Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Стеля валиться на голову.

– …Мене?!

Мабуть, все, що я думаю з цього приводу, написано аршинними буквами на моїй фізіономії. Тому підполковник питань більше не задає. Щоб порятувати мене від інфаркту. Вправно, немов картковий шулер, пускає по столу два аркуша ксерокопій.

– Ознайомтеся.

У моїх руках – копія завіреного нотаріусом заповіту Кожум'яки Миколи Ігоревича, що знаходився на момент підписання «при повному розумі і тверезій пам'яті». У останньому я, правду кажучи, сумнівався. Наступні рядки підтверджують сумніви:

«Різьблений же виріб з кістки домашньої тварини, зроблений згідно китайської традиції „Куля-в-кулі“, заповідаю Смолякову Валерію Яковичу, що проживає за адресою…»

Адреса правильна. Моя адреса.

– А ось і він… Різьблений виріб, – Матвій Андрійович витягує з ящика столу якусь дрібничку. – Візьміть, не бійтеся.

Дійсно: «Куля-в-кулі». Найкрупніша, зовнішня – трохи більше кульки для пінг-понгу. Скільки ж їх тут, куль цих? Чотири? П'ять? Майстерне різьблення, фігурні отвори у формі листя, квітів, значків «Інь-Ян» і хитрих закарлюк. А всередині, в самій глибині, щось тьмяно мерехтить, переливається бузковим… бордовим?.. ні, все-таки бузковим світлом. Красива цяцька.

І тут я збагнув!

– Ви що тут, зовсім охрініли?! – здається, я з посвистом шепочу, але скло у вікнах відгукується слабким деренчанням. – Якого… біса?! Я питаю: якого біса ви сказали вашому маніяку, як мене звуть?! І адресу?! А якщо його приятелі тепер завітають?! У мене син-підліток! Дружина! А якщо…

Не можу зупинитися. Кричу, сам себе лякаючи: «наїхати» на підполковника міліції у його власному кабінеті?! А Качка знітився, кліпає, безуспішно намагаючись вставити хоч слово:

– Не давали ми йому вашої адреси!..

– Це свавілля! Гірше! Це співучасть у злочині!

– …не давали! Адже він і не питав! Ми взагалі нічого…

– Звідки ж він тоді дізнався?!

Кулька випадає з пальців. Котиться до слідчого.

Гасне блиск в серцевині.

Ніби фінальний прожектор наприкінці спектаклю.

Я поступово вихолоджуюсь, і мені стає соромно за хлоп'ячий спалах. Але, як не дивно, Матвій Андрійович, схоже, зовсім не образився. Навпаки: розцвів, заусміхався.

– Ось і ми думали: звідки? Може, знайомі ви були? Може, приховуєте? Тепер-бо ясно… Кулька ця, до речі, у Скомороха при собі була на момент арешту. А приятелів не бійтеся: немає у нього приятелів, один працював, гад. І претензій з боку родичів теж не бійтеся: заповіт законний, завірено нотаріусом. Він же вам не квартиру, як дружині, заповідав! Кулька – безглузда дрібничка, наші експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотаріус уведе вас у право спадкоємства…

Справді, тільки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабінеті з’явився досить молодий іще чоловік у ореолі «північного сяйва»: блиск лисини, лаковані черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкій золотій оправі. Вивалив на стіл купу паперів, показав, де поставити підпис, здер дванадцять гривень п'ятдесят копійок мита (добре, що гроші при собі були!), потиснув мені руку і дематеріалізувався.

Я очманіло дивився на спадок.

– Що ж, вітаю, – встав з-за столу підполковник, показуючи, що аудієнція закінчена. – Більше у мене до вас питань немає.

Йду вже, йду…

Удома я продемонстрував кульку Наталі. Разом із копією заповіту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потім оглянула кульку уважніше і дещо скептичніше. Вчиталася в текст заповіту. А коли я, знічено затинаючись, пояснив, хто є наш добродійник Скоморох-Кожум'яка – пролунав грім:

– Лєрка, з глузду з'їхав? Якого дідька ти дав маніяку нашу адресу?!

Я навіть не образився. Пригадав миролюбність підполковника.

Проте виправдовуватися довелося аж півгодини.

– Може, вона антикварна? Дорога? – поцікавилася врешті дружина, змінивши гнів на ласку.

– Ага, аякже! Тоді б з мене не дванадцять п'ятдесят мита злупили!

Аргумент видався Наталі досить переконливим, і вона втратила до кульки рештки зацікавлення. Денис, що саме повернувся зі школи, повертів іграшку в руках, скривився: «Фігня якась,» – і пішов у свою кімнату.

На серванті кулька виглядала недоречно, тому я закинув її до найближчої вази.

Хай лежить.

5

– Там Денис з ящика епістолу витяг, – Наташка вказала пальцем на телевізор, на якому білів довгий конверт. – Поминальну. Тобі, біженцю ти наш! Цікавляться, коли врешті добіжиш!..

Це був звичний для нашої сім'ї жарт.

Десять років тому, коли мама з дідом зібралися чкурнути в Штати, я примудрився отримати статус біженця. За компанію. Настав час великих змін: рок-н-рол і Союз були вже мертві, хоча прикидались живчиками, а ми – ще ні, і нам залишалося тільки тупо дивитися на ряди банок з хріном у «Гастрономах». Телевізор заливався, як цвинтарний соловей; гроші мутували в шпалери для сортирів. Мама силоміць витягнула нас із Наталією і шестирічним Дениском до Москви, у посольство США, ми простирчали там у натовпі півдня на спеці, не маючи змоги вийти хоч на хвилину. Анкети, бланки, довідки… Найчіткіше закарбувалася в пам’яті грудаста баба-зоотехниця Аріна Тихонівна Шапіро. Вона народилася у селі Великі Варнаки, на собі мала поцяцьковану квіточками шаль і ситцевий сарафан із рюшами, та активно страждала від погромів. Будь-хто охочий міг отримати про її пригноблення детальний звіт. Попри те, жертву насильства слухали неохоче, співчувати й зовсім не бажали, а потай навіть заздрили її непохитному здоров'ю: примара медогляду жахала багатьох. Вже не знаю, чому. Дениско просився у туалет, хотів їсти; пізніше, коли ми вже покинули гостинну будівлю, він зупинився біля смітника у дворі й сумно сказав: «Кашею пахне!..» Коли переді мною нарешті постав похмурий Відповідальний Співробітник Служби Імміграції й Натуралізації, осатанілий від багатогодинної співбесіди з від’їжджантами, я поспівчував йому і собі. Вголос. Це був перший випадок, коли моя балакучість виявилась доречною. «Ви збираєтеся їхати?» – з цікавістю запитав Відповідальний Співробітник, який раптом став схожим на людину. Ні, чесно відповів я. І виправився: думаю, що ні. Хіба якщо танки на вулицях… «Вас гнобили?» – у Відповідального Співробітника пробився легкий, майже невловний акцент. Або просто натяк. Ні, чесно відповів я. І не дуже ревно виправився: ну, не особливо…

«А навіщо ви тоді подали документи?!» – Відповідальний Співробітник схилився до мене, щоб уважно роздивитися моє обличчя. Ніби дивовижну рибу в акваріумі. Не знаю, чесно відповів я. Мама дуже просила, а дід старенький, його засмучувати не можна. Ось і подав.

Адже все одно не приймете.

Зовні, вислухавши нашу бесіду, вся черга дружно поставила мені діагноз: дегенерат. І дарма. Я здобув жаданий ними статус, «відповідно до розд. 207 (с) Закону США про Імміграцію і Національність (INA), з урахуванням поправок…», а більшість із цих досвідчених, битих, заздалегідь готових на будь-які підступи прохачів залишилася ні з чим. Відтоді й до цього дня (слава заокеанської бюрократії!) я отримую регулярні нагадування: «Якщо ви в такий-то термін… будете позбавлені… ваші дані…»

«Поминальні епістоли», сміється Наташка.

Я дегенерат. Я викидаю епістоли у смітник.

Біжи, Лоло, біжи…

Абсолютно не уявляю, що робитиму за океаном. Жити на допомогу? Кому я там здався із моєю професією, точніше, з повною її відсутністю?! Іноді, матюкаючи життя за марноту марнот, направду розумію: інакше я вже просто не зможу існувати. Вода для щипавки, бруд для черв'яка – ось що таке для мене щоденна метушня, гризня, безглузда самодіяльність і посиденьки з такими ж бідахами, як я сам. Відніми – здохну.

Думаю, патріотизмом тут пахне менш за все.

Егоїзмом пахне.

– Денис знову прогуляв школу, – сказала Наташка. Я спиною відчував її погляд: напружений, очікувальний. – Мені дзвонила завуч.

Намагаючись відмовчатися, ховаю конверт у бюро. Вдаю, ніби порпаюсь у паперах. Як на те, під руку не трапляється нічого путнього, окрім старезного вірша, написаного до народження сина. «Тілі-бом, тілі-бом, йде пологовий обертом…» Папір потерся на згинах, чорнило вицвіло.

4
{"b":"536502","o":1}