Головорізи попали під натовп оскаженілих звірів. Даремно Дюваль і негр шукали якихось їстівних річей, усе було затоптано в землю, розчавлено, знищено.

На другий день у хащах загинув негр. Було це так: з гілля вистромилось щось довге, чорне, вхопило старигана й усмоктало його в зілля.

«Удав», — закричав Вінсент, але в тій самій хвилі якась чорна, волохата потвора перелетіла з одного дерева на друге ближче до Вінсента. Дюваль був у кількох кроках попереду. Він підняв револьвера, але зненацька опустив його й кинувся до Вінсента. Горила спинивсь на одну мить, вагаючись між двома ворогами. В цій хвилі Вінсент вистрелив. Поранений звір з диким ревом кинувся на нього. Та в той мент Дюваль стрибнув, мов кішка, до нього й розрядив усі п'ять куль йому в голову. Звір змахнув лапами й важко гепнувся долі. Вінсент, діставши від нього стусана, лежав непритомний. За хвилину він опам'ятався та звівсь на ноги. Величезний звір конав, пересмикуючись усім тілом. У кількох сажнях од нього лежав негр з перерваним горлом.

Голодний, знесилений Вінсент не міг перебороти цікавости й підійшов до звіря. Той затих і лежав, мов передісторичний чоловік, розкинувши руки, горілиць. На голій долоні щось виблискувало. Вінсент підійшов ближче. На один з пальців лісового велетня було насунуто золоте кільце. Якийсь час Вінсент і матрос дивились один на одного з невимовним здивуванням. Нарешті матрос підійшов до горили, одтяв йому ножем пальця і зняв кільце. Це була старовинна золота каблучка з вирізьбленою літерою «L»...

Зоставався тиждень іти до Екваторіяльної станції. Знеможені Вінсент і Дюваль ледве пересували ногами, падали на кожному кроці, засипали в багні. Вінсента знову трусила пропасниця. Одного вечора, коли вони лежали, обійнявшись, у багні, Дюваль несподівано почав говорити. Через увесь той час вони йшли мовчки. «Ми, мабуть, не дійдемо до станції, Вінсенте, — сказав Дюваль, і його хрипкий голос прозвучав м'ягко й ніжно. — Я не Дюваль! Я не француз. Моє ім'я — Андрій Вовк».

Вінсент голосно клацав зубами. Заледве він розібрав, що каже Дюваль, і зробив знак головою, що слухає.

«Я пішов з вами з доручення своєї організації. Той чоловік, прип'ятий до стовпа коло дороги — мій земляк!» Вінсент повернувся до Дюваля, він пригадав тепер, хто був Дюваль. Так, це був він, це був той салдат, про нього він розповідав Франсуа.

«Як ви потрапили сюди?» — пробелькотів він, перемагаючи слабість. — «Я приїхав сюди з доручення товаришів задля тих нещасних, що працюють коло дороги, задля білих рабів з України, що обтісують каміння в Конго. Матрос Дюваль, що в мене його документи, мій партійний товариш із Франції. Я стежив за вами ввесь час, поки ви були на «Ліберії». Ви пригадуєте, що хтось підслухав вашу розмову з головорізом у каюті. Це був я.

Ви не помилилися. Після того виграшу я віддав усі гроші на організацію, я покинув грати й пити.

Тепер ви розумієте, чого я зникав невдовзі перед Екваторіяльною станцією. Дещо мені пощастило зробити для білих рабів — я дав їм деякі адреси, зоставив кілька листівок. Я сподівався розпочати роботу як слід на повороті до Лібервілю. Але судилося інакше, ми звідси не вийдемо. Ви офіцер французької армії. Ви служили протилежній стороні. Якби був попав вас в інших обставинах, я, не вагаючись, застрелив би вас як собаку.

Але тепер ми обоє все одно загинемо. Ми не пройдемо й трьох льє. А до станції ще сотні. Завтра чи позавтра ми загинемо тут. Усе скінчено. Ми товариші перед смертю. Ану попрощаймось, товаришу!» І Дюваль кріпко поцілував Вінсента в губи. Потім він видобув з кобури револьвера...

Пролунав вистріл. Куля влучила Вінсентові в голову. Але то стріляв не Дюваль. В одну мить він опанував собою і одкотився, хапаючись руками за траву, в кущі. Мов кішка, перевернувся він на живіт і став ждати. Пролунав другий вистріл — куля свиснула в нього над головою. Дюваль голосно й жалібно заскавчав. З хащів висунулося дві голові і вийшло двоє-троє колоніяльних салдатів-негрів — за ними йшов обережно білий унтер-француз. Негри схопили Вінсента за ноги й піднесли до унтера. Унтер почав похапливо розстібувати куртку Вінсента.

В цій хвилі Дюваль, націливши унтера, звалив його з ніг. Другим вистрілом він положив негра й, вискочивши з кущів, приставив другому до грудей револьвера. «Кидай ґвинтовки», — скомандував він коротко. «Лягай!» — скомандував удруге. Потім він підійшов до унтера, витяг у його з кишені пакет з хиною й жадібно ковтнув раз, два, три. «Кроком руш!» — скомандував він утретє...

Через два тижні по дорозі їхав в екіпажі до Лібервіля білявий чоловік. На станціях він пред'являв бумаги на ім'я офіцера запасу Вінсента Поля. Розсипаючи направо й наліво гроші, він балакав з унтерами й цікавився становищем робітників, що брукували дорогу.

13
{"b":"541026","o":1}