— Усе просто. Вони напхані червінцями по вінця і хочуть, щоб їхні палаци були красиві й розмальовані. Ми це їм даємо, — Шлієркамп знову глипнув на Жевуського.

— І як успіхи? Вдалося заарканити якогось грошового мішка? Майте на увазі, мені розповіли, що деякі з них лише виглядають розкішними, насправді ж — у боргах по самі вуха.

— А, то так, то так. Деякі в боргах, а деякі будують пишні замки, — відсторонено проказав цехмістер. — Чорт, я наче викупався в ставку, — витер він свою мокру від поту шию хустинкою. — Немає сил терпіти. Хай йому, мені треба терміново трохи випити доброго львівського пива, щоб не відчувати себе блазнем. Ходімо, пане ліценціате, я вже не можу терпіти всі ці мальвазії.

— А де ж тут пиво, пане цехмістере? — Голота оглянувся й побачив: чоловічок, який розмовляв із Жевуським, зник, тож зрозуміло було, чого Шлієркамп, ще хвилю тому нервовий, заспокоївся.

— На кухні для слуг є велика діжка. Ідете?

— Із превеликою радістю, — Голота посунув за ним, як тут сталося несподіване. На нього наскочив шляхтич, виплеснувши на себе келих мальвазії.

— Псякрев, ви що, очі не розплющуєте?!

— Лише коли бачу таких панів, як ви, сяйво від яких сліпить...

— Що?!

— Лише те, що ви, світлійший пане, неслися залою, як комета...

— Я не дозволю себе принижувати! Я Тишко-Тишкевич...

— Та будьте хоч ким, тільки майте очі не в дупі, а на голові, — не витримав Голота, поклавши руку на бік, де мала бути карабела, однак тієї, звісно, не було — усі шаблі забирали слуги.

Тишко-Тишкевич випнув очі, його величезні вуса аж настовбурчилися від люті. Він також помацав бік, де мала висіти шабля, однак із тим же результатом, що й Голота.

— Заспокойтеся, Голото. Це ж Тишко-Тишкевич, він людей більше вбив, ніж ви з’їли вареників, — зашепотів цехмістер ліценціату на вухо. — Перший фехтувальник воєводства!

— Байдуже, хоч перший фехтувальник Речі Посполитої...

— Так-так-так. Пане Тишкевичу, знову сварка? — з-за натовпу, що розступився, повільно виповз Любомирський. — Я ж просив... це було умовою вашого запрошення: ніяких бійок. Нумо миріться! Швидко!

Поскрипуючи зубами, під пильним поглядом Любомирського Тишкевич протягнув руку Голоті. Було очевидно, князя цей безмізкий рубака боїться. Він навіть нахилив голову.

— Прошу вибачення, пане. Я надто швидко ходжу.

— І я прошу, — відізвався Голота, якому, якщо чесно, не надто усміхалося фехтувати з найкращим дуелянтом воєводства. — Я, мабуть, не звик до такої кількості людей в одному місці. Нервую.

Тишко-Тишкевич уклонився і, дзвенячи шпорами, пішов далі. А Голота залишився віч-на-віч із Любомирським.

— Скоро вони роз’їдуться по своїх резиденціях і тут знову буде пустка, — неочікувано печально промовив магнат і подивився навколо.

— Ви жалкуватимете? — ввічливо запитав Голота.

— За цими пихатими бовдурами? Ніскілечки, ліценціате. Але маю надію, що кожен із них поїде звідси трохи іншим.

— Яким?

— Надіюся, моя з ними розмова наверне їх до моєї віри. І моїх прихильників побільшає.

— То це все через вашу ідею перебудувати державу? Ви вірите, що вона справдиться? — обережно кинув Голота.

— Не виключено, не виключено, молодий чоловіче. Усі ми маємо можливість. Питання в тому, як ми нею скористаємося, — Любомирський як завжди бундючно подивився на Голоту, несподівано вклонився й пішов залою.

Голота повернувся до цехмістра. Той уже стояв із похмурим німцем, в якому ліценціат упізнав львівського війта Бальтазара Альбрехта. По тому, як Бальтазар хитався, Голота зробив висновок: війт набрався по самі вінця.

— Дозвольте, пане Бальтазаре, представити вам ліценціата Богуслава Корибутовича-Голоту. Сина нашого покійного Кшиштофа... — почав був цехмістер, але війт перебив.

— Це не той, що в Доротці сидів, а тоді втік...

— Той, але, якщо ви пам’ятаєте, пан Мнішек...

— Пам’ятаю, пане Шлієркампе, граф просив заплющити очі на його злочин... Забути, коротше, — з неабияким зусиллям виговорив війт.

— До якого, до речі, я не мав жодного відношення... — почервонів Голота, розуміючи, що його таємниця — не така вже й таємниця.

— Суд довів зворотне, — буркнув війт.

— Суд помилявся, — вперто випнув підборіддя Голота.

— Годі, панове, не будемо згадувати, усе ж уже вирішили, — підняв руки на знак примирення цехмістер.

— Так. У нас немає часу на якогось шмаркача, коли все летить шкереберть, — похмуро проговорив війт, неначе кашляючи словами.

Голота, що побілів від «шмаркача», вирішив усе ж стриматися.

— Так, так, усе печально, — похитав головою Шлієркамп.

— Donnerwetter! Ці прокляті смерті. Люди скоро родинами тікатимуть.

— Дивні смерті, — кинув Голота.

— Дивні? — підняв брови Альбрехт. — Та ви й гадки не маєте, наскільки вони дивні.

— Останнього мертвого я бачив. Застрибнув у зашморг, не дочекавшись флячок, — закинув вудку Голота. — Вдавився.

— Вдавився? — несподівано засміявся війт, показуючи міцні білі зуби. — Вдавився? — він швидко наблизив своє обличчя до Голотиного, і воно скривилося в гримасі. — Та вони всі вдавилися! Наклали на себе руки. Звели рахунки з життям! Ваш батечко — перший! А ще біля кожного самогубці бачили те кляте стерво, що гасає дахами, як білка. Кляте Павутиння, чортове Павутиння. .. Там він сидить, і не можна його звідти викурити. Не можна навіть побачити, де воно... — прохрипів він у Голотине лице, бризкаючи слиною. А тоді виструнчився, поправив свій сюртук і пішов, хитаючись у різні боки, геть. На місці залишилися Голота та Шлієркамп. Цехмістер, розгублено усміхаючись, дивився війтові услід.

— Про що він бурмотів, про павуків якихось? — здивовано подивився Голота на цехмістра, та той не менш здивовано розвів руками.

Львів. 27 серпня. 1768 рік. Субота

Як уже говорилось, удень будинок шановної пані Гамст ніяк не нагадував той вертеп, на який він перетворювався з настанням сутінків. Звичайне собі суворе житло побожної міщанки. Закриті ставні, двері й грати на вікнах. Лупанарій, який ховався за міцними решітками, серед білого дня не видавав ані звуку. Дівчата Гамстової як завше відсипалися після нічної важкої роботи, а перехожі вперто не дивилися в бік завмерлого будинку розпусти, наче не помічаючи його.

— Відчиняй! — кілька разів гучно гупнув у двері лупанарію Голота. Дві бабці злякано перехрестилися й пришвидшили кроки, та ліценціата те не турбувало.

— Агов. Відчиняйте. Дуже треба!! — загорлав він, шокуючи стареньких, що осудливо підібгали губи, оглядаючись на безстидника. Хвилинне волання і грюкання об двері руками й ногами таки допомогло. У будинку щось зашепотіло, загриміло. Важкі дубові двері скрипнули, відчиняючись. На Голоту, не кліпаючи, своїми жаб’ячими очима дивилася повелителька сонного царства хіті.

— Чого треба? — не надто привітно зашипіла Гамст. — Не бачите, ми зачинені.

— Потрібно поговорити.

— Ви й так зі мною говорите. Ближче до справи, — проскреготіла стара. Та, оглядівшись, зрозуміла, що Голоту доведеться пустити досередини. Вона відступила, і ліценціат вужем прослизнув у передпокій.

— Ви знали мого батька... — почав він.

— Ви торочите одне і те ж. Ми, здається, уже з’ясували це минулого разу, — буркнула стара. — Я вже розповіла — він заходив до моїх дівчат час від часу...

— Це точно він малював, — показав Голота на стіну, прикрашену язиками вогню.

— Він тут багато кому понамальовував п’яним. Я його вигнала, і з того часу намагаюся відмити стіну від його мазні. Поки що марно. На все добре, — Гамстова зробила рух, випихаючи Голоту.

— Хвилинку, я б іще хотів дізнатися... — схопив бабцю за міцну, наче залізну, руку ліценціат.

— Молодий чоловіче, я не збираюся нічого розповідати! — Гамст знову зібралася випхати його, та Голота знову встояв на місці. Жінка підняла на нього очі.