— Вибачте?

— Кваша, не набридай людині, — пролунав новий голос, й Елла побачила ще одну мешканку похмурої кімнати. Ця сиділа на іншому ліжку — застигла й нерухома, — й тільки очі її стрімкі здавалися живими на замисленому лиці, схожому на сердечко — з широкими вилицями та вузьким підборіддям. Рудаве її, трохи кучеряве волосся було коротко підстрижене. Не повернувшись до Елли, вона покосувалася на неї. — Не звертай уваги на цю нещасну наркоманку, вона геть пропаща.

Висока жінка ображено насупилася.

— Й нічого я не пропаща, — ледь чутно прошелестіла вона й повільно, мов тінь, посунулася до свого ліжка.

Елла продовжувала стояти на одному місці, відчуваючи, як вивчають її світлі, уважні очі рудоволосої, але поставилася до того досить байдуже. Більш за все бажалося їй зараз опинитися на самоті, аби пережити перші хвилини… Кортіло самій полишитися, наодинці з власним болем цим розриваючим, що заполонив собою усю сутність, затиснув серце, знову й знову розпачливо нагадуючи їй, що Тимур не кохає її — не кохав і не кохає, не кохає…

«Тимур!»

Серце розривалося в шмаття, розривалося від думки про те, що не кохав він ніколи, що лиш ошукував, аби виманити її з Києва сюди… В той час, як вона закохувалася, він лиш жорстоко насміхався, не маючи почуттів.

Господи, як боляче!

А вона ж не очікувала, геть не очікувала болю, така щаслива поряд нього…

— Ну проходь, давай знайомитися, — увірвався до її болісних думок голос рудоволосої, й Елла здригнулася, устигнувши призабути, де знаходиться, й про цих жінок призабувши, одна з котрих продовжувала уважно на неї дивитися, а інша з байдужим виглядом скрутилася на своєму ліжку, відвернувши до стіни втомлене лице з порожніми очима.

Рудоволоса майнула рукою на одне з вільних ліжок.

— Проходь, проходь, чого ж на порозі тупцюєшся?

Елла послушливо підійшла до ліжка й опустила на нього своє задубіле, непослушливе тіло. Хотілося просто заплющити очі й зникнути, зникнути з поверхні цієї непривітної, розпеченої сонцем землі, розтанути, подібно до поранкового туману, аби тільки не відчувати цього болю. На мить заплющила очі, не бажаючи балакати, жити — нічого не бажаючи, окрім того, аби забути, вирвати з пам’яті останні дні. Навіть те, що потрапила вона до полону, не зачіпало її поки сильно, так, як підступність Тимура. Трішки наївна, звикла жити за широкою спиною татка, вона й зараз — зачинена у цьому похмурому приміщенні як рабиня, зовсім не сумнівалася у тім, що рабство це ненадовго. Тато ніколи не полишить її в біді, він перериє земну кулю, але віднайде її. Ні, пекло й боліло зовсім інше — Тимур.

Її Тимур!

Ні, немає вже більш на цьому світі її Тимура, немає й не буде — то привид, то туман, навіяний чужою злою волею… Та людина не існувала в дійсності, вона була оманою, покликаною до життя, аби завдати їй болю — болю, котрий стає все сильнішим і жагучим…

— Ну, чого ж ти мовчиш? — озвалася знову після мовчанки рудоволоса, й Елла поглянула на неї ледь не з ненавистю, бажаючи, аби ж полишили її у спокої, не чіпали зараз, коли серце болить і рана на нім є надто свіжою. Але рудоволоса чи не помічала цього її стану, чи лиш вдавала, що не помічає. — Розповідай, хто ти й звідки? Як сюди потрапила? Ти ж з України? Невже теж по гарні заробітки приїхала? Вибач, але, поглянувши на твій одяг, в це не вірю…

Елла важко зітхнула.

— Мене ошукали.

Рудоволоса поморщилася.

— А ти гадаєш, що комусь з нас уже так і правду сказали? Кваша он їхала до родичів, до Ізраїлю — вона у нас трішки жидівочка. Так її замановили сюди посадою ніби перекладача туристичної фірми, й вона погодилася.

Елла повільно витисла з себе повітря й раптом, навіть не намірюючись, розповіла все — починаючи від знайомства з Тимуром й закінчуючи його перетворенням на того огидного Абу. Голос її тремтів, слова збивалися, але вона все ж витискала їх з себе, мов бридку отруту, відчуваючи лиш гіркоту на власних вустах. Тих вустах, котрі ще нещодавно куштували солодкий мед поцілунків Тимура… Жінки слухали її мовчки, навіть та висока слухала, на ймення Кваша, котра облишила своє хворобливе тремтіння кістлявим тілом і мов застигнула на ліжку, витягнувши худі, засмаглі ноги… Й коли Елла стихла, зронивши останнє слово, то ще довго мовчала, поки рудоволоса не промовила сумно:

— Та-ак, історія! Знаю я цього Абу, ще та звірина, вибач уже за відвертість для тебе неприємну. При мені він забив до смерті дівчину, котра спробувала від нього втекти. Ні, ти не кривися болісно, а слухай, так буде краще, ти вже мені повір…

Елла, котра до цього сиділа на ліжку, понуро опустивши голову, піднялася повільно, мов уві сні, поглянула на рудоволосу уважно, й щось у голосі тої змусило її тихо запитатися:

— Тимур… Абу… він…

Рудоволоса гірко всміхнулася.

— Привіз мене сюди? — Вона вперше обернула до Елли все лице — дуже гарне лице, яке не могли спотворити навіть гіркий вираз і сповнений болю погляд. — Так, тільки не Тимуром він звався, той чорноокий красень, котрий знайомився з самовпевненою столичною дівчиною Ларою, яка у свої двадцять п’ять була такою вже зарозумілою, що наївно гадала, наче знає про життя дуже багато, набагато більше від своєї п’ятдесятирічної матері. Надто пізно ми помічаємо власну сліпоту, вже тоді, коли завдано незагоюваних ран. Знаєте, я ще з дитинства була самовпевненою, мама виховувала мене сама — проста вчителька, вона не мала великих статків, та й які там статки могли бути в матері-одиначки? А я ж все дитинство своє, всю юність мріялася про те незнайоме, загадкове та казкове життя багатіїв й заприсяглася собі колись доскочити такого життя. Мріяла заробити надзвичайно багато грошей і перетворитися на ту кляту багатійку. Декілька років не давало мені спокою бажання виїхати працювати за кордон — то була моя мара… Але мама була проти, й вона з впертістю занадто люблячої матері не відпускала мене за той кордон. Проте я все одно не полишала надії туди потрапити. Розумієте, ото свербіло мені заробити тих клятих грошей, та як можна більше, й мов у відповідь на ту мою надію трапилася та зустріч… ні, не з Тимуром, бо звався він тоді просто Андрієм, а смаглявість свою пояснював мамою — кримською татаркою. Ми познайомилися у нічному клубі, де я була досить частою гостею, хлопців змінювала без жалю, але ні в кого не закохувалася, а ото зустріла погляд темних очей — і мов чар-зіллям мене обпоїли… Мов здуріла я від того погляду, закохалася так, що ви б тільки знали… — Вона швидко, трішки винувато позиркнула на Еллу, котра слухала цю сповідь, мов задубівши, знову не відчуваючи навіть тепла власної крові, а лиш біль — той біль, про появу котрого не підозрювала ще декілька годин тому. — Ми з ним почали зустрічатися, я все йому розповіла про свою мрію й про небажання мами відпускати мене, і через деякий час мій Андрій почав заводити розмови про свій намір підзаробити за кордоном на весілля та спільне життя, а мені цього тільки й було потрібно. Мама, звичайно, була супроти — супроти тієї роботи ненависної нею за кордоном, та й супроти мого від’їзду туди з майже незнайомою людиною. Мені зараз соромно, прикро згадувати те, скільки мама марно вмовляла мене не їхати з Андрієм, бо я ж його так мало знала, ніколи не зустрічалася з його родичами, котрі мешкали в Криму й були такими далекими… Але я не послухала мами — втекла від неї, й мені тоді було якось байдуже, куди саме Андрій мене повезе — до Польщі, Італії чи ще куди, — аби бути тільки поряд нього. — Повні, зараз бліді вуста Лари покривив гіркий усміх. — Ну, й отримала те, чого прагнула, чого заслугувала.

Вона замовкла, застиглим поглядом вирячившись прямо перед собою, й Елла зрозуміла, що не хотіла б чути цієї пристрасної сповіді… Вона увійшла до цієї кімнати-камери вражена перевтіленням Тимура, засліплена болем, не отямившись від того потрясіння, котре пережила в залі, зачувши жахливі слова Тимура, — вона хотіла тиші й спокою, а не слухання цієї сповіді, з котрої виходило, що поряд сиділа жінка, котра колись торкалася її Тимура, цілувала його…