Ніби спеціально стіл біля вікна був вільний (хоча у кав’ярні вже було декілька відвідувачів), я замовила свою улюблену каву лате, сніданок та поринула в читання.

У Львові ніхто на тебе не тисне, не підганяє, не нав’язується. Це настільки приємно, що мені здалося ніби я у якійсь затишній бібліотеці. Деколи я дивилася у вікно, та замовляла чай або каву. Навіть не знаю скільки пройшло часу. Єдине на що я звертала увагу, це музика, яка мені дуже подобалася: підбірка хітів 75-80х років, та пісні сучасних українських виконавців, майстерно міксовані вмілим звукорежисером.

Книга та музика викликали в мете такі бурхливі емоції, що місцями я плакала або посміхалася. Нещасне кохання, яке от-от стане самим щасливим у житті героїв… Їм треба просто сказати про свої почуття, зустрітися і сказати. Тоді вони будуть щасливі разом і «нехай весь світ зачекає». Ще одна сторінка і….

– Щоб йому! – в мене вирвалося вголос. Це просто жах! Відкритий фінал! Я ненавиджу відкриті фінали! Тепер я буду як очманіла ходити декілька днів і думати чим все могло закінчитися! А ще лунає «Love Harts» Nazareth… Мммм серце зараз просто вирветься з грудей! Наскільки ж це несправедливо, таке кохання, така пісня і три крапки…. Я зовсім забула де я. Треба тихенько підняти голову и переконатися, що ніхто на мене не витріщається через це «щоб йому».

Я навіть не встигла повністю підняти голову, як побачила на столі руки. Чоловічі… дуже добре доглянуті. На лівій руці годинник дещо виглядає з під світло сірого рукава. Я не розбираюсь в годинниках (я їх не ношу), але цей виглядає дорого.

Моє обличчя в один момент стало червоним. Зі мною за одним столом сидить чоловік, і невідомо як давно, а я тільки що голосно крикнула і ще я тупо розглядаю його руки. Треба хоч подивитися хто це… є якась надія на те, що це хтось знайомий.

Ні це точно не знайомий. Боже, які очі!!! Зелені, зелені. Він сидить просто навпроти мене та посміхається. Не можу сказати, що красень, але в цих очах точно є щось чаклунське. В голові одразу лунає «так дивляться на мене, що цілий світ навколо ніжно зелений» з пісні Океану Ельзи[1]. Здається, що від подиву в мене відкрився рот. Жах! Напевне моє обличчя по кольору схоже на помідор.

– Привіт. – сказав незнайомець – Завжди кричите на сусідів?

– Яких сусідів? – я навіть не відповіла привіт, де ж моя ввічливість.

– Наприклад на мене. – посмішка ще більша! Він наді мною сміється. Цікаво давно він тут сидить.

– Я не знала що Ви тут сидите. Вибачте. – дивитися в очі було соромно, тому довелося розглядати кристалик цукру на столі.

– Дивно… я ж спитав, чи можна мені тут присісти, адже всі місця у моїй улюбленій кав’ярні були зайняті, Ви відповіли «авжеж». – весело сказав зеленоокий сусід, а я навіть не пам’ятаю цього.

– А давно Ви мене про це спитали? – обережно запитала я.

– Напевно хвилин 40 тому. – мій сусід схилив голову на бік та зацікавлено почав розглядати мою книгу. – Ви були дуже зайняті читанням, тому я більше до Вас не звертався. Наскільки розумію, роман скінчився? – додав він посміхаючись.

– Так. – Чому я досі така червона і мені так ніяково. Треба швидко розрахуватися і тікати звідси. Я ніколи не бачила таких зелених очей… взагалі не бачила зелених очей. Можливо тому зараз я так в них вдивляюся і ніяковію ще більше. Але треба щось казати – Вибачте, мені треба йти. Дякую за компанію. – нарешті мені вдалося посміхнутися, але якось сумно… чомусь не хочу йти. Давно я не спілкувалася зі сторонніми людьми.

– Зачекайте, будь-ласка, ми ж з Вами останні 40 хвилин були сусідами, але навіть не познайомилися. Мене звати Олександр, можна просто Сашко. – сказав мій зеленоокий сусід, подаючи руку.

Дивний вираз обличчя: очі ніби перелякалися, а рот посміхається настільки привітно, що можна розтанути.

– Я Оля – ніяково посміхнувшись відповіла я.

– Дуже приємно! Ваші батьки дуже вдало підібрали ім’я, воно Вам пасує!

– Дякую, Ви примушуєте мене червоніти!

– Вам цей рум’янець дуже пасує.

Давно мені не було так соромно, а все що я можу зробити, це посміхнутися у відповідь. Треба розрахуватися і йти.

– Дякую! Офіціанте, розрахуйте мене, будь-ласка.

– Зачекайте, Олечко! – ух як він мене назвав, аж мурахи по шкірі – Вам дійсно треба йти? Можливо я пригощу Вас кавою і Ви розкажете мені про що ця книга?

– Я б із задоволенням, але вже стомилася тут сидіти.

І дійсно, я тільки зрозуміла, як в мене все тіло затерпле і дуже хочеться пройтися. Чомусь посмішка з обличчя мого сусіда зникла. Невже я йому подобаюсь. Тому що ці зелені очі й лагідний голос поступово нівелюють моє бажання йти від їх власника.

– Дозволите мені вас провести?

– Так, якщо це зручно. – посміхнулася я. Ну й що, що він не красень, мені приємно поспілкуватись з новою людиною, це ж не означає, що в нас будуть якісь стосунки – зараз я розрахуюсь і можемо йти. – почервонівши продовжила я. Тим більше вже темно, а завтра понеділок і рано вставати на роботу.

– Я вже розрахувався, поки Ви були зайняті книгою.

– Дякую але це зайве – мене це приємно здивувало і дещо обурило – не хочу бути винною.

– Що Ви!? – ніби вибачаючись заперечив він – Дозвольте мені побути джентльменом. Сучасні жінки настільки захоплені здобуттям незалежності та феміністичними поглядами, що джентльмени, як вид чоловіків скоро вимруть. – з посмішкою сказав мій новий знайомий.

Він любить жартувати. Мабуть хороший співрозмовник.

Сашко допоміг мені вдягти плащ і ми вийшли під дощ, який я б і не помітила, як би такий люб’язний джентльмен не відкрив мою парасольку.

– Оля, Ви знаєте, я народжений, щоб жити у Львові! – з гордістю повідомив Сашко.

– У чому ж це проявляється? – Відверто здивувалася я. Як в таку неприємну погоду можна мати чудовий настрій і бути таким щасливим.

– Я люблю дощ! – радісно відповів він – Точніше, я люблю дощ у цьому місті. Особливо у вечорі, коли людей у центрі практично немає, а мокра бруківка віддзеркалює світло вуличних ліхтарів та вікон затишних кав’ярень. Як би я був художником, то неодмінно намалював би порожню площу Ринок, з мокрою бруківкою і опалим жовтим листям і обов’язково трамвай. Єдине що рухалось би у цій картині.

А він романтик. Невже людина так може любити дощ, навіть, якщо це львівський дощ?

– Я теж люблю цю стару частину міста, але коли сухо. Не люблю дощ. Мені подобається тут рано-рано зранку, краще в неділю, коли сонце тільки піднялося, а людей ще дуже мало на вулицях.

– Бачу, Вам теж не подобається натовп. – Сашко посміхнувся і ми якісь час йшли мовчки, посміхаючись кожен своїй картині.

– Оль, а Вам в яку сторону? Щось я захопився і навіть не запитав куди вас провести. І змушую гуляти Вас під дощем.

– Дякую, Ви мене добре від нього сховали – посміхнулася я… зовсім забула про дощ – думаю, що на Петрушевича.

– Ви не знаєте, де залишили машину? – здивувався він.

– В мене немає машини, я громадському транспорті- цікаві у нього запитання.

– Дійсно? – ніби не повіривши перепитав джентльмен, але чому це його так дивує? Невже всі їздять на машинах?

– Так – дивакуватий він… ніби з іншого світу – Хоча, не завжди. Коли тепло і сухо, то на велосипеді, хоча люблю пішки.

– Ви не перестаєте мене дивувати, Ольго! Я був впевнений, що дівчата, які читають паперові книжки зникли. А про дівчат, які люблять ходити пішки зовсім не чув. – розсміявся він… хочу що тут смішного? – А далеко Вам їхати?

– Новий Львів.

– Тоді може прогуляємося пішки? – запропонував зеленоокий кавалер.

– Ви серйозно? – цей чоловік ніби читає мої думки про те, не хочу поспішати до дому.

– Звичайно! Правда, я не дуже люблю ходити пішки, але дуже мені подобається Ваша компанія. Ще, хочу зробити Вам приємне.

– Дякую! Але не варто так жертвувати. – Мені стало просто смішно з цієї ситуації. Це ж безглуздя. Але я не проти. Так би йшла і йшла.