Над головою, спереду, ззаду суцільна плутанина гілля, листя, стовбурів.
Гайд-парки, саванни зосталися в пам'яті, як ясний сон, як далека згадка.
Франсуа трусить лихоманка. Нема чим дихати, а треба йти, розгинаючи гілля, вгрузаючи по живіт у багні, одганяючи москітів, здіймаючи п'явок.
Повітря парке, як перед грозою ві Франції, але в тисячу разів важче. В добу перед дощовою полосою духота доходить найвищої точки. Щохвилини в очах зеленіє, гасають ріжноколірні кола, коліна згинаються. Вінсент хапає друга за руку, становить на ноги, й вони йдуть, плентаються далі й далі. Щохвилини треба спинятися. Величезне багно, скільки сягає око, виблискує своїм сутемним дзеркалом. У нього вросли, звисли тисячеруким корінням дерева. Ні пройти, ні пропливти. Шукають, обминули, переходять рукава річки, канали без кінця й краю та знову опиняються перед мангровим озером. Усередині спливає якась чорна скиба і зануряється знову. Це бегемот — він не страшний у цьому жахливому лісі, де на кожному кроці змії, муха цеце, малярія.
Вінсент не каже ні слова. Він сам, досвідчений, бувалий мандрівник, страждає безмежно. Він давно покинув розважати Франсуа і стежить тільки, щоб той не впав.
Головорізи йдуть мовчки, в них немає зброї. Озброєні тільки Вінсент і хворий Франсуа. Ті йдуть попереду, і люта ненависть їхніх поглядів зануряється, не бачивши двох французів, в зелені хащі тропічного лісу.
Вистрибують дві зелені папуги і — мов уманські дурні — починають щось белькотіти. Франсуа не бачить і не чує. Він починає забуватись. Чимраз частіше він буває в Парижі — в Булонськім лісі — ні, це саванни, а посеред них голий чоловік, обліплений мухами — це не чоловік, а жінка, це Каміл-ла — вона дико верещить, простягає руки до Франсуа. «Де ти був так довго, я вмираю!» Франсуа почуває, як у його охляли коліна, він сідає, він лягає спати.
Сильним рухом руки Вінсент іще раз підняв Франсуа, він намочує йому лоба водою, пробує влити крізь зціплені зуби трошки коньяку. Але зуби клацають, мов кулемет, дикий зір блукає у простороні.
«Стривай», — гукає Вінсент. Валка спиняється. Скидають одну з кліток, вона важко хлюпає в багно, і на спину коневі прив'язують Франсуа. Вінсент затягає вузли. Старий із Камеруна вовтузиться навколо Франсуа, тре йому потилицю, стукає десь по спині. Останній вузол зав'язано, валка рушає. Коло непритомного Франсуа, піддержуючи його, гладячи по голові, іде старий негр і розповідає йому казку:
— ...Посходилися гості.
Коли окріп уже кипів і клекотів — леопард поважно розв'язав торбину. Та який же був його жах, коли там не було келепа! Збентежений, він почав похапцем длубатись у горіхах і в листю. Тоді й кізяки покотилися долі, і він дізнався, як келеп од нього втік. Усі закликані звірі сміялися з нього, дехто казали навіть, що леопард хотів їх просто піддурити. Кепкуючи та глузуючи з нього, вони пішли всі геть. Леопард почував себе дуже кепсько, заліз на своє ліжко, й сини думали, що він хоче переспати свій гнів. Та вони помилялися, бо леопард тільки заплющив очі, щоб спокійно обмислити, як йому певніше помститись.
Приязнь собаки й келепа од того не зменшилася; вони ходили одне до одного, як і раніше, й розмовляли частенько про свою невдалу пригоду. При цій нагоді собака говорив довгі промови про «переляк» і одного разу він сказав: «Коли б мені, приміром, сьогодні був би впав горіх на голову, то б я не подав ні звуку, а просто сказав би: «Гм! гм! гм! Макекембе-ла-моту-ла-моту-ма!»
«Коли ти певно кажеш, — одповів келеп, — то можу тобі тільки сказати, що я чималу маю охоту ще раз спробувати це діло, коли б я знав напевно, що ти не закричиш — на цей раз ніякі хитрощі не допоможуть — леопард заб'є нас обох напевне...»
«Це жорстоко, що ти не ймеш мені віри», — сказав собака й зажурився. Келепові жаль стало його, він дав йому руку й обіцяв завтра ж уранці ще раз спробувати з ним це діло. І справді, вже перше сонячне проміння побачило обох друзів, що йшли поруч до горіхового дерева. На цей раз келеп позичив в одного знайомого здоровенну торбину, вони туди обоє мали ховати горіхи. Вони знайшли досить горіхів, і келеп оце трохи спинився, щоб відпочинути, коли в горіховому дереві раптом щось зашаруділо в гіллі...
Раптом щось зашаруділо в гіллі, щось свиснуло в повітрі і з хрястом увійшло в тіло. «Карлики! — несамовито скрикнув Вінсент, — пропав Франсуа», — кинувся до друга, вирвав защерблену стрілу. Потім він вихопив ножа й тремтючими руками почав швидко вирізати м'ясо навколо трьохкутньої рани.
Щось зашаруділо знову в зелених хащах. Вінсент хотів уже покинути Франсуа й вхопився за зброю, але в тій хвилі в десятьох кроках від нього з'явився Дюваль.
Дюваль підніс револьвера й не переводячи духу випустив всі шість куль в те місце, де шелеснуло гілля.
Щось зашаруділо ще раз, хлюпнула вода, і вщухло. Не спиняючись ні на хвилину, мов робітник коло верстату, Дюваль вийняв нову пачку і ввігнав її в револьвер. На цей раз він націлив в головорізів. Минуло кілька секунд — століть. Поволі він знизив револьвера і раптом спокійно заховав його в кобуру.
Тим часом Вінсент, стримуючи те, що підкотилось йому до горла, видобув з торбинки пакет вати, висмикнув шматок з кулак завбільшки, покрутив його в руках і застромив в жахливу дірку на грудях Франсуа.
— Не виживе! — похмуро й рішуче сказав, підійшовши, Дюваль. — Коли ви навіть вирізали отруєну тканину, він все одно помре від рани.
— Вперед! — гукнув Вінсент несамовито, й семеро потюпали далі.
Надвечір Франсуа привезено в оселю. Кілька одвічних баобабів, величезні банани над бамбуковими хижками... Коли наблизилися до першої халабуди, Вінсент увійшов. Було порожньо — ніби вимерло. Він послав старигана шукати людей. За чверть години той повернувся, розмахуючи руками.
— Негр не хоче давати їсти. Каже, нема чого їсти, — розповідав він.
Тоді Вінсент, припоручивши Франсуа й негра Дювалеві, пішов сам. Він проминув кілька халабуд, зайшов у скрайню з протилежнього боку. Вона була порожня, недогризки бананів валялись долі. Увійшовши в халабуду, він ліг долі, розсунув трішки тростини в стінці і зустрівся очима з якимись чорними блискучими баньками.
Справою одної секунди було просунути крізь шпарку револьвера.
— Іди сюди, собако, — наказав Вінсент коротко.
Негр виліз з-під бананового листу та з'явився в халабуді. Не кажучи ні слова, Вінсент оперезав його нагаєм, ще раз, ще раз. Негр заскавчав, мов побитий собака.
— Щоб зараз-таки всі були тут! — наказав Вінсент і для ясности ще раз свиснув перед носом бідолахи нагаєм...
У першій халабуді на покошеній траві лежав Франсуа й марив. Червоно-гарячі плями на щоках змінилися на жовті жахливі смуги.
Він почав кричати, качався по траві, схоплювався на ноги. Довелося його зв'язати. Тіло його було гаряче й сухе. Вінсент лежав коло нього. Негр сидів долі, схрестивши під собою ноги. В кутку мертвим сном спав Дюваль. Негр стиха продовжував розповідати казку.
«Щось зашаруділо в гіллі, й горіх упав і просто на голову собаці. Собака заскавучав і подався геть, а келепа в тій самій хвилі ухопив леопард. Він просто чи не сказився з радости й, не давши келепові сказати слова, — кинувся прямцем додому і прибіг, аж захекався.
Собака не встиг одбігти далеко й побачив, як леопард заховав келепа в свою нову торбину.
Його мучила совість, і він міркував, як би йому направити діло на добре. Треба було хоч що, а врятувати келепа, це було ясно, та як це зробити, тут собака не міг собі дати ради. «Піду я до чарівника», — подумав він собі й пішов. Чарівник був удома й дав йому раду. Він приніс кілька довгих ланцюгів з нанизаних черепашок, силу великих і малих дзвоників і всяке приладдя, що дзвенить і дзеленчить. Цим ділом він обвішав собаку так, що його не можна було і впізнати. Потім він оперезав його ще бубном і дав йому паличку до рук. Коли він його так устроїв, він сказав: «Тепер сідай і слухай мене уважно. Ти підеш зараз, такий як ти є, до річки, і сховаєшся тамечки. Швидко вони прийдуть по воду, бо я знаю, що в леопарда вдома нема води. Коли ти їх здаля побачиш, то приготуєшся стрибнути, і коли підійдуть ближче — вистрибнеш, почнеш гавкати, труситись і стрибати, мов скажений. Тоді ніхто не відважиться, ані сам лев, набрати води, і твій приятель матиме нагоду втікти».
