Тієї ночі я заснула швидко, навіть не встигла щось обдумати. Не бачила жодного сну. А прокинулася з твердим рішенням зайти в обід або після роботи в кав’ярню та забрати свій телефон. Можливо варто написати зеленоокому джентльмену смс з подякою за вечір? В мами ж номер зберігся сподіваюсь. Чи не варто цього робити… Втекла я на роботу ще до того, як прокинулася мама, тому до вечора про відверту розмову з матусею можна не думати.

Я дуже люблю свою роботу. Ця маленька книгарня саме те місце, де б я, напевне, хотіла працювати завжди. Тут тільки книги, немає контурних карт, навчальних зошитів, відповідей на завдання та всіх інших супутніх дрібниць… Але як би сильно я не була захоплена своєю роботою, цей понеділок буде тягтися безкінечно, тому що я з нетерпінням чекаю закінчення робочого дня. Можливо я все ж таки наважуся надіслати Сашкові повідомлення. Як повільно спливають хвилини, ще й майже немає покупців. Кожного відкриття дверей я чекаю з нетерпінням, сподіваючись, що це швидше наблизить мене до кінця робочого дня.

Мої думки весь час повертаються до тих зелених очей і прогулянки під дощем, який навіть почав мені подобатися. Чому коли наказуєш собі про щось не думати, думаєш саме про це..? Коли виганяла думки про вчорашній день з голови, вони наполегливіше туди лізли. Я пообіцяла собі, ні на що розраховувати, і не сподіватися. Але це важко, коли чаклунські зелені очі наче переслідують усюди. І ще музика… чому сьогодні Андрій обрав романтичні рок композиції?

Ні! Це не дає мені спокою. Треба написати повідомлення, хоч щось про вчорашею зустріч і буде те, що буде. Лишилося повернути свій телефон… Я не буду чекати вечора. Людей мало. Я в обідню перерву збігаю в ту кав’ярню. Не так це і далеко. Сподіваюся мій телефон там.

– Андрій, ти не проти, якщо я вийду на обід? Мені потрібна година. – запитала я менеджера.

– Добре. Людей сьогодні мало. Я сам впораюсь. – відповів він.

– Дякую.

Десь в глибині душі я сподівалася, що станеться диво, і зеленоокий джентльмен прийде до мене на роботу, щоб побажати доброго ранку…. чи дня… просто прийде. Що ж не все, про що пишуть в романах про кохання правда… дива не сталося – ніхто не прийшов. Треба самій щось робити! Чому я про це знову і знову думаю?

Знову дощ. Всі з парасольками і лише я вирішила, що буду швидше ніж дощ. З магазину я вилетіла як очманіла, тому що години часу мені може й не вистачити, якщо не бігти. Дивлячись не перед собою, а під ноги, щоб дощ не падав на обличчя я дуже боляче об щось вдарилась. Вірніше я на щось налетіла, а потім сіла в калюжу.

– АЙ! Чудово! – Це ж треба таке… Телефон почекає до вечора…. Якщо я врізалась в людину, то нехай це буде Диво з зеленими очима.

– Дівчино, що ж Ви не дивитесь куди йдете?! Так і вбитись недовго, а ще й когось прибити можете так. – сказав чоловічий голос і я побачила руку, яку мені подали… але дива не сталося, життя це не книга і чудовий принц не з’явиться, хоча обличчя хлопця мені знайоме.

– Вибачте.

– Стривайте! Ви Ольга? – засяяв він.

– Так. – здивувалася я.

– Мене звуть Сергій. Я приніс Вам Ваш телефон. – посміхаючись хлопець дістав з кишені пакет… Це ж треба… яким це дивом?

– Дякую! Але як..? Звідки він у Вас?

– Я адміністратор у кав’ярні. Ви вчора забули в нас телефон. А сьогодні зранку нам подзвонили і розказали хто власник і де шукати.

– Дуже дякую. Я як раз йшла за телефоном до Вас. – розгублено бурмотіла я – Хто ж Вам дзвонив?

– Власних кав'ярні – Іван Володимирович.

– Дякую. Дуже дякую – зраділа я телефону.

– Ви не забилися? – ввічливо запитав Сергій.

– Ні. Тільки сіла в калюжу – розсміялася я – зараз все просушу.

– Вибачте мені.

– Ні, що Ви?! Наступного разу буду дивитися поперед себе. Добре, що налетіла на Вас, а не на машину. Дякую за телефон. До побачення. – я поспішила повернутися у книгарню.

– До побачення!

Добре, що я не встигла далеко відійти від роботи, тут є опалення та форма. Тому до кінця робочого дня мій одяг висохне. В моїй голові з'явилася ще одна думка, а точніше завдання: з'ясувати хто такий Іван Володимирович і звідки він мене знає. Можливо це один з наших клієнтів і вчора теж був у тій кав’ярні. А може це друг Сашка… Навряд – див не буває. Та мій новий знайомий не знає де саме я працюю… Досить видавати бажане за дійсне. Немає принців, марно чекати дива. Треба буде написати повідомлення з подякою за вечір.

Андрій не знає хто такий Іван Вікторович. Але у власника книгарні є знайомий Іван, просто Андрій не знає як його по-батькові. От і все стало на місця, і я навіть знаю як виглядає цей чоловік. При зустрічі треба буде подякувати.

Моє бажання забрати телефон підкріплювалося ще й надією на те, що Сашко дзвонив або писав. Даремно… Слід було здогадатися, що крім мами мені ніхто не дзвонив. Певно її 53 пропущені дзвінки дістали всіх відвідувачів і персонал кав’ярні.

А власне на що я сподіваюсь? Він мені не подзвонить. Навіщо я чекаю? Навіщо надумую собі ефектну появу зеленоокого принца? Так! Він мене зачепив, але навряд чи ми ще зустрінемось.

І чим більше я думала про те, що Сашко не подзвонить, тим сильніше хотіла зробити хоч щось, щоб побачити його ще раз, розуміючи, що немає змісту щось робити. Однозначно, не можна читати так багато книг про кохання, вони ніколи не відповідають дійсність. Я скоро збожеволію, уявляючи нашу зустріч або дзвінок. Весь день намагалася не думати про нового знайомого, тому думала ще більше; намагалася придумати звичайну подяку в смс, але мені постійно здавалося, що це буде виглядати смішно. Нарешті, після 18-ї я наважилась: «Мама просила подякувати за квіти. І спасибі за прогулянку. Оля».

Як я чекала відповідь! Я так давно нічого не чекала. Йшли хвилини і нічого… Хоч би відповів «немає за що»… Теж мені джентльмен. Пройшла година – телефон мовчав. Навіщо я про нього весь час думаю? В нас не може бути нічого – Сашко тільки провів мене до дому і все. Може в нього щось сталось? Напевне він просто одружений. Нехай ця моя думка і завершить міркування про зеленоокого принца. Яка ж я наївна… Під кінець робочого дня голова гула… чому я не можу не думати про нього?! З роботи я йшла в жахливому настрою: мені просто хотілося сховатися, поплакати, щоб мене ніхто не помічав…. Вперше за довгий час я вирішила послухати музику у навушниках голосно (зазвичай я дуже бережу слух), тим самим сховавшись від усіх. Найкраще під мій настій підійшов новий альбом Стінга[2]

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.