Він встає, ідучи геть, спотикається об контрабас, лається.

… О Господи! Завжди він під ногами, цей йолоп! Ви можете мені сказати, чому чоловік тридцяти п'яти років, а саме я, живе разом з інструментом, який йому постійно заважає?! У всіх розуміннях: людському, суспільному, транспортно–технічному, сексуальному й музичному — тільки заважає?! Це якесь прокляття! Ви можете мені це пояснити?! Пробачте мені, що я кричу. Але тут я можу кричати скільки захочу. Ніхто не почує завдяки акустичним плиткам. Жодна людина не почує мене… Але я його ще розіб'ю, одного дня я його таки розіб'ю…

Йде по нову пляшку пива.

Моцарт, увертюра до «Фігаро».

Музика закінчується. Він повертається. Наливає пиво.

Ще кілька слів про еротику: ця маленька співачка — чудова. Вона справді маленька і має чорні очі. Може, вона єврейка. Мені байдуже. У всякому разі звати її Сара. Оце була б жінка для мене. Знаєте, я ніколи не зміг би покохати віолончелістку, литавру теж метку — ні. Хоча — з огляду на інструмент — контрабас геніально парується з литаврою — симфонія з Концерту Діттерсдорфа. Тромбон теж підходить. Або віолончель. Ми й так найбільше граємо в парі з віолончеллю. А от з людьми не виходить. Це все не для мене. Мені, як контрабасисту, потрібна жінка, що являє собою протилежне мені: легкість, музичність, красу, щастя, славу і груди повинна вона мати…

Я був у музичній бібліотеці й подивився, чи є там щось для нас двох. Цілі дві арії для сопрано з контрабасом. Дві арії! Звичайно, знову–таки цього зовсім невідомого Йогана Шпергера, що помер 1812‑го. Ще один Нонет Баха, Кантата 152, але нонет — це майже цілий оркестр. Отже, залишаються два твори, які ми разом могли б виконати, звичайно, замало. Дозвольте, я ковтну.

Що треба сопрано? Давайте без ілюзій! Сопрано треба корепетитора. Пристойного піаніста. А ще краще диригента. Режисер теж піде. Навіть технічний директор для неї важливіший, ніж контрабас. Мені здається, у неї було щось із нашим технічним директором. А цей чоловік — чистісінький бюрократ. Зовсім немузикальний тип функціонера. Товстий хтивий старий козел. До того ж голубий. А може, у неї й не було з ним нічого. Чесно кажучи, я не знаю. Та мене це й не обходить. А з іншого боку мені було б шкода. Бо з жінкою, яка спить з нашим технічним директором, я не міг би піти в ліжко. І стоїть питання, чи ми взагалі коли–небудь до цього прийдемо, бо ж вона мене ще зовсім не знає. Не думаю, щоб вона мене помітила. З музичного боку, напевне ні, та й як! Хіба, може, в їдальні. Виглядаю я не так погано, як граю. Але вона рідко буває в їдальні. її часто запрошують. Старші співаки. Гастрольні зірки. До дорогих рибних ресторанів. Одного разу я був свідком. Морський язик коштує там п'ятдесят дві марки. Мені це видається бридким. Мені бридко, коли молодесенька дівчина сидить із п'ятдесятирічним тенором — цей тип за два вечори отримує тридцять шість тисяч! А ви знаєте, скільки заробляю я? Я заробляю одну вісімсот чистими. Якщо ми робимо записи або я граю ще десь в іншому місці, тоді трохи більше. А взагалі я отримую одну вісімсот. Таку зарплату має зараз службовець найнижчої категорії чи студент на підробіток. А яка в них освіта? Ніякої освіти. Я чотири роки провчився в музичному вузі; у професора Краучника я вивчав композицію, а в професора Рідерера — вчення про гармонію; ранками я мав три години репетицій, а вечорами чотири години концертів, а коли був вільним, то мусив чергувати, до дванадцятої спати ніколи не лягав, а в проміжках повинен був ще займатися з інструментом, і, бачить Бог, що якби я не був такий обдарований, якби не схоплював усе на льоту, мені доводилося б щодня працювати по чотирнадцять годин!

Але я міг би піти до рибного ресторану, якби захотів! І я дав би п'ятдесят дві марки за морський язик, якби було треба. І оком не змигнув би, ви мене погано знаєте! Але мені бридко! Крім того, всі ці пани без винятку одружені.

Будь ласка, якби вона прийшла до мене — але ж вона мене не знає — і запропонувала б мені: «Милий, давай підемо обідати в рибний ресторан!», — тоді я відповів би: «Звичайно, серденько, чому ні; замовимо морський язик, навіть якщо він коштує вісімдесят марок, мені байдуже». Бо я ж кавалер жінки, яку кохаю, з голови до ніг. Але гидко, коли ця жінка ходить кудись з іншими чоловіками. Я відчуваю до цього велику огиду! Жінка, яку я кохаю! Не ходитиме з іншими панами до рибного ресторану! Вечір за вечором!.. Хоча вона мене не знає, але… але для неї це єдине вибачення! Коли вона мене знатиме… коли вона зі мною познайомиться… це неймовірно, але… коли ми знатимемо одне одного, тоді — вона у мене побачить, це я вже зараз вам обіцяю, бо… бо…

Раптом він починає верещати.

… я не дозволю, щоб моя дружина, тільки тому, що вона сопрано, і співатиме одного дня Дорабеллу, Аїду чи Баттерфляй, а я простий контрабасист! — щоб вона… тільки тому… ходила до рибних ресторанів… цього я не дозволю… перепрошую… Вибачте… мені треба трохи… заспокоїтися… здається… заспокоїтися… — Ви думаєте, що… хоч одна жінка… взагалі на мене подивиться?..

Він пішов до програвана, щось поставив.

… Арія Дорабелли… з другої дії… «Созі Гап ШПе»…

Коли починає звучати музика, він починає тихо схлипувати.

Ви знаєте, коли слухаєш її спів, не ймеш віри в те, що це вона. Хоча досі вона отримує менші партії — друга квіткарка в «Парсифалі», придворна співачка в «Аїді», Бейз у «Баттерфляй» і таке інше, — але коли вона співає і коли я чую, як вона співає, скажу вам чесно, у мене розривається серце, інакше я сказати не можу. І така дівчинка йде з якоюсь приблудною гастрольною зіркою до рибного ресторану! їсти плоди моря чи буйабес! У той час як чоловік, що її кохає, стоїть у звукоізольованому приміщенні і тільки про неї й думає, ні з чим іншим, як із цим безформним інструментом в руках, на якому він не може заграти жодного, жодного звука, який вона співає!..

Знаєте, що мені треба? Мені треба завжди ту жінку, яку я не можу здобути. І якщо я не здобуду її, іншої сам по собі розумний, а жінка може бути надзвичайно дурною, оце і є жахливе в музиці.

А ще саме там є еротика. Сфера, якої жодна людина уникнути не може. Я хочу ось що сказати: коли вона співає, Сара, це мене такою мірою збуджує, майже сексуально — прошу, зрозумійте мене правильно. А часом я прокидаюся вночі — від власного крику. Я кричу, бо у ві сні чую, як вона співає, о Господи! Добре, що у мене акустичні плити. Піт ллється з мене рікою, потім я знову засинаю — і знову прокидаюся, бо знову починаю кричати. І так цілу ніч: вона співає, я кричу, засинаю, вона співає, я кричу, засинаю і так далі… Це все сексуальність.

А часом — оскільки ми вже зачепили цю тему — вона являється мені і вдень. Звичайно, лише в уяві. Мені…_ви тільки не смійтеся… мені здається тоді, ніби вона стоїть переді мною, зовсім близько, як оце контрабас зараз. І я не можу стриматися, я обнімаю її… ось так… іншою рукою теж, ось так… неначе смичком… по її заду… або інакше, так, як контрабас, і ліву руку на її груди, у третьому положенні на струні–соль… соло… зараз важкувато уявити — а правою рукою смичком іззовні, так, внизу, а тоді так і так і так…

Він їздить несамовитими ривками по контрабасу, потім залишає його, сідає зовсім знесилений в своє крісло, наливає пиво.

Я ремісник. В душі я ремісник. Я не музикант. Я, напевно, не музикальніший за неї. Я музику люблю. Я чую, якщо струна неправильно настроєна, і півтон він тона я можу відрізнити. Але я не можу заграти музикальну фразу. Я не можу гарно заграти жодного звука… — вона відкриває рот, і все, що звідти виходить, прекрасно. І навіть якщо вона тисячу помилок зробить, це прекрасно! І це не залежить він інструмента. Невже ви думаєте, що Франц Шуберт починав би свою Восьму симфонію інструментом, на якому неможливо гарно грати? Що ви собі думаєте про Шуберта! — Але я так не можу.

Технічно я вам заграю все, що завгодно. Я отримав першокласну освіту. Технічно, якщо захочу, я заграю кожну сюїту Боттесіні, це Паганіні контрабаса, і знайдеться небагато таких, хто зміг би мене повторити. Технічно, якби я добряче попрацював, але я не працюю, бо не бачу потреби, мені вистачає змісту, тому що, якби його не бракувало всередині, розумієте, всередині, саме в музиці, — а я можу про це судити, бо поки що не дуже бракує, поки що вистачає, — і тут я відрізняюся від інших, позитивно, — я контролюю себе, я ще знаю, дякувати Богу, хто я є і хто я не є, і якщо я у тридцять п'ять років засів на все життя оркестрантом державного оркестру, то я не такий дурний, аби думати, як дехто, що я геній! Такий собі посадовий геній! Невизнаний, до смерті посаджений на службу геній, що грає в державному оркестрі на контрабасі…