Тут Анна перебила його, виказавши своє цілком зрозуміле обурення:

– Та як ви смієте! Яке ви маєте право давати мені оцінку та й ще стверджувати, що я не леді?! Хто ви такий, врешті-решт!

Дворецький уважно спостерігав за Анною і весело посміхався. Потім сказав:

– Якщо ви прагнули здатися леді, то, треба віддати вам належне, це вам вдалося. І до того ж чудово вдалося! Але, якщо б ви раптом дійсно схотіли бути леді, Леді з великої літери, то (повірте моєму великому досвіду) подібне ні в якому разі вам не загрожує.

– То ви таки дійсно стверджуєте, що я – не справжня леді?!

– Саме так. Ви й самі це чудово знаєте. Але годі вже. Вся ця старомодна маячня – бути леді чи не бути нею = не має в наш буремний час ані найменшого значення. Я й дозволив собі потурбувати вас сьогодні зовсім не через це спірне питання…

Я знаю, ви зараз надзвичайно сердиті на мене, бо вам не подобається, коли хтось каже про вас правду – я не засуджую вас, найчастіше чути правду нікому не подобається, – та й взагалі я сам вам не подобаюсь, але, незважаючи на це… Я знаю, вас цікавлять ті люди, котрі колись жили в цьому домі або пов’язані з ним. Так ось, я можу дещо розповісти вам про них. Якщо ви зайдете до мене сьогодні після того, як скінчите грати роль леді, то почуєте історію про одну не менш чарівну жінку, яка колись була імператрицею Візантії. До того ж, це буде не просто оповідання, а цілісінька правда. І я розповім все саме так, як було насправді, можете бути певні. Я навіть дам вам книгу про неї, написану її нащадками десь у дванадцятому столітті. Тут десь є й портрет цієї жінки. Думаю, ви його скоро побачите…

Хоча, звісно ж, ви не прийдете, так як вас лякає товариство чоловіка, який знає вашу жахливу таємницю (що ви – не леді, я маю на увазі, а не те, що минулого літа ви закопали мертве тіло сусідки у власному садочку абощо), а тому я легко зможу вгадати й усі ваші думки.

До самого кінця його промови Анна була впевнена, що й не подумає заходити до нього, зараз же суворо йому відмовить і піде собі геть. Але коли він скінчив… Адже, якщо вона тепер не прийде, цей нахаба ще більше впевниться у своїй правоті щодо низького ступеня її шляхетності й розповідатиме про це на кожному кроці! А ось дурні плітки були зараз Анні ну зовсім ні до чого: вони могли зіпсувати весь її хитромудрий план. Тож, зробивши над собою ледь помітне зусилля, вона відповіла:

– Чому ж, я зайду до вас на кілька хвилин. Але тільки для того, щоб довести хибність вашого припущення.

– Не сумніваюся, – посміхаючись, відповів Кларенс Мейрон.

Анна нарешті залишила вітальню і пішла шукати сина господаря, все ще закипаючи при самій думці про те, що посмів наговорити їй цей негідник-дворецький. Звичайно ж, вона б із задоволенням більше ніколи його не бачила! «Та яке він має право так нахабно себе поводити зі мною! Той, хто сам ніщо, пусте місце, нуль!.. Непогано було б переконати якось містера Брейвермена звільнити його… Так, це було б саме те, що треба… Тільки хай спочатку Грегорі закохається в мене, а тоді вже все буде, як я скажу!»

Незабаром Анна таки знайшла Грегорі Брейвермена. Він розбирав книжки, що геть заполонили полиці й шафи у бібліотеці. Вона назвала своє ім’я, а тоді висловила кілька зауважень стосовно стану замку, не забуваючи, однак, при цьому якнайпривабливіше посміхатися. Для того, щоб зацікавити Грегорі, який відверто нудився в колі друзів свого батька, цього виявилося навіть забагато. Вже за кілька хвилин він щиро жалкував, що не познайомився з цією милою дівчиною одразу, яка вона приїхала до замку. Ще трохи згодом Грегорі запропонував Анні відрекомендувати її гостям. Анна не мала нічого проти. Тож вони разом пройшли до вітальні, де вже зібрались гості містера Брейвермена, розважаючи одне одного пустопорожніми балачками, щоб якось згаяти час, який лишився до вечері.

Тепер у Анни з’явилася можливість краще їх усіх роздивитися і скласти про кожного певне враження. Ці перші зауваження Анни були досить поверховими, однак, знаючи свою основну ціль. вона просто не бажала витрачати увагу на сторонніх, на її думку, осіб:

«Хазяїн – Джек Брейвермен. Років шістдесяти. Це сповнений сил і енергії життєрадісний ірландець. Типовий господар заможного родинного маєтку: душа будь-якої компанії – байдуже, чи то прості робітники, чи нові дворяни. Зовнішність його нічим особливим не відзначається, якщо не брати до уваги без найменшого натяку на сивину яскраво-руде волосся, яке він отримав від пращурів і передав синові Грегорі.

Полковник Максвел – давній друг і майже одноліток містера Брейвермена. Отримав поранення на війні і тепер ходить з паличкою, але не злостивий.

Андре Сімс – гарненька (не красуня) брюнетка років двадцяти трьох. Одягається в безглузді довгі сукні сумнівного походження, які дуже нагадують бабусин антикваріат. На думку декого, мабуть тримається як справжня леді. Певно, нудна до смерті.

Марк Фаррел – років тридцяти. Досить привабливий блондин. Журналіст і за професією, і за покликанням. Трохи метушливий, але, кажуть, відомий у своїх колах, ба, навіть, перспективний. Але поки що геть без статку, тож не вартий уваги.

Мередіт Уолер – дуже далека родичка містера Брейвермена. Мабуть, приїхала сюди зі сподівання розкрутити старого на кілька тисяч. Всі тут саме це про неї й думають, тільки не зізнаються. Близько п’ятдесяти п’яти років, не заміжня. На вигляд набагато старша. Певно, вона містеру Брейвермену – як кістка в горлянці. А, загалом, це досить тиха і сумирна бабуся. Весь час сидить у кріслі і щось сконцентровано плете – чи то рукавички, чи мо-й шкарпетки – так, ніби нічого більше її не цікавить…

Після вечері Анна тихенько прослизнула до кімнати Кларенса Мейрона і обережно причинила за собою двері: в неї не було ані найменшого бажання бути кимсь поміченою.

Кімната дворецького знаходилася на першому поверсі поряд з кімнатою Стівена Макферсона – ці двоє були єдиними з усіх слуг, які, за старою традицією, мешкали в замку разом з господарями, а не у службових приміщеннях, як решта прислуги. Анну трохи здивував інтер’єр цієї кімнати: ніяк не можна було б сказати, що це – кімната всього-на-всього пересічного дворецького. Тут стояли дорогі сучасні меблі, витончені й також недешеві дрібнички видніли на каміні, і якісь картини, підозріло схожі на оригінали, прикрашали ці зовсім не обшарпані стіни.

Кларенс Мейрон вже чекав на Анну. Коли вона увійшла, дворецький сидів на стільці біля письмового столу, знову ж таки з дорогою сигарою. Помітивши Аннине здивування, він усміхнувся і сказав:

– Бачу, вам подобається моя кімната. Нічогенька, правда? Одразу впадає в око, як високо цінують господарі працю старанного дворецького…

– Еге ж. Дуже цінують. Може й більше навіть за власних гостей. Чим, цікаво, ви заслужили таку безмежну вдячність?

– Міс Брінкмен, змушений зазначити, що ви порушуєте всі правила світського тону! Вже при третій нашій розмові ви дозволяєте собі допитувати мене, мов якійсь слідчий. Щоб виправитися, зараз вам слід збрехати, що це через те, що я – непересічна людина і тому дуже вас зацікавив. Від подібної відповіді я маю зашарітися і, зовсім втративши голову від ваших чарів, добровільно здатися на милість переможниці.

– Ще чого! Я маю на увазі, що застосую до вас свої, як ви сказали, «чари» хіба що на смертному одрі. Але ніяк не як не раніше.

– Яке полегшення! – вдавано зітхнув дворецький.

– А ви, я бачу, добре обізнані в тому, як зазвичай діють слідчі?! Що, мали можливість спізнати це на вашій власній дорогоцінній шкурі? – «співчутливо» поцікавилася Анна.

– Ай-яй-яй. Це мені за те, що назвав вас неледі. Добре. Винен. Як натура благородна, одразу прошу за це пробачення і пропоную укласти перемир’я.

– З якого це дива? Хіба що, коли ви візьмете свої слова назад.

– Краще я зроблю вигляд, що не почув вашої великодушної пропозиції. Просто нічого не кажіть! Інакше-бо ми посваримось раніше. ніж дійдемо до суті. Це взагалі не виховано – переривати співрозмовника… Значить, ви таки прийшли? Хоча, загалом, я в цьому ані секунди не сумнівався.