— Гей, добродію, ви, може, на нас подивитеся? Вас шибениця чекає. Так-так, привселюдна ганебна смерть. А може, і не шибениця. Не знаю, правда, у Львові ще відрубують голови? Ну, й катування, звичайно, куди ж без них. А перед цим посидите в Доротці, місце напрочуд огидне, як колишній в’язень скажу вам чесно.

— Це все без...законня, — прохрипів Шлієркамп.

— Ні, милий цехмійстрику, це лише виглядає як беззаконня. А насправді — відновлення справедливості. Ми з’ясуємо все з паном головою і паном Любомирським. Думаю, батьки міста будуть не проти, щоб вас кинули до Доротки. Без суду й слідства. Надто вже багато слави ви можете принести Львову. Тож, милий мій друже, вас чекає башта. І я особисто подбаю, щоб вам там було холодно й голодно, а пацюків було побільше. Але якщо ви думаєте, що це беззаконня, то не хвилюйтеся. Ми саме чекаємо охоронців законів, що ходять по Львову зі своїми палицями і поглядають, кого це ними вперіщити. Тож давайте швидше все з’ясуємо, почекаємо ціпаків, і ви підете у миленьку вежу до пацюків. Ви до пацюків, а ми — до смачних палюшків, у шинок.

— Чо...му... — цехмістер важко задихав, увесь затрусився, його почала бити пропасниця.

— О, як ви розхвилювались, убивця має бути менш нервовим, майстре... — придивився Голота до голови львівських малярів. — Ви хочете спитати, чому, точніше, як ми вирішили, що то ви причетні до всіх тих смертей? Як тільки ми дізналися про вашого бовдурика Фройнда, то відразу намалювали красиву теорію. Усе просто, шановний, усе просто. Збитки. Так-так, ви все це робите через збитки. Цех занепадає. Замовлень мало, а отже, немає грошей. А головне — немає майбутнього. Ще кілька років — і цеху кінець. А хто винен? Хто винен у тому, що колись великий цех малярів, перед майстерністю членів якого схиляли голови королі й князі, тепер перетворився на убозтво? О, ви знаєте відповідь. Ви завжди ненавиділи їх. Партачів, незугарних волоцюг, що працювали під вашим носом, хоча малювати у Львові можна лише вам!

— Хай... прокляті! Будуть, — із кашлем вихопилося в цехмістра.

— О так, забирають у вас замовлення, забирають клієнтів, збивають ціни. І ви вигадали, як їх позбутися. Скажу відверто, це не надто оригінально й не дієво. Насилля взагалі має короткотерміновий ефект. Нікуди ви не втечете від навали прогресу і невидимої руки ринку.

— Але...

— О, ви вирішили виправдовуватися... Що ви скажете? Давайте міркувати. Ви маєте відмовки. Думали про них увесь час. Мабуть, щось про те, що не всі вбиті були партачами? А все тому, що ви розуміли: смерті партачів, якщо вони навіть будуть безкровні, викличуть безліч питань до цеху малярів. Тому ви вирішили обрати жертви й серед своїх, аби на вас ніхто не подумав... Крім того, ви мали ще один аргумент убити трьох своїх — замовлення Жевуських. Дуже вже ви хотіли, щоб воно дісталося вам, а не Корибутовичу й Пістровському разом із Голємбовським.

— Ні... — замотав головою цехмістер, якого душив кашель. Але Голота не зважав.

— Так, мій милий цехмістре. Ваша жадібність вас і згубила. Вирішили забрати собі ще контракт Жевуського. Дарма. А ще дарма зробили це через Фройнда, який любить говорити.

— Так і...

— Так і знали, що я зверну увагу на розмову Жевуського й того зачуханого Фройнда в палаці Любомирського? Так, я врешті згадав, хоч і не без підказок.

— Як...

— Як ви вбивали? О, це ціла історія. Якби не вона, ми б ніколи не з’ясували про вас нічого. Про вас же історії розказували, як ви прийшли до міста без гроша в кишені й за роки важкої праці піднялися до небачених висот. Але ж, пане цехмістре... Давайте зізнаємося чесно. Досягли ви свого через одне — після смерті вашого хазяїна ви, його підмайстер, одружилися з його вдовою й отримали все.

— І що?..

— А те, що майстер умер наглою смертю без будь-яких хвороб і недужань. Прямо, як наші всі померлі. Мені стало цікаво: як так? Як так, що ви прийшли босий, маючи у вузлику лише кілька цибулин та окраєць хліба. Звідки ви прийшли? З Турки? То високо в горах, так? І тут мені стала в пригоді одна великорозумна поетеса, яка зазвичай говорить багато нісенітниць, але цього разу розповіла одну цікаву історію, яку записала там, на Гуцульщині. Про істоту, що живе на вершині гір і лякає людей так, що ті в зашморг стрибають.

Цехмістер нічого вже не міг говорити, просто хапав ротом повітря і злякано дивився на всіх.

— Що, не чекали? Ви, звичайно, ніякий не відьмак, а професійний, дуже професійний убивця..

— По...

— Ви таки хочете поговорити?

— По...можіть... — прохрипів цехмістер, очі його розширилися. Він поводив ними. Груди його здималися. Кілька разів поривався встати, однак не зміг цього зробити.

— Що? — здивовано перепитав Голота. — От, чорт. Мнішеку, біжи на вулицю, там Сташка зі своєю торбою стоїть. Тільки швидко!

Він схопив цехмістра за голову й побачив, з якою швидкістю стрибають його очі. Шлієркамп вкрився червоними плямами й переривисто дихав. Руками він розірвав комір, відкинувся на спинку крісла. На губах з’явилася піна, він знову конвульсивно смикнувся, штовхнувши Голоту з такою силою, що той врізався в стіну, вражено дивлячись на все те. Кремезний цехмістер зробив нелюдське зусилля, оволодівши собою, і почав шепотіти:

— Кшиштоф... — хрипів він. Цехмістер сидів на своєму пишному сідалі із широко відкритими очима й міг лише водити головою. Його губи затряслись, як драглі, і наступної миті помираючого знудило кров’ю. Він ще зміг підняти руку й доторкнутися пальцями до горлянки, захарчав, а тоді впав грудьми на свій великий стіл. Голота кліпав очима, як заведений, і ніяк не міг відірвати очей від тіла цехмістра королівського цеху львівських малярів.

Несподівано двері розчахнулися. Голоті знадобилося зусилля, аби повернути голову до прибульців. Це був війт Альбрехт, якого по боках оточували вірні охоронці — цеклярі, ззаду тупим натовпом сунули ціпаки.

— Богуславе Корибутовичу, знаний ще як ліценціат Голота, — повільно проговорив Альбрехт. — Звинувачую вас у вбивстві цехмістра Шлієркампа. У Доротку його... Хоча ні, звідти він уже тікав. У Татарню!

Голота глипнув на прибулих, а тоді мовчки повернувся до споглядання стола, за яким лежав мертвий цехмістр. Особливо його цікавив малюнок, що лежав просто біля голови Шлієркампа. Це було колесо. Алегоричне колесо, спицями якого були грецькі слова Ονούφριος, Θεόδωρος, Νικόλαος. Точно таке було намальоване на стіні батькової майстерні.

Львів. 29 серпня. 1768 рік. Понеділок

На бліде, усе в темно-червоних плямах із роззявленим ротом і з чорним язиком лице цехмістра королівського цеху львівських малярів дивилися чи не з десяток пар очей. У триповерховий будинок на Краківській із рельєфом святого Луки над дверима — емблемою цеху живописців — людей набилось, як оселедців у діжку. Першими стояли князь Любомирський, що спирався на свою незмінну тростину, львівський королівський староста Ігнацій Потоцький із пом’ятим обличчям після бенкету та міський війт Альбрехт. Усі мовчали, похмуро розглядаючи тіло, що виглядало, треба сказати, страшнувато. Натовп захвилювався, крізь гурт кращих людей міста протиснувся возний Анчевський, кривлячи своє темне зморшкувате обличчя з різкими розчерками вусів. Він недоброзичливо огледів усю ту пишну компанію, але сказати нічого не сказав, а просто засукав рукави.

— Возний, — відкашлявся війт, — чого так довго?

— На вулиці стільки людей, що не протиснутись, ваша милосте. Ледве проліз, — суддівський дознавач тицьнув у вікно пальцем і, не звертаючи уваги на поважних панів, почав свою марудну роботу. Оглядав кожну дрібницю в кімнаті, ставав навколішки, піднімався навшпиньки, сам собі невдоволено бурчав про те, що мерця перенесли, що натоптали чоботиськами слідів, що совали речі... Словом, зробив усе, аби на його роботу дивилися зі страхом і благоговінням. Врешті Анчевський піднявся з колін, обтрусився і сплюнув.