— Чи ти ба! — здивувався тоді він. — Таке міцне залізо — а перетерлося…

— Час і залізо переїдає, сину, — відповів батько і відбив молотком скобля, щоб віддати цепок ковалеві для переробки.

В той час Арсен так і не зрозумів, як то час переїдає і залізо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув і миттю підхопився з лави. Затермосив Спихальського і Романа, розбуркав і прошепотів:

— Уставайте! Та вставайте ж! Годі спати, холера б вас не побрала!

— Що трапилось, Арсене? Сніданок дають? — очамріло спитав Спихальський. — Але ще ж рано, псякрев!

Звенигора затулив йому рота.

— Тс-с-с, пане Мартине! Думка є цікава! Чи не хотіло б товариство послухати?

— Най його мамі стонайцять болячок, то для того треба чоловіка розколошкати серед ночі? — розсердився Спихальський, голосно позіхаючи.

— Нишкни, пане Мартине! — прошепотів з кутка Роман. — Дай послухати! Кажи, Арсене!

Звенигора нахилився, прошепотів:

— Друзі, нагода для втечі може трапитися не скоро. Але ми маємо бути готові до неї. Що я маю на увазі? Ми повинні таємно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розірвати його і покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це єдина наша надія, єдиний шлях до волі!

І Роман, і Спихальський схопили Звенигору за руки.

— Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?

— Ні, друзі, ніякого причандалля я не маю… Але наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланку — залізо об залізо! Чи вам доводилося коли-небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примітили, як окремі ланки стираються так, що їх дужі козарлюги, як ми з вами. могли б легко розірвати?

— Ланцюг перетерти? — розчаровано прошепотів Спихальський. — О матка боска!

— Не за день і не за два, пане Мартине! Може, за півроку чи й за рік… Має ж залізо колись піддатися нам!.. А врешті, що маємо робити? Сидіти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?

Спихальський промовчав.

А Роман, напираючи по-тульському на «а», швидко заговорив:

— Іншого виходу у нас справді нема! І чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогодні! Негайно! Я згоден цю ніч не поспати — буду до самого ранку працювати! Та ще як! І самого чорта перетру!.. А наступну ніч Звенигора, а там — ти, пане Спихальський… Отак і чергуватимемось… Чи як?

— Діло кажеш, Романе, — схвалив Звенигора. — Працюватимемо тільки вночі.

— Як же нам впізнати поночі ту ланку, що маємо терти? — спитав Спихальський. — Чей же не кошачі очі маємо?

— Е, якби тільки ця перешкода була найважча, — промовив Звенигора. — Зав'яжемо на сусідній ланці стьожку якусь — от і мітка! — Й одірвав від шаровар вузьку смужку.

Минуло літо. Непомітно прийшла осінь з рвучкими північними вітрами і надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривітне. З його поверхні зникла приємна голубизна, що милувала око, — натомість дедалі частіше схоплювалися пінисті буруни, і важкі бризки залітали на палубу до гребців.

Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикали — аж надривалися.

«Чорний дракон», як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Росії та України під Чигирином, і 150-тисячне військо великого візира Ібрагіма-паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно морем — силою невільницьких рук.

Назад везли поранених, награбоване на Україні багатство та ясир — живий товар.

З кінця літа, коли Ібрагім-паша зазнав поразки, «Чорний дракон» перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.

Невільникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.

Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Він бігав по помосту, вивергаючи цілий потік прокльонів і лайок, нещадно б'ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусіда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та він вирішив, що цього не досить, і обзавівся таволгою й терном. Пов'язане в тугі пучки пруття рожевої таволги і цупкого терну, всіяне міцними і гострими, як голки, колючками, висіло на стіні в його комірчині. Рожева таволга, що накривала густими заростями схили ярів та балок і милувала око своїм приємним кольором, стала для невільників найжахливішою карою. Замашні різки колючками рвали тіло, дістаючи до нього навіть крізь цупкий зимовий одяг.

Все літо Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з Семестафом-пашею, хоча і кидав на нього люті погляди. Але це тривало тільки до осені, до того дня, про який Звенигора думав, що він наступить десь, може, через рік або й два.

Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невільників — а він вряди-годи заглядав у всі закапелки корабля — і сказав Звенигорі:

— Кучук-ага, я одержав вісті з Кам'янця… Виявляється, там справді є кілька турецьких купців. Та, на жаль, жодного Кучука серед них немає. Чим це пояснити, Кучук-ага?

Звенигора не сподівався, що паша так швидко дізнається про обман, і, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся.

— Як немає? Невже він помер?

— Справа в тому, що він і не помер. Просто не міг він померти, бо взагалі не існує на світі, рабе! Я довірився тобі, негіднику, і поплатився за своє легковір'я — викинув кілька курушів[3] на посланця, які мав надію повернути з лихвою. А тепер утратив їх безповоротно!

Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчі вимальовувалась хижа зловтіха.

— Дивно, — сказав Зенигора. — Може, ваша людина помилилась, ефенді?[4]

— Не думаю. Їй не вперше це робити.

— І все ж її було обмануто в Кам'янці!

— Ким?

— Тими моїми ворогами, які завдали мене в неволю.

— Я не хочу більше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер інший шлях сповістити кого потрібно сам! — різко промовив паша і, круто повернувшись, вийшов геть.

В той же день надвечір Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини він не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкішу різку з таволги, він прискочив до козака і з розмаху вдарив по спині. Тонкі колючки глибоко вп'ялися в тіло. Арсен закричав від раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала від крові червоною.

Кров'янисті бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Він шмагав невільника з сатанинською насолодою. Видно було, що він ждав цієї миті довго і тепер відомщав і за удар у щелепу, і за свою ганьбу.

Воїнов і Спихальський зчинили крик. До них приєдналися інші невільники. Корабельний ага, який прибіг на цей ґвалт, відтягнув Абдурахмана і з огидою відкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.

Арсен не тямив себе від болю. Вся спина була сколена й горіла вогнем. Зціпивши зуби, щоб не кричати, він ледве тримався за держално весла. А кинути його не міг: це дало б Абдурахманові привід знову покарати його. Спихальський і Воїнов гребли самі.

Вночі була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навіть спати він не міг. Лежав на животі і широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський і Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нічної Арсенової роботи, а пан Мартин, хоч і любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не міг заснути.

— Треба щось придумати, братове, — шепотів він. — Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як руді миші, на цій клятій каторзі, перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена… Абдурахман, псякрев, не дасть тобі жити, друже мій укоханий… Тьфу, голова тріщить від думок, а ніц нічого надумати не може!