— Знову на тому самому місці?
— Сенсей, не забігайте вперед. Здається, я терпів у постелі яких три-чотири години, а вирішивши, що пора вставати, висунув голову. Але… Що за диво? Як і перше, сліпуче осіннє сонце осявало сьодзі, а на ньому гойдалася дoвгa тінь.
— Що, й цьому не буде кінця?
— Тоді я встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і, з’ївши сушену хурму…
— Знову хурму? Так без кінця і будеш уминати?
— Це я з нетерплячки.
— А нас ще більша нетерплячка бере.
- Сенсей, ви надто прудкі. Так важко розповідати.
- Слухати також не легко, — невдоволено зауважив ТоФу-кун.
— Я знаю, що вам нелегко, але що я можу вдіяти? А взагалі, я незабаром закінчу. Одним словом, я з’їдав сушену хурму, забирався під ковдру, вставав, знову їв хурму, аж поки під дахом жодної не лишилося.
— Мабуть, тоді й сонце зайшло?
— Якби ж! Я з’їв останню хурму, висунув голову, дивлюсь — як і раніше, сліпуче осіннє сонце заливало промінням съодзі…
— З мене досить. Цьому кінця-краю не буде.
— А мені, думаєте, не обридло?
— 3 твоєю витривалістю будь-яке діло можна доконати. Якби твої слухачі мовчали, ти б їм до ранку забивав баки своїм сліпучим осіннім сонцем. Скажи правду, коли ти врешті купиш скрипку? — не втримався Мейтей-кун. Лише Докусен-кун сидів незворушно — такий і вусом не моргне, хоч ти йому до завтра, до післязавтра торочи про сліпуче сонце. Канґецу-кун теж був цілком спокійний.
— Питаєте, коли я готуюся купити скрипку? Як тільки звечоріє, негайно піду. Жаль, що осіннє сонце, як і перше, сліпило очі, коли я висунув голову з-під укривала… Вашій теперішній досаді далеко до того мого страждання! Вже й хурми не стало, а сонце все не заходило. І тут я мимоволі заплакав. Тофу-кун, повір мені, я плакав з горя.
— Що ж, можливо. Адже митці живуть життям, сповненим пристрасті й розпачу. Я тобі співчуваю. Але, будь ласка, оповідай швидше, — заохочував Тофу-кун. Він лагідна людина, поважна, а виставляє себе жартуном.
— Я з дорогою душею, так сонце не заходить. Що я можу зробити?
— Якщо вже ти не можеш обійтися без того сонця, то перестань, — порадив господар. Видно, йому ввірвався терпець.
— Я перестану, а що ви скажете? Адже саме зараз починається найцікавіше.
— Ну, гаразд, слухаємо. Уявімо собі, що сонце вже зайшло.
— Це трохи надмірна вимога. Але задля вас, сенсей. я готовий і на це. Що ж, уявімо собі, що сонце зайшло.
— Прекрасно! — спокійно підсумував Докусен-кун.
Тут уже все товариство не стрималося і пирснуло.
— Отож, коли настав вечір, я полегшено зітхнув і вийшов з пансіону. Мені зроду не подобалися людні місця, тому-то я навмисне уникав комфортабельних кварталів, а знайшов притулок у хатині в глухому, забутому Богом. селищі…
— Забутому Богом селищі… Занадто сильно сказано, — заперечив господар.
— 3найшов притулок у хатині — теж перебільшення. Бо насправді ти винаймав кімнату на чотири з половиною татамі без токонома, — дорікнув Мейтей-куи.
Лише Тофу-кун похвалив:
— Не має значення, як було насправді. Важливіше — поетично висловитися.
— Дивно, як же це ви ходили до школи, живучи в такому закутні? Скільки рі було до вашої гімназії? - поцікавився Докусен-кун.
— До гімназії було тільки чотири тьо [194]. Адже вона містилася в тому ж селищі.
— Значить, учні винаймали житло в цьому ж таки селищі? — не вгавав Докусен-кун.
— Авжеж, у кожному домі жили один або два учні.
— І це називається забута Богом місцевість? — напосідав Докусен-кун.
— Якби не гімназія, то була б забута Богом… Так от, того вечора у форменому плащі з позолоченими ґудзиками поверх ватяної безрукавки з полотна я вирушив з дому, нап’явши на голову ковпака, щоб часом люди не впізнали. То була пора, коли з хурми осипалося листя. Те листя зловісно шаруділо під ногами весь час, поки я не вийшов на шосе Нанґо. Через це мені видавалося, наче хтось крадеться за мною. Я обернувся у пітьмі біля храму Торейдзі чорнів ліс. Той буддійський храм, усипальниця роду Мацудайра, стояв самотньо під горою Коосін на відстані десь одного тьо від моєї квартири. Над лісом прослалося зоряне небо, Небесний Шлях скісно перетинав річку Хасеґава і пролягав далі… Стривайте, куди пролягав? Пролягав далі… ну, хоч би до Гавайських островів…
— До Гавайських островів? Оце вже не віриться, — заперечив Мейтей-кун.
— Пройшовши по шосе два тьо, з Таканодайматі я забрів у місто. Потім я пройшов через Кодзьоматі і звернув на Сенґокуматі. А тоді, проминувши Куїсіротьо, пройшов по черзі перший, другий і третій квартали Торітьо. Відтак мені довелося йти через Оварітьо, Нагоятьо, Сятіхокотьо, Камабокотьо…
— Міг би й не вештатися вулицями. Ти краще скажи: купив скрипку чи ні? — сердито запитав господар.
— Як же я міг так швидко купити, коли до крамниці музичних інструментів Канедзена, точніше Канеко Дзембее, такий далекий світ.
— Ну то й що, як далекий? Швидше купуй!
— Хай буде по-вашому. Так от, підійшов я до тієї крамниці, дивлюсь — аж там яскраво сяє лампа…
— Знову яскраво сяє! Ти нас замучиш своїм яскравим світлом. Нема йому кінця-краю! — перейшов у наступ Мейтей-кун.
— Ні, цього разу воно сяятиме тільки один раз. Так що не турбуйтеся… Я придивився: аж цe та сама скрипка холодно полискує боковими вирізами на тлі осіннього вечора. Туго натягнуті струни здавалися майже білими…
— Майстерно розповідає, - похвалив Тофу-кун.
— «Ось вона, моя голубка!» — подумав я. Серце шалено закалатало, ноги затремтіли…
Докусен-кун зневажливо пирхнув.
— Не тямлячись забігаю всередину, виймаю гаманець, а з нього дві купюри по п’ять єн…
— Нарешті-таки купив? — спитав господар.
— Мало не купив. Але тут же похопився: «Стривай хвилину! Настав вирішальний момент. 3важ усі «за» і «проти». Гляди, щоб не дав маху!» Отак в останню мить і передумав.
— Що? Не. купив? Та чого ж ти нас за ніс водиш тою скрипкою?
— Чого це я вас воджу? Що мені робити, коли я не міг купити?
— Чому?
— Як це — чому? Вечір тільки почався, на вулиці було ще людно. .
— А тобі що до того? Хай собі люди ходять. Який ти дивак! — обурився господар.
- Якби ж то були звичайні люди, я не звернув би на них уваги, хоч би їх була ціла тисяча. А то ж вешталися гімназисти з закасаними рукавами і великими кийками. Траплялися між ними й такі, що «в осад випадали» — лишалися на другий рік у тому самому класі. Такі суб’єкти в одному встигали — в дзюдо. У них перед очима не дуже-то спішитимеш простягати руку до скрипки. Ніколи не вгадаєш, що вони з тобою затіють. Ясна річ, я мріяв придбати скрипку, але ж не хотілося пропадати ні за цапову душу. Ліпше жити, не граючи на скрипці, як умерти з нею в руках.
— Виходить, не купив? — допитувався господар.
— Та ні, купив.
— От морока з тобою! Як маєш купити, то купуй швидше. А як не хочеш, то не треба. Пора б уже кінчати.
— Е-хе-хе. Не так хутко робиться, як мовиться, — проказав Канґецу-кун, неквапливо запалюючи цигарку «Асахі».
Господареві, либонь, уся ця балачка добряче обридла: він приніс з кабінету якусь потерту європейську книжку, ліг долілиць і заходився читати. Докусен-кун непомітно вернувся до дошки перед токонома і, розклавши камінці, почав двобій з уявним супротивником. Цікава історія настільки затяглася, що два слухачі, один за одним, втратили до неї охоту. Лишився тільки відданий мистецтву Тофу-кун і невгамовний Мейтей-кун.
Самовдоволено випустивши довгу смужку диму, Канґецу-кун з колишньою жвавістю провадив далі:
— ТоФу-кун, ось що я собі тоді подумав: «Щойно вечір почався, тож у мене нічого не вийде. Опівночі буде запізно — власник крамниці Канедзен уже спатиме. Треба діждатися, поки гімназисти вернуться додому з прогулянки, а Канедзен ще не вкладеться. А то з мого задуму буде пшик. Але ж вибрати такий момент — нелегка справа».
— Атож, нелегка.
