Повернення Мурата здивувало її, але все ж не сильно. Схоже, іноземка таки не забажала полишатися там, де мала неприємну зустріч з розлюченою через голод змією. Ну що ж, нехай приходить собі до тями перед новою зустріччю.

Фатіна саме купалася у власному хамамі, коли увійшла Нурі зі звісткою про те, що приїхав пан Мурат і хоче бачити її негайно. Те, що Мурат має бажання бачити її, Фатіну приємно здивувало. Вона поквапливо накинула на себе халат, волосся заховала в рушник і поспішилася до вітальні, зігріта його покликом та раптовою надією, що прокинулася десь глибоко в душі… О, а коли він таки вирішив покинути ту істеричну іноземку й повернутися?

Думка та птахою гнала її вперед, вона увійшла до вітальні стрімко та легко, на мить зупинившись, аби помилуватися високою, дужою постаттю чоловіка, що стояв біля вікна, замислено дивлячись у двір й поки не помічаючи Фатіни. Потім не втрималася, озвалася ніжним голосом:

— Ти повернувся раніше, любий?

Як чекала вона на те, що Мурат обернеться до неї, аби поглянути так, як дивився на ту дівку… Мурат здригнувся від звуку її голосу й обернувся, змусивши Фатіну похолонути від розчарування. Ні, нічого в очах Мурата не перемінилося, й він як був до неї байдужим, таким і полишився, й марно вона оце сподівалася.

Дива не трапилося.

Фатіна спробувала приховати розчарування.

Мурат підійшов ближче.

— Так вийшло, що мені довелося повернутися, — відповівся він на ті запитання, й Фатіна стримала жагуче бажання обійняти його, поцілувати, притулившись до дужого тіла, як робила це раніш, коли він повертався з поїздок. Мурат кинув на неї незрозумілий погляд. — Фатіно, нам потрібно поговорити.

Жінка посміхнулася.

— Так, я слухаю тебе.

Мурат майнув рукою на низький диванчик.

— Нам краще присісти. Розмова дуже важлива.

Зацікавлена, Фатіна повільно опустилася на диванчик, спостерігаючи, як Мурат присідає поряд, й не розуміючи, про що він хоче поговорити. Але передчуття вже почало їй пророкувати щось недобре, й мовчання Мурата вже нервувало, діяло на нерви.

Нарешті він заговорив.

— Фатіно, я розлучаюся з тобою.

Фатіні здалося, що вона погано чує.

— Що ти сказав?

Мурат зітхнув.

— Я з тобою розлучаюся.

Вона вдавано весело розсміялася.

— Любий, це ж жарт, справді?

Мурат похитав головою.

— Ні, це не жарт.

Фатіна різко обірвала сміх.

— Я… я не розумію.

— Це несподівано для тебе, я визнаю, але я так вирішив, і вже починають готувати відповідні папери.

Фатіна відчувала себе геть розгубленою.

— Але… все так швидко, чому так несподівано…

Мурат помовчав, про щось замислившись, і Фатіна спостерігала за ним зневірливим, враженим поглядом. Такого вона ніяк не очікувала й просто не могла, не могла повірити в почуте.

Мурат з нею розлучається.

Розлучається.

Розлучається через біляву іноземку.

Зневіра металася посеред її розгублених думок, мов навіжена, бо не могла Фатіна мати віри в те, що чула, не могла й думки навіть раніш допустити про те, що Мурат зажадає розлучення, й слово це розпеченим залізом впікало Фатіну весь цей час, поки вона мовчки дивилася на нього.

— Мурате, чому?

Він помовчав.

— Я критися й обманювати не хочу, річ у тім, що я покохав жінку. Дуже сильно покохав.

Фатіна з силою вп’ялася нігтями в долоні.

— Але ж… навіщо розлучатися?

Вродливе лице Мурата посуворішало.

— Фатіно, я не маю наміру обговорювати й погоджувати з тобою власні рішення. Якщо я сказав, що розлучаюся з тобою, то ти маєш лиш прийняти моє рішення. Ти не полишишся ображеною, не бійся. Для тебе в Аммані буде придбано гарну квартиру й відкрито на твоє ім’я пристойний рахунок. Але для мене питання розлучення є вирішеним.

Фатіна мовчки спостерігала, як він піднімається, хоч усе всередині неї заходилося від крику. О Аллах, як же стримати себе, коли так хочеться зірватися на ноги й викрикнути йому в очі, що не потрібні їй його квартира та рахунок, а лише він один у всьому світі потрібен — багатий чи злидень, вона на все була згодною, аби тільки полишитися поряд нього, але натомість сказала:

— Ти й з Аміною розлучаєшся?

— Так, — коротко відгукнувся Мурат і пішов, зоставивши застиглу Фатіну сидіти на диванчику посеред розкішної вітальні. Вона сиділа, усе ще не вірячи в почуте, з такими суперечливими почуттями, бо відчувала вона й біль та страждання, й сліпучу злість одночасно. Злість на ту тиху іноземку, котру не дістала гая Муавії й котра виявилася настільки вправною, що вже підмовила Мурата на розлучення.

Розлучення!

Фатіна стрімко зірвалася на ноги.

Іноземка має, має померти ще до того, як Мурат почне процес розлучення.

Надто розлючена, аби продовжувати сидіти на місці, Фатіна забігала вітальнею, потім засичала, наче аспид, і понеслася до своїх покоїв. Ні, вона ж не має піддатися слабкості й сама кинутися вбивати ту хитру, підступливу тварюку, ні, вона не наробить дурниць, назавжди позбавивши себе надії на щасливе майбутнє поряд Мурата. Те майбутнє, в котрому вже не буде іноземки.

Нурі прибиралася в її покоях, коли Фатіна увірвалася туди зі страшним, спотвореним від люті лицем, аж чорним під білим рушником. Маленька служниця тоненько заскавучала від страху, коли Фатіна позиркнула на неї почервонілими очима.

— Геть!

— Ой!

Короткий наказ — і Нурі мов вітром пустельним винесло з покоїв господині, твердо переконану таки в тім, що та таки дійшлася свого краю й збожеволіла.

Фатіна дочекалася, поки тоненька постать Нурі зникне за дверима, й ухопила телефон. Вона нетерпляче бігала з одного боку кімнати в інший, чекаючи, коли Рашид відповість, і затріпотіла, зачувши його глибокий голос, що відгукнувся досить швидко:

— Слухаю.

— Рашиде, врятуй мене!

— Фатіно, що трапилося?

— Я… я помру, Рашиде, якщо ти мені не допоможеш, — нетямлячись, закричала Фатіна, геть забувши про те, що її може хтось почути. Дарма, зараз їй усе було байдуже, й вона в цю мить майже нічого не боялася, відчуваючи засліпливий, майже тваринний страх лиш перед одним — втратою Мурата.

— Фатіно, заспокойся. Що тобі потрібно?

— Муавія…

— З аспидом? — Рашид помовчав. — Фатіно…

— Ти відмовляєшся мені допомогти? — запиталася Фатіна нервово, й Рашид у далекому Каїрі зітхнув.

— Звісно ж, ні…

— То я чекаю на Муавію вже завтра вранці.

— Добре, — нарешті погодився Рашид і майже відразу від’єднався.

Й Фатіна трішки вгамувалася, напруга почала відпускати її струнке, гарне тіло, закутане в халат. Глибоко заковтнувши повітря, вона підійшла до вікна й поглянула на безкрає море жовтуватих пісків пустелі, вигляд котрого завжди заспокоював. Вона переможе, вона все зробить, аби перемогти, не зупиниться ні перед чим. Коли клята гая знову обломить зуби об білу шкіру іноземки, вона власними руками застрелить тварюку, вичатувавши та вистеживши її, терпляче та холоднокровно, як хижак вистежує свою жертву посеред пісків пустелі. Фатіна знала, що не буде їй життя, допоки іноземка полишатиметься живою. Ні, одна з них у цій невидимій боротьбі за Мурата мала померти, й померти дуже скоро. Двом немає місця у житті Мурата.

Темні очі Фатіни холодно сяйнули. Вона знала, що помре її суперниця.

Похмурий охоронець обдарував Мар’яну холодним, непривітним поглядом, затримавши погляд темних очей на білій плетеній торбочці. Мар’яна зіщулилася й кинула на молодого йорданця зверхній погляд справжньої пані на низького прислужника.

— Я ще довго маю тут стовбичити? — запиталася різко арабською, котру колись вивчала, рятуючись від нудьги.

Охоронець невдоволено відступився вбік.

— Господар снідає біля басейну. Я вас проведу…

Мар’яна покривила лице.

— Я знаю, де знаходиться басейн.

Вона погордливо випрямилася й упевнено покрокувала вперед розкішним дворищем, що скидалося на земний рай посеред безжиттєвих пісків безжальної пустелі. Скільки спогадів у Мар’яни викликав саме цей двір! Двір, у котрому вона провела не одну щасливу годину свого життя в обіймах Хасана аль-Садіба. Досить сумнівне, часом небезпечне щастя, але Мар’яні воно подобалося. Щоправда, зараз той потяг до Хасана в ній минувся, не в тих вона була роках, та й пристрасть має все таки властивість з часом гаснути. Й спокою, надійності кортіло її самотньому серцю, хотілося простого та теплого — кохання.