— Генерале Гордон! — верескнув Трауерніхт. — Ви забувайт, що тут нижчі чини! Я не потерплю образи! Прошу не указувайт мені, як я мус поводитися зі своїми кріпаками!

— В своєму маєтку ви вільні поводитися з ними так, як вам дозволяє ваша совість. Але тут, у війську, немає кріпаків! — Генерал Гордон говорив з акцентом, але досить правильно. — Ви зробили помилку, і її треба виправити, щоб не завдати шкоди обороні Чигирина.

— Генерале, ві перебільшувайт!

— Ніскільки! Гадаю, буде розумно запевнити запорожців, що з їхнім товаришем нічого поганого не трапиться. Його долю повинен вирішити головнокомандувач князь Ромодановський… А до того часу за його безпеку ручаюся я! Від вашого імені, генерал-майоре, я даю слово запорожцям, що ви не вчините з їхнім товаришем насилля.

Трауерніхт не відповів нічого. Мовчки зник за дверима.

Генерал Гордон повернувся до Звенигори. Його невеликі допитливі очі дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим і твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати і завжди домагалася свого.

— А вам, молодий чоловіче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчіть, не гаючись, до князя або до гетьмана. Тільки вони можуть примусити генерал-майора випустити його з тюрми… А за султанський фірман велике спасибі від усієї залоги Чигирина! Щасливої дороги!

Звенигора мовчки вклонився і попростував до виходу. Спихальський і Грива поспішили за ним.

Ішли швидко, збуджені, зі стиснутими кулаками. Звенигора і Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони і лайки. Врешті, йому це набридло, і він замовк.

Метелиця ще здалеку помітив, що немає Романа, а його друзі чимось схвильовані.

— Що трапилося?

Звенигора коротко розповів про лихо, що стряслося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя падає на нього. Коли б не тягнув товаришів за собою, а сам відніс той фірман, все закінчилося б якнайкраще. А тепер — маєш! Роман у темниці, і його чекають канчуки або й шибениця!

Гарячковитий Сікач вихопив з піхов шаблю.

— Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б'ють, а ми, як телепні, тільки придуркувато посміхатимемось? Біжімо мерщій — шаблями прокладемо собі дорогу і визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжі, коли там дізнаються, що ми нічого не зробили для визволення Романа!

— Чекай, чекай! — остудив його запал Метелиця і наморщив лоба. — Який швидкий!.. Крім шаблі, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь — скільки тут вояків! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий ріг. І чого тоді доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, — стрільців та сердюків! Своїх людей, а не яничарів… Ні, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке… — І старий козак покрутив перед носом Сікача своєю розчепіреною п'ятірнею.

— Батько правду каже, — сказав спроквола небагатослівний Товкач.

— Що ж тут можна придумати? — гарячкував Сікач.

Погляди всіх звернулися на Звенигору.

— Є кілька шляхів, — промовив Арсен. — Можна зараз напасти на варту і спробувати визволити Романа. Спочатку я так і хотів зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не підходить. Когось ми уб'ємо, хтось із нас загине. А головне, невідомо, чи пощастить визволити Романа… Є другий шлях — законний. Просити князя Ромодановського і гетьмана Самойловича. За кілька днів ми будемо у них. Одного їхнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волі. Є і третя можливість…

До гурту запорожців швидко підійшов незнайомий стрілець, і Звенигора замовк. Стрільцеві було років тридцять, але невеличка темно-руса борідка і такий же темно-русий, підстрижений під скобку чуб, що вибивався з-під шапки, робили його старшим, поважнішим. Привітавшись, стрілець звернувся до Звенигори.

— Я хочу повідомити вам дещо про вашого друга…

— Про Романа? Хто ти такий? І чому турбуєшся про нього?

— Не дивуйтеся, братці, — усміхнувся доброю усмішкою незнайомець. — Мене звуть Кузьма Рожков… Я супроводжував генерала Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Воїнова… Я, щоб ви знали, як і він, туляк…

— Ти раніше знав Романа?

— Ні, та хіба це має значення? Я знаю Трауерніхта і чув про нього ще дома… Справжній собака! Тож, почувши, що Роман пустив на його двір червоного півня, я дав собі слово зробити все, щоб допомогти землякові.

Запорожці щільніше оточили стрільця. У Звенигори загорілися очі. Несподівана допомога була дуже доречна.

— Де зараз Роман?

— Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кінці двору.

— І варту доставили?

— Атож.

— Як його можна звідти визволити?

— Цього я зараз не знаю. Треба розвідати. Подумати.

— А тим часом німець закатує Романа!

— Не закатує. Ви чули, що сказав мій генерал?

— Гордон?

— Так. Справедливий шотландець. І вояка добрий… Він заступиться за Романа.

— Гм. — Звенигора задумався. — Все діло упирається в те, що ми повинні негайно їхати далі. Що ж робити? Може, мені залишитись, а ви самі їдьте? — подивився він на товаришів.

— Ні, ні, ти повинен їхати, Арсене — загукали козаки. — Ти роздобув фірман, ти читаєш по-турецькому! Та й, крім фірману, розповіси багато… А опріч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.

— Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, — сказав Грива. — Стрілець мені допоможе, і ми до вашого приїзду щось розвідаємо.

— Так буде добре, — погодився Кузьма Рожков.

Всі зійшлися на цьому.

Домовившись про місце майбутньої зустрічі, запорожці попрощалися з Гривою і стрільцем, скочили на коней і помчали до Калинового мосту через Тясмин.

Тяжкі думи обсіли боярина Григорія Григоровича Ромодановського. Як тільки залишається він на самоті в своєму пишному похідному наметі, не дає йому спокою одна думка: про сина Андрія, який ось уже багато років поневіряється в татарському полоні. Всі спроби і намагання викупити його закінчилися нічим. І боярин небезпідставно підозріває, що зацікавлені його сином не татари, які були б не від того, щоб узяти за невільника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.

Охопивши голову руками, спершись ліктями на невеликий похідний столик, боярин мовчазно сидить у напівтемряві. Він хоче відпочити, намагається не думати про князя Андрія, але не в змозі відігнати гірких думок, що настирливо лізуть у голову.

За пологом намету почувся шум. Увійшов начальник варти.

— Ваша світлість, прибув гетьман Самойлович.

Ромодановський провів рукою по обличчю, ніби зігнав з нього невидимі сльози, розправив плечі.

— Проси!

До намету ввійшов Самойлович, огрядний, високий, у багатому малиновому жупані і горностаєвій шапці, прикрашеній барвистим павичевим пір'ям та дорогоцінними камінцями. Лівою рукою притримував шаблю, що ряхтіла сріблом і самоцвітами.

— Чолом тобі, боярине Григорію Григоровичу! Радий бачити тебе во здравії!

— Спасибі. Милості прошу, ясновельможний гетьмане. Сідай, будь гостем!

Гетьман важко опустився на канапу.

— Не гостювати я приїхав, князю… Доведеться знову воювати. Сірко прислав депутацію. Запорожці привезли дуже важливий лист султана: турки знову ідуть здобувати Чигирин!..

— Ми це передбачали.

— А тепер знаємо достеменно. Князь Голіцин наполягав, щоб ми двинули військо під Київ. Він вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свій головний удар…

— Але ми, пане Іване, виявилися далекогляднішими.

— Так, Чигирин — це ключ від України. Передусім від Правобережної. І ми добре зробили, що відбудували міські вали, зміцнили залогу. Тепер у замку сорок п'ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також інших припасів. Сьогодні я наказав відправити з Великих Сорочинців валку селітри. З Миргорода, Лубен і Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину… Переправи через Дніпро в наших руках. Ми завжди зможемо підкинути підкріплення обложеним. І людей ми цього року матимемо більше, ніж торік. Зі мною — п'ятдесят тисяч козаків!