Литмир - Электронная Библиотека

Таким було перше враження Анни від замку. Перше, але не остаточне. Наступні сторінки зошита Анни містили найдетальніший опис будівлі й майоріли технічними термінами. Однак, навряд чи подібна інформація може становити хоч якийсь інтерес для тих, хто хоче почути історію, тож з Вашого дозволу ми її минемо.

* * *

Не збігло й п’яти хвилин, як до вітальні ввійшов управитель Стівен Макферсон. Це був ще не старий чоловік років п’ятдесяти. Після стандартних вітань, що їх вимагала елементарна ввічливість, він сказав:

– Хазяїн висловив побажання, щоб ви приступили до роботи якомога шидше.

– Зрозуміло. Я почну сьогодні ж.

– Чудово! Сара покаже вам вашу кімнату.

Сарою звалася приваблива рудоволоса служниця, яка вже чекала на Анну біля сходів нагору. Анна вже збиралася піти слідом за нею, коли раптом містер Макферсон додав:

– І ще одне маленьке побажання… Розумієте, зараз у замку гостюють друзі містера Брейвермена. Звісно, товариство маленьке, але вишукане, так би мовити… Тож не могли б ви бути якомога менш помітною? Звісно, якщо вас це не дуже обтяжить… Хазяїн щедро віддячить…

– О, звісно! Я цілком вас зрозуміла. Вони навіть не здогадаються, про мою присутність, – з готовністю відповіла Анна.

Але подумки вона була значно менш люб’язною і висловила цьому чоловікові все, що вона думає про людей з вищого світу, їхні нікчемні правила і смаки, сказала, що вона вільна людина і ніхто не має права її до чогось присилувати, грюкнула дверима та пішла геть. Спокуса вчинити так дійсно була дуже великою, але Анна вчасно згадала, що платня за цю роботу аж ніяк не нікчемна. Тепер легко стримавши себе, вона мовчки пішла за служницею нагору. Але ж з якою насолодою вона б вчинила інакше! І, повірте, насправді могла б вчинити, якби не… Якби не гроші!

Залишалося заспокоїти себе думкою, що колись вона так і зробить. Може, коли сума буде меншою? Або… Не важить. Колись, але не тепер.

Розділ 2

Анна провела в замку вже кілька днів. Майже весь свій час вона присвячувала роботі: оглядала замок, робила креслення і вимірювання, складала план реконструкції. Словом, була на стільки зайнята, що майже не звертала уваги на мешканців замку (хоча й намагалася, по можливості, не дуже часто впадати їм у вічі). Вони – ті люди з вищого світу – щось собі метушилися, снідали-обідали, ходили на прогулянки в гори, або годинами розмовляли в теплій вітальні про безглузді дурниці. Загалом, господарі й гості спершу зовсім не цікавили Анну, а ось замок – навпаки.

Спочатку замок зовсім не сподобався Анні. Їй більше припадали до смаку вишукані французькі споруди 15–16 століть. Але в цьому замку таки щось було – щось дійсно особливе. Можливо, вся справа в тому, що ця споруда була набагато старша за тих своїх легковажних французьких тезок. Цей замок мимоволі примушував себе поважати. В ньому відчувалася сила, якась магія грубих стін і кам’яної підлоги, відшліфованої до блиску ногами тисяч невідомих пращурів.

Анну цікавили ті люди – колишні жителі, – їх спосіб життя, долі, думки. Вона могла, ледь примруживши очі, легко уявити собі цей замок багато віків тому. Анна ніби бачила тодішніх його мешканців: граційних жінок у вишуканих, оздоблених коштовними каменями сукнях, біля каміну з шовковим шитвом у руках, та мужніх, хоробрих чоловіків, що тільки-но повернулися з полювання і святкують вдалу пригоду в теплому затишку вітальної кімнати.

Анні подобалося лагідно торкатись шорстких кам’яних замкових стін, ніби долучаючись до того життя, яке, мов гаряча молода кров, шаленіло, пульсувало в ньому віків тому і яке вже давно пішло в небуття…

Анна бачила багато замків, але тільки цей зміг торкнутися якихось потаємних, невідомих навіть самій струн її такої суперечливої душі. Й вона незчулася, як полюбила цей замок. Полюбила так, як не любила жодне з тих чудових місць, що їй будь-коли доводилося бачити. Полюбила врешті навіть більше, ніж могла б любити свій рідний дім, хоча й сама не розуміла за що.

Якось вночі, лежачи без сну, Анна спіймала себе на думці, що непогано було б, якби цей замок належав їй… Так, справді дуже непогано. Але, на жаль, цілком неможливо. Замок – це не така річ, яку можна, приміром «позичити» або купити в супермаркеті… Ні, скоро вона поїде звідси, і не бачити Анні Брінкмен цього замку ніколи – так само, як власних вух без дзеркала…

І, раптом, на неї зійшло осяяння. Хазяїн замку багатий. В нього є син. Вона вже бачила його і дійшла висновку, що він досить привабливий… А ще не народився чоловік, який би зміг встояти перед чарами жінки! Особливо, якщо вона розумніша за нього і не закохана до безтями.

В голові Анни блискавично почав складатися план… Так, все має вийти. І вийде… Неодмінно вийде! Вона одружить його на собі і матиме все, чого будь-коли бажала! Звісно, раніше вона мала вже кілька можливостей вийти заміж, але, прагнучи зберегти самостійність, з них не скористалася. Але мільйонер з замком – це був би найкращий з усіх тих можливих варіантів. Заради цього, вважала Анна, варто було ризикнути власною свободою. Безліч поколінь жінок чинили так само, а то й гірше! З іншого боку, хіба ж є щось варте відрази в тому, щоб керуватися розумом, а не серцем, у виборі чоловіка?! Отож-бо!

Вже засинаючи, Анна прошепотіла: «…Неодмінно так і вчиню. Треба лише…».

Прокинувшись вранці, вона пам’ятала тільки, що вирішила розпочати сьогодні якусь важливу справу… Але ж яку саме?

– А, ну, звісно, – врешті згадала Анна, розглядаючи своє відображення у великому дзеркалі в ванній кімнаті. – Це та дрібниця з замком… Місіс Брейвермен, місіс Анна Брейвермен… Непогано… Володарка великого маєтку… Погляньте на неї – це леді з вищого світу! Не абищо: дружина – кого б ви думали – того самого… – Вона зайшлася веселим сміхом і додала:

– Видно, не перевелися ще прекрасні принци. Думаю, він – це саме те, на що цілком може розраховувати дочка вуличного художника.

* * *

Було вже надвечір, коли Анна зійшла до вітальні. Останні кілька годин вона провела перед дзеркалом і тепер, насилу відірвавшись від нього, була абсолютно впевнена, що виглядає просто чудово у своїй чорній вечірній сукні зі спокусливим декольте на спині, з гарною зачіскою і бездоганним макіяжем.

Тепер їй хотілося швидше знайти Грегорі Брейвермена і по-справжньому познайомитися з цим, як виявилося, козирним женихом. Та зараз, на жаль, у вітальні нікого не було. Нікого, крім дворецького. Цей нахаба сидів там на канапі й курив дорогу сигару, яку, без сумніву, поцупив у хазяїна. При появі Анни він і не подумав встати їй назустріч, а, навпаки, продовжував огидно її роздивлятися – так, ніби весь замок, а разом з ним і сама Анна на додачу, були його одноосібною власністю.

Анна, вмить оцінивши становище, хотіла якнайшвидше залишити вітальню, але було вже запізно: дворецький підвівся, попрямував до неї і зупинився якраз біля дверей у хол, тим самим відрізавши милій дизайнерці шлях до втечі. Його мовчанка тривала недовго:

– Якщо мене не підводить мій зір, на який я ніколи не скаржився, то ви, мабуть, міс Брінкмен, наша чарівна реставратор, – в кожному його слові Анні вчувалося глузування.

– Зізнаюся, – продовжував Кларенс Мейрон, – Одразу я вас не впізнав. Ваше сьогоднішнє вбрання таки трохи відрізняється від того лахміття, що, певно, є вашим улюбленим щоденним одягом попри його вельми похилий вік. Тож дозвольте офіційно вам відрекомендуватися. Я – Кларенс Мейрон, дворецький в найкращому значенні цього слова. І я завжди до ваших послуг.

Враження, яке склалося в Анни стосовно цього чоловіка під час першої їхньої зустрічі, тільки зміцніло від цієї його промови, і вона вирішила якнайшвидше позбутися такого товариства. Але містер Мейрон, не давши Анні ні слова вимовити, повів мову далі:

– Це буде, звичайно, жахливо безтактно з мого боку, але, сподіваюся, ви зглянетесь на мене й дасте мені відповідь на одне питання, так як вашого покірного слугу жорстоко мучить цікавість… Зараз ви зрозумієте, в чому корінь моїх страждань. Ви приїхали сюди в такому непримітному (м’яко кажучи) образі, абсолютно без будь-якого бажання подобатися: тільки робота й нічого більше. Подальше ваше перебування тут теж не відзначилося чимось цікавим: ви весь час ховались в темних комірках цього будинку і креслили ваші схеми. І ось сьогодні ви з’являєтесь тут і виглядаєте ну просто як природжена леді від голови до п’ят! Хоча я дуже добре розумію, що це лише маскування, я можу лише здогадуватися про його мету…

2
{"b":"429698","o":1}