— Любий? Щось трапилося?

Мурат посміхнувся.

— Ні, нічого.

Фатіна підійшла ближче.

— У тебе такий вдоволений вигляд. — Вона зупинилася зовсім поряд, безперечно гарна у просторій сукні синього кольору й з довгим волоссям, розпущеним на спині. Всміхнулася спокусливо. — Чи ти приготував мені якусь несподіванку?

Темні очі Мурата дивилися байдуже.

— Ні, я приїхав по речі.

Фатіна нахмурилася.

— Ти знову кудись зібрався?

Він відійшов від неї.

— Так, у мене знову справи. Піду попрощаюся з Аміною.

Фатіна застиглим, ображеним поглядом спостерігала, як зникає Мурат у надрах будинку, й кожна клітина напруженого її до неможливого тіла відчувала, що не просто в справах їде він кудись, ні, тут щось не те… Постоявши ще мить, вона зірвалася з місця й кинулася за Муратом, з’явившись у коридорі в ту мить, як він уже входив до покоїв першої дружини. Нечутно наблизившись, Фатіна застигла біля дверей, дослухаючись до вересклявого голосу Аміни, що вітала чоловіка. Роззирнувшись, вона тихенько натисла на двері, зробивши невеличку шпаринку.

— Любий, у тебе щасливе лице. Трапилося щось гарне? — защебетала Аміна, й Фатіна поморщилася. Останнім часом перша пані аль-Садіб себе геть занедбала, наполегливо зажираючи горе від утрати дітей і майже не полишаючи своїх затишних та розкішних покоїв. Фатіна не могла без огиди вже споглядати на те ходяче сало, котре було до Мурата набагато ближчим, ніж вона. Аміна не ревнувала його й навіть, здається, й не кохала, але хизувалася тим, що є для Мурата дуже близькою людиною, тим другом, котрому він довіряє найсокровенніше серця свого, й цим викликала у Фатіни найбільше роздратування. Щоправда, зараз ця довіра його до Аміни була їй вигідною.

Мурат трохи помовчав.

— Аміно, здається, я закохався.

— Он як? І хто вона?

— Іноземка, звуть Елла…

— Розкажи мені.

Фатіна, намагаючись полишатися нерухомою й відносно спокійною, з розпачем слухала, як Мурат розповідає Аміні об тім, як познайомився він із білявкою, й лице її судомилося при кожнім його слові про те, яка вона надзвичайна й як він відчуває себе щасливим від одного лиш погляду її блакитних очей. Жадоба вбити, задавити суперницю власними руками, й негайно ж, набула у Фатіни такої сили, що вона ледь утримала себе на місці, аби не кинутися в двір, не заскочити до автівки й не помчати до Аммана, аби… Зараз вона перебувала у такому стані, що, не розмірковуючи про наслідки, кинулася б на Еллу, й щастя тієї було лише в тім, що вона знаходилася не поряд, не в будинку. Бо різні то речі — здогадуватися про почуття Мурата, спираючись на сумнівне віщування, й почути з його власних вуст про кохання до іншої жінки, почути, який зчарований він нею, яке щастя для нього є лише бачити її. Тепер, після почутого, та іноземка була просто приреченою — Фатіна не знайде собі спокою, поки та не помре.

— Я рада за тебе, — промовила Аміна, змушуючи Фатіну знову поморщитися. От юродива… Чоловік зізнається, що кохає іншу, а вона радіє з того. — Не проґав свого щастя, любий.

— Я хочу повезти її в Туніс.

— Гарна думка.

Мурат помовчав, а потім зітхнув.

— Я боюся втратити її, Аміно. Вона ненавидить Йорданію, й цей тиждень… я боюся, що це єдине, що чекає мене поряд із нею, а потім вона повернеться додому… й забуде мене…

— Ти повинен надати їй час і не втримувати примусом, а відпустити… Зрештою, вона ж не східна жінка. Але якщо в серці її оселиться кохання до тебе, то вона повернеться, просто не зможе не повернутися.

— А якщо вона не покохає?

Аміна тихо розсміялася.

— Мурате, ти марно хвилюєшся!

— Ти гадаєш?

— Та я впевнена. Якщо вона погодилася подарувати тобі цей тиждень, а не почала проситися додому, то її серце вже не є байдужим до тебе, подумай сам.

— Твої б слова до вух Аллаха.

— Ах, любий, я бажаю тобі тільки щастя. А тепер іди, й нехай тобі пощастить із тією жінкою. Вези її до Тунісу чи куди…

— Я повезу її в Махдію, там справжній рай…

Фатіна не стала більш слухати — все, що було потрібно, вона вже почула, а потрапити на очі Мурату під цими дверима геть не збиралася. Хотіла піти до себе, але все ж подалася назад до вітальні — в надії — нехай марній, але все ж надії на те, що Мурат ще озветься до неї ласкавим словом.

Опустившись у м’яке крісло, вона застигла нерухомо, з вигляду розслаблена та спокійна, така, що геть неможливо було зрозуміти, що всередині рояться темні, вбивчі думки й бажання. Нехай, нехай же везе він свою коханку до тої райської Махдії, але назад повернеться вже один. Іноземка помре там — на райській землі Тунісу, й Фатіна вже подбає об тім, власноруч. Потрібно лише випитати у секретаря Мурата, в якому готелі Махдії він наказав забронювати номер, й оселитися десь поряд. Невидимою тінню спостерігати за ними й ударити влучно та смертодійно.

Коли Мурат увійшов до вітальні, Фатіна, вспокоєна власними думками, настільки вже опанувала себе, що всміхнулася легко та невимушено.

— Вже йдеш, любий?

Мурат кинув на неї неуважний погляд, і як Фатіна не чекала, у погляді його до неї не було нічого. Зовсім.

— Так. Бувай, Фатіно.

Вона легко доторкнулася його руки.

— Бувай, любий. Щасти тобі.

— Дякую.

Не посміхнувся, не поглянув ласкаво, не поцілував наостанок — а Фатіна так чекала — й пішов, стрімко та швидко пішов в обійми тієї щасливої суперниці, сяючи закоханим поглядом.

Фатіна зосталася сама, з простягнутою рукою, котра ще мить тому торкалася його… байдужого та мов чужого.

Її вродливе лице покривилося.

— Йди, коханий мій, поспішайся, я полину за тобою на крилах смерті, аби повернути тебе до себе назад.

Напружена робота думок вже давала свій плід, і вона вже знала, як саме вб’є суперницю, змусивши ту постраждати перед кінцем. Й нічого її не врятує!

Елла розплющила очі й солодко потягнулася, поглянувши на Мурата, котрий схилився над ноутбуком, щось наразі напружено друкуючи швидкими, вмілими рухами. Білий готельний халат так пасував до його смаглявої шкіри та темного волосся, ще вологого після душу. Елла посміхнулася, замилувавшись його лицем, напруженим невідомою їй роботою.

До Махдії вони приїхали вчора, й білосніжний готель, що потопався у морі квітів та зелені пальмових дерев, видався Еллі й справді раєм. За декілька метрів від готелю плескалося Середземне море, й з широкого, мармурового балкона їхнього номера було гарно видко його безкраї, зеленувато-сині води.

А Мурат…

Він не полишав дивувати її… Ніжний, уважний та турботливий, він був геть не схожим на того похмурого чоловіка, котрого зустріла вона біля басейну у дворі його дядька. То був чужинець, належний суворому, незнайомому їй світу Сходу… а цей, належний їй Мурат… він же був геть іншим. Веселий та усміхнений, він дарував кохання, він робив її щасливою, такою щасливою…

Мов відчувши її погляд, Мурат підняв голову.

— Ти не спиш? — запитався з усміхом.

Елла потягнулася.

— Сплю.

Мурат голосно розсміявся.

— От брехунка.

Елла вдавано насупилася.

— Я справді ще сплю, просто очі на хвилинку розплющила.

Мурат м’яко звівся на ноги.

— Й не підеш зі мною в хамам та на масаж?

Елла поморщилася.

— Так рано? Ні, я ще посплю.

— Добре, спи, моя дорогоцінна, а я піду трішки підлікую своє втомлене старе тіло, але потім підемо разом на море, й ти дізнаєшся, яка казкова вода у цьому райському місці — вона сама тримає тебе на поверхні.

— Й там неможливо втонути?

— Неможливо.

Елла посміхнулася, й Мурат поцілував її в ті усміхнені вуста, потім швидко обійняв і вийшов із номера, полишивши ніжитися в затишному ліжку. Але сон до неї вже не повернувся. Вона ще полежала декілька хвилин, а потім звелася на ноги, вирішивши таки податися слідком за Муратом на масаж та до хамаму — турецької лазні. Накинувши халат, вона вийшла на балкон, помилувалася на безкраї простори й пішла до вбиральні. Білі дверцята тихо причинилися за нею, вона увімкнула світло й кинула на себе погляд у дзеркало на стіні. Дивно, але як вона перемінилася за ці декілька днів поряд Мурата. Тієї вбитої зрадою коханого, перестрашеної полонянки, відірваної від рідного краю й кинутої до камери Елли Малкович уже не існувало. Й татко, побачивши її за тиждень, не зустріне того наляканого, нещасного створіння, а побачить лиш оцю красуню. Закохану красуню.