— Гарна пані, дай долара!

— Пішов геть!

Фатіна була зараз настільки злою, що ледь стримала себе, аби не вдарити малого — рука її вже було піднялася, аби завдати комусь такого ж болю, який відчувала й вона… Ледь не загарчавши, Фатіна стрімко пірнула в нутро автівки, відкинулася на м’яке сидіння й заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Та клятий той спокій ніяк не бажав нею опановуватися, він уперто тікав геть, кидаючи її в прірву страху та відчаю. Так, вона не вірила розповідям цієї напівбожевільної, не вірила… й вірила їм одночасно… надто багато правдивого з її життя промовила та товста віщунка Малала!

Фатіна поглянула у вікно дикими очима.

«Я вб’ю ту невідому, якщо ця баба сказала правду», — пообіцяла вона собі, відчуваючи нестерпне бажання заплакати. Пекуча, солона волога сліз тисла на очі зсередини, але вона стримувала її з нелюдяною силою.

Ні, вона не заплаче, не заплаче тоді, коли поряд сторонні очі. Й вона не віддасть Мурата нікому — розчавить, знищить та вб’є кожну тварину, котра намислить відібрати його в неї.

Додому Фатіна повернулася вже заспокоївшись, але все ж відчувала себе досить напруженою й тому трішки випила віскі, котре Мурат тримав у кабінеті для закордонних гостей, заплющила очі на закони Корану, як колись і батько їх заплющував. Вогняна рідина розслабила, й коли Мурат повернувся ввечері, Фатіна вже виглядалася досить веселою та спокійною, чекаючи на нього з вечерею, яку сама й приготувала. Тушковане з прянощами м’ясо ягниці у неї завжди вдавалося надзвичайним, а до нього ще рис, присмачений шафраном та родзинками, — все, як Мурат і любив.

Вона тривожливо й напружено вдивлялася в його лице, з глибоко зачаєним у серці острахом боячись помітити в нім щось, що вказало би на те, що він закохався в іншу… Але розуміла з полегшенням, що того не сталося, бо інакше б вона відчула — відчула б своїм кохаючим серцем.

Мурат прийшов невдоволеним і роздратованим, але за вечерю Фатіні все ж подякував, хоча й куштував любовно зготовану нею страву байдуже. Фатіна деякий час мовчки спостерігала за ним, рада й невдоволенню його, й роздратуванню, котрі означали, що не трапилося того найстрашнішого — він не закохався. А те, що невдоволений, то нічого…

Вона доклала йому ще соковитого м’яса.

— Смачно, любий?

Мурат неуважно кивнув.

— Так, дуже.

Фатіна повагалася, потім узяла його за руку, відчувши й у тім дотику його напругу, й стурбовано запитала:

— Щось трапилося, любий?

Мурат важко зітхнув, деякий час помовчав, зосереджено пережовуючи м’ясо, потім коротко відповівся:

— Хасан.

Фатіна нахмурилася.

— Ти посварився з дядьком?

Мурат гмикнув.

— Можна сказати й так.

Фатіна притихла, змушуючи себе вдавати захоплення від м’яса, хоча смаку майже не відчувала. Її стосунки з Хасаном продовжували полишатися таємницею для Мурата, й вона до дрожу боялася того дня, коли потаємне те оприявниться… Передчувала, що Мурат ніколи не пробачить їй стосунків з Хасаном, а коли ще дізнається про ту роль, яку вона відігравала у надбанні статків старшого аль-Садіба… Вона завжди намагалася бути дуже обережною й в розмовах про Хасана, й у тих рідкісних випадках, коли доводилося зустрічатися з ним у присутності Мурата. Так, він відпустив її, подарувавши щастя бути поряд коханого, але ж хто знає його, ту жорстоку та небезпечну людину — Хасана аль-Садіба. Він же спроможний, просто граючись, за власною примхою, зруйнувати її життя, й страх того, мов тінь, переслідував її увесь час подружнього життя з Муратом.

Чоловік відсунув від себе м’ясо.

— Вибач, страва просто чудова, але я сьогодні більш не в настрої смакувати.

Фатіна кинула на нього тривожливий погляд.

— То що трапилося?

Мурат помовчав, потім повільно відповів:

— Хасан намислився відібрати в мене ділянку в Кувейті, котру я намірявся придбати вже не перший місяць…

Фатіна полегшено зітхнула й необережно бовкнула:

— О, це! Тобі краще було би поступитися…

Мурат зірвався на ноги.

— Фатіно! — вигукнув він напівздивовано-напівроздратовано, зіщуливши темні очі. — Я розумію, що Хасан був товаришем твого батька, але ти забуваєшся, у яких ми з ним стосунках.

Жінка теж звелася на ноги.

— Так, любий, вибач. Я справді забула…

Мурат кинув на неї похмурий погляд.

— Я не збираюся поступатися цією ділянкою, до яких би брудних заходів він не вдавався. Й змусити мене до цього здатне лише диво.

Фатіна зробила до нього крок.

— Мурате…

Він прохолодно на неї поглянув.

— Мені потрібно ще попрацювати, — кинув коротко й пішов до свого кабінету, роздратований та напружений, зоставивши Фатіну стояти біля столу. Пекуча волога сліз стрімко підступалася до очей, заполоняючи їх, і вони, уже не стримувані, повільно й стрімко водночас покотилися по щоках. Яка ж сила шайтанська смикнула її заступитися за Хасана, порадити Мурату поступитися дядькові? Й це зараз, коли вона має бути близькою з ним чи не кожної ночі, якщо хоче народити!

Був би він проклятим, той Хасан!

Вона майже до опівночі прочекала на Мурата у своїх покоях, але він так і не прийшов.

Майже через годину вона тихо вислизнула зі своєї кімнати й тінню майнула до покоїв Мурата. Він спав, розкинувши в боки сильні, м’язисті руки, надзвичайно засмаглі на тлі білої постільної білизни. Біля ліжка його за звичкою світився нічник — Мурат ніколи не лягався спати в темряві. Фатіна постояла якусь хвилину над ним, милуючись, потім повільно скинула на килим легкий шовковий халатик й обережно сковзнула в ліжко до Мурата.

Мурат заворушився.

Вона поцілувала його в чисто виголене підборіддя.

— Це я, коханий, Фатіна.

Чоловік повільно розплющив очі, поглянув на неї, й вона відчула, що він відішле її назад, лиш за цим поглядом.

— Мурате…

— Фатіно, краще йди… Я сьогодні не в настрої.

Вона могла, вона бажала заперечити, що не хоче йти, що їхня близькість потрібна для зародження такої жаданої для нього дитини… але щось у голосі його, у погляді його примусило її мовчки підвестися з ліжка, накинути халатик і вийти геть. Ображена, ледь стримуючи сльози, повернулася вона до своїх покоїв, упала на ліжко й просто розридалася від гострого, пронизливого передчуття, що втрачає його — втрачає Мурата. Чи слова старої Малали так на неї подіяли, чи що почала вона відчувати своїм серцем, котрим кохала Мурата, як нікого на землі… Та відчуття того, що втрачає вона чоловіка, вперто не відступалося.

Та ніч була для неї важкою й пекельною, й на ранок вона звелася розбитою, втомленою й геть невиспаною. Обличчя й очі настільки розпухлися від сліз, що вона вирішила не виходитися до сніданку, аби Мурат не бачив її спотвореного лиця. Їй навіть самій було бридко на себе дивитися — особливо на ці запухлі очі — червоні й із застиглим у них виразом покинутості й туги.

— Я втрачаю Мурата.

Вона прошепотіла ці слова у пустку власної кімнати й здригнулася, зачувши за вікном голос Мурата. Мов сновида, повільно підійшла до вікна й побачила його тієї миті, коли він уже сідав у свій позашляховик… Потім він зник з очей її, і заплаканій, після безсоння Фатіні видалося, що так само швидко зник він з її життя… й не до офісу повіз його автомобіль, а від неї геть, туди — у невідомість, назустріч напророченому коханню.

Навіть у сильних людей трапляються хвилини слабкості, коли ти втрачаєш відчуття тієї своєї сили й видаєшся самому собі принизливо, немилосердно слабким… Фатіна зараз відчувала саме це — хвилину слабкості закоханої жінки, котра втрачала своє кохання. Безжальна та холодна — вона не морщилася, навіть убиваючи, але зараз ридала, ридала підвиваючи, як не ридала ще ніколи у своїм житті.

Фатіна пожадливо стежила за ним крізь сльози.

— Мурат! — прошепотіла розпачливо.

Вона не знала, звідки взялося воно — це гостре відчуття втрати, але воно насувалося на неї, насувалося стрімко та неминуче, й вона не мала вже сили супротивитися йому. Ноги заслабли, підкосилися, змусивши впастися в м’який ворс килима й так застигнути, ридаючи. Й тільки десь у глибинах серця зароджувалася рятівна й одночасно вбивча думка про те, що вона не дозволить, нікому не дозволить: ні долі, не пророцтвам, ні іншим жінкам — відібрати в неї Мурата. Й коли слова Малали є правдою — вона вб’є, відразу ж вб’є ту, котра наважиться посягнутися на Мурата. Вона нікого не пожалкує!