– За ним не менше десятка трупів – продовжував розповідати Матвій Андрійович, вправно відкоркувавши пляшку. – Але ж що головне: почерк різний! Ну, давайте, – коньяк забулькав до чарок, я потягнув носом: аромат виявився вельми непоганим. – За успiх нашої безнадiйноi справи! Ох, попив він моєї крівці…

Почаркувавшись, випили.

– …почерк, кажу, плаває. Студента-заочника ножем штрикнув, касирку з «Познані» душив. Когось топив, потім – тупі важкі предмети… Як ви: працівник широкого профілю. – Порівняння підполковника викликає у мене легкий острах, але я вирішую, що краще змовчати. – Аж поки додумалися другорядні деталі зіставити! Виявилось, є-таки почерк. Тільки неявний. Потім кілька свідків знайшлися. Ось тоді ми його Скоморохом охрестили. Він з жертвами чорт-зна-що розігрував. Футболісти з ДЮСШ буквально повз них крос бігли, в Лісопарку увечері – посміялися і далі рвонули. Вирішили: актори п'яні дуріють. Ще по одній? Свято у нас сьогодні. Не щодня серію береш. Ну що, рідне місто може спати спокійно?!

Дзінь.

– Вам, між іншим, ще пощастило, що він у наручниках був і поранений. Коли його, гада, в'язали – він всю бригаду розкидав. Мало не пішов. З двома вогнестрільними в корпус. Ну, є Бог на небі, є! – узяли Скомороха. Речдоки зібрані, свідки є… Мені зараз Стратичук по телефону доповів: готовий чистосердечне підписати. Натомість, сучий син, нотаріуса вимагає. Заповіт скласти вирішив. Ну нічого, дні три, лікарі сказали, протягне – буде йому нотаріус. І можна справу закривати. До речі, нагадаєте ще раз, звідки ті вірші були?

– Які? А-а… Шекспір, «Отелло».

– Це де негр бабу свою душить?

– Так.

– А ну ж бо, ану!

– «…Ви – страшні, коли отак поводите очима… Чого мені так страшно – я не знаю; таж я нічим не винна перед вами – і все ж я почуваю, що боюсь!» Матвію Андрійовичу, він її після цього не відразу душить! Там у них діалог. Потім Отелло душить Дездемону, і, не додушивши, двічі ударяє кинджалом.

– Точно! Ніж у нього відібрали. Значить, збирався спершу душити, а потім ножем… Ясно. Шкода, Валерію Яковичу, що ми з вами раніше не познайомилися! Залучили б як експерта!

Ми обидва сміємося цьому несмішному жарту, підполковник наливає знову: «За все, що добре закінчується!» – і якраз коли ми чаркуємося, лунає стукіт в двері.

На порозі у супроводі чергового з’являється моя Наталя.

Поки ми їхали додому – за шалені гроші, опівнічним таксі – Наталя спершу ображалася: я, мовляв, рознервувалася, а він із ментами коньяк глушить! Потім раптом замовкла, притислася до мене, і так ми сиділи, обнявшись, до самого будинку. Мир. Все обійшлося, все добре. Все вона чудово розуміє. І я її розумію: перехвилювалася за коханого чоловіка.

Денис вже спав, а ось ми довго не могли заснути. Лежали в ліжку, я Наташці переповідав свої пригоди, барвисто, в особах, розпліскуючи залишки переляку, переплавляючи їх на сміх, на дріб'язкову клоунаду, а далі якось раптом…

Ні, не заснули.

Навпаки.

Розбудив мене телефонний дзвінок. О пів на десяту. Дзвонив круглощокий підполковник Качка. Просив зайти, звірити і підписати свідчення. Але вже не в привокзальне відділення, а на Совнаркомівську, в «Сірий Будинок». На аудієнцію до слідчого я вирушив пішки – на щастя, від вулиці Фрунзе до Совнаркомовської рукою подати. Символічно, однак: Фрунзе начебто і сам був наркомом, якщо я не помиляюся.

А у нас зараз наркомами наркоманів звуть.

Чергового на вході про мій візит попередили заздалегідь. Мигцем поглянув у журнал, у пред'явлений паспорт і відразу ж видав пропуск, суворо попередивши: «Не забудьте здати на виході!» Спробуй-но тут забути, аякже! Це в Австралії один мій приятель примудрився заначити разовий пропуск у тамтешнє Міністерство Оборони – просто так, як сувенір на згадку! Вартовому на виході сказав, що пропуск загубив, і поки бідолаха-абориген, жертва цивілізації, міркував, що робити – спокійнісінько собі пішов. А нам Австралія не указ! Загубиш пропуск – мабуть, взагалі звідси не випустять. Поневірятимешся зі стогоном поверхами, як безпритульна примара комунізму, і гримітимеш ланцюгів до кінця своїх днів…

– Пробачте, де тут 36-а кімната?

– П'яті двері по коридору.

Оце вже було по-дорослому! Справжні апартаменти старсліда з особливо важливих. Певно, у відділенні йому тимчасову «хижку» виділили, яка вже знайшлася. Величезний стіл: літера «Т» червоного дерева. На стінах – панелі «під дуб» (або насправді дубові?!), книжкові полиці, тяжкі портьєри на вікнах. Розкішне письмове приладдя (чорнена бронза…), два телефони «під старовину». Новенький комп'ютер виглядав у цьому оточенні підозрілим іноземцем.

– Здрастуйте, Валерію Яковичу. Сідайте.

Крісла оббиті скрипучою шкірою. Сядеш – потонеш.

– Ось, ознайомтеся, – беру пачку листків, роздрукованих на «лазерці». Навздогін вручається зелений маркер. – У разі розбіжностей – правте.

Оперативно працюють! І коли встигли?

Читаю. Фрази сухі, казенні, не мої – але по суті, нібито, все вірно. Хороша пам'ять у підполковника Качки! Стоп. А це що?

– Вибачте, Матвію Андрійовичу… Тут написано: «Почувши підряд три постріли»…

– Щось не так?

– Ну, спочатку я взагалі не зрозумів, що це постріли. Думав, хлопчаки з петардами. І, крім того, пострілів були два.

– Ви упевнені? Не помиляєтеся?

– Ну… – я завагався, спробував пригадати. – Начебто, два. Але ручатися не стану.

– Я розумію вас, Валерій Якович. Йшли, думали про своє, під ноги дивилися, щоб не впасти… А пострілів насправді були три. Один попереджувальний, в повітря, і два в нього.

Качка дивиться на мене. Ласкаво, по-батьківськи. Він дивиться – а мені вже, загалом, все ясно. Звичайно, пострілів були два. Обидва – у злочинця. А підполковнику треба, щоб три. Щоб перший – попереджувальний. Ясна річ, начальство у будь-якому разі закриє очі – небезпечний маніяк, не якийсь там задрипаний кишеньковий злодій. Чому б не піти назустріч хорошій людині?

– Гадаю, ви маєте рацію. Хай залишається три постріли. Я, швидше за все, помилився.

Качка киває. Ми чудово один одного зрозуміли. Читаю далі.

Пару дрібних неточностей виправив. Біля кожної правки вивів на полях: «Виправленому вірити» – і підпис. Ще один підпис – в кінці, після «З моїх слів записано правильно».

– Велике спасибі, Валерію Яковичу. Ви нам дуже допомогли. Ну, бувайте здорові. Якщо знадобиться, ми вас ще викличемо, але, думаю, потреби такої не виникне. До суду Скоморох, судячи з діагнозу, не доживе… Всього найкращого.

Попри те, Матвій Андрійович подзвонив мені наступного тижня.

Знайомий кабінет. Зате сам підполковник Качка, друг-товариш по чарці, сьогодні незнайомий. Немовби заново до мене придивляється. Сидить, цигарку в пальцях крутить. Але прикурювати не поспішає. Мовчить. Я теж мовчу. Врешті-решт, це він мене викликав. Йому і говорити першому.

– Скажіть, громадянине… е-е-е… пане Смоляков. Чи були ви знайомі з громадянином Кожум'якою Миколою Ігоревичем?

Щось ми сьогодні занадто офіційні. Інтригуєш, начальнику?

Кривлюся.

– Та начебто ні. Прізвище не пам'ятаю. Може, в обличчя…

– Ось фотографія. Упізнаєте?

Чоловік. Приблизно одного зі мною віку. Пласке, рябе обличчя, ніс картоплею, каштанове волосся недбало розчесане на косий проділ.

– Ні, не знаю. Хоча… – ще раз вдивляюся у фотографію.

– Спробуйте пригадати.

Чесно намагаюся. У голові прокручується калейдоскоп облич. Приміряю їх, немов маски, до фотографії. Маски… грим… обличчя – клоунський типаж, кров на щоці, надірване вухо…

– Скоморох?!

– А хто ж, як не він. Так ви були знайомі?

– Ні. Тоді, на Гиївці, побачив уперше.

– З одного боку, у мене немає підстав вам не вірити, – голос Матвія Андрійовича звучить скрадливо. Не голос, а котяча лапа: оксамит приховує гострі пазурі. – Але з іншого боку: як ви у такому разі поясните, що покійний Кожум'яка Микола Ігоревич, він же Скоморох, згадує вас у своєму заповіті?