— Справді, з такими небезпечно заводитися… Хотів би я знати, навіщо вони одягають сині хакама? Це вже занадто. А до того ж усі вони смагляві, аж чорні. Мабуть, солоний морський вітер у цьому винен. Чоловікам ще нічого, а от жінкам такий колір зовсім не пасує.
Мейтеєве втручання відвернуло розмову від головної теми — скрипки.
— Еге ж, жінки в нас теж смагляві.
- І все-таки легко виходять заміж?
— А що ти вдієш, коли всі у провінції смагляві.
— Ото нещастя! Правда, Кусямі-кун?
— Ну й добре, що смагляві. Краще, ніж біляві. Ті вміють лише перед дзеркалом крутитися та собою милуватися. Що ти з жінками поробиш? — сумно зітхнув господар.
— А хіба жінки не будуть захоплюватися смаглявістю, як усі будуть смагляві? — слушно зауважив Тофу-кун.
— В кожному разі, жінки ні на що непридатні, - сказав господар.
- Не дуже розбалакуйся, а то від жінки перепаде.
- Нічого, минеться.
— Що, її нема дома?
— Кудись пішла з дітьми.
— А я собі гадаю: чого так тихо? Куди пішла?
— Не знаю. Куди заманулося.
- І вернеться, коли заманеться?
— Мабуть. Добре тобі, нежонатому.
Тофу-кун невдоволено скривився, Канґецу-кун хихикнув, а Мейтей-кун відповів:
— Усі жонаті так думають. Докусен-кун, і тобі жінка просвітку не дає?
— Що? Стривай! Чотири по шість — двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім… Я думав, що мало, а тут аж сорок шість пішаків. Ще трохи і я переміг би. Бракує яких вісімнадцять очок… Що ти сказав?
— Я питав, чи тобі теж жінка просвітку не дає?
— Ха-ха-ха! Вона мене не чіпає. Вона ж мене любить.
— Тоді пробач. Оце так Докусен-кун!
— Докусен-кун не виняток. Таких прикладів можна навести чимало, — заступився Канґецу-кун за жінок.
— Правду кажеш… Я вважаю, що людина може досягти абсолюту двома шляхами: завдяки мистецтву і завдяки жінці. Якщо ж ти не оженився і не зазнав подружнього щастя, значить пішов супроти волі неба. Правда, сенсей:? — як завжди, поважно ТоФу-кун звернувся до Мейтея. .
— Чудова аргументація! Але таким, як я, не судилося досягти абсолюту.
— Як оженишся, тим паче не досягнеш, — насупившись, вставив господар.
— В усякому разі, ми, нежонаті, не збагнемо сенсу людського життя, якщо не проймемося духом мистецтва, не прокладемо собі дороги до нашого духовного росту. Тому-то я вирішив послухати билиці Канґецу-куна — сам учитимусь грати на скрипці.
— Так, так, ми хотіли прослухати скрипкову повість пана Вертера. Розповідай, я більше не перешкоджатиму, — поступився Мейтей-кун, сховавши свої пазурі.
— Дорогу пізнання не відкриєш скрипкою. Було б жахливо, якби таємниці всесвіту осягалися за такою розвагою. Первісну суть життя не збагнеш, якщо спочатку не відчуєш подиху смерті, а потім не оживеш, — самовпевнено виголосив проповідь Докусен-кун перед Тофу-куном. Але того вона не вразила — адже він не знав слова «дзен».
— Можливо, — відповів Тофу-кун. — Але я вважаю, що тільки в мистецтві виявляються найвищі людські душевні якості. Як собі хочете, а я від цієї думки не відступлюся.
— Якщо не можеш відступитися, то я вам розповім історію моєї скрипки. Як уже згадувалось, мені довелося подолати силу-силенну труднощів ще до того, як я почав учитися гри на скрипці. По-перше, де купити скрипку?
— Авжеж, хіба можна купити скрипку там, де солом’яні сандалії неможливо дістати?
- Та ні, скрипки були в продажу. І гроші я заощадив. Так що за цим діло не стало. А все-таки я не міг купити.
— Чому?
— Околиця наша невелика, тож як купуватиму, відразу помітять. А як помітять, обізвуть чваньком й осудять.
— З давніх-давен геніїв переслідують, — поспівчував Тофу-кун.
— Знову геній! Який я вам геній! Так от, я щодня проходив мимо крамниці музичних інструментів і все уявляв собі, як куплю скрипку, як візьму її в руки, які почуття тоді заполонять мою душу. Я так прагнув, так прагнув мати скрипку! Дня не минало, щоб я про неї не думав.
— Можна повірити, — згодився Мейтей.
— Чудернацька примха, — ні сіло ні впало докинув гoсподар.
— А все-таки ти — геній, — захоплювався Тофу-кун.
Лише Докусен-кун мовчав, зосереджено посмикуючи борідку.
— Можливо, ви не повірите, що в такому закутні продавалися скрипки. Але як добре поміркувати, то в цьому немає нічого дивного. Питаєте, чому? А як же інакше, коли в цій місцевості була жіноча гімназія, а в цій гімназії на уроках музики учениці мусили грати на скрипці? Ясна річ, скрипки тут були поганенькі, але все-таки скрипки. Таким скрипкам навіть власник крамниці не надавав ваги, а тому зв’язав докупи і повісив під дахом. Прогулююся, бувало, біля крамниці і чую, як вони бринять чи то від вітру, чи від доторку хлоп’ячих рук. Слухаю той звук, і серце в мене мало не розривається. Зворушений, я не знав, куди дітися.
— О, це небезпечно! — поглузував Мейтей-кун. — Адже ти знаєш, що на світі є багато різновидів душевного розладу, приміром, сказ або мізантропія. Ти напевне хворів тоді скрипковим розладом душі.
— Е ні, тільки люди з такою чутливою душею можуть стати справжніми митцями. Що й казати, ти — вроджений геній, — Тофу-кун дедалі більше захоплювався Канґецу-куном.
— Це було саме напередодні дня народження Імператора. Геть усі домашні подалися на гарячі джерела з ночівлею. А я, об’явивши себе хворим, не пішов у гімназію, а цілий день пролежав у постелі. Лежав і думав, як то я ввечері піду купувати незабутню скрипку.
— Що ж, можливо, то був душевний розлад. Все одно ті звуки видались мені неземними. Відтоді я багато грав на скрипці, але такої чарівної мелодії не чув. 3 чим їх порівняти? Ні, словами цього не виразити.
— З коштовними самоцвітами, — виголосив Докусен-кун, та ніхто його не підтримав.
— Я двічі чув ці чарівні звуки, поки прогулювався біля крамниці. Як тільки почув утретє, вирішив будь-що купити скрипку. Хоч би мене осудили земляки, хоч би зневажали мешканці сусідніх префектур, хоч би мені довелося спустити дух під залізним кулаком закону. Врешті-решт, хоч би мене виключили з гімназії. Я відчув, що мушу купити скрипку.
— Ось це і є геній! Хто б інший на таке зважився? Просто заздрю. Я давно мріяв зазнати такого спопеляючого почуття, але нічого не виходило. Не пропускаю жодного концерту, якомога уважніше слухаю, а такого захвату не відчуваю, — промовляв Тофу-кун.
— Маєш щастя, що не відчуваєш. Сьогодні я про це спокійно згадую, а тоді… Такої муки ви собі не можете уявити. І знаєте, сенсей, а таки врешті зібрав усі сили й купив.
— Ого… А яким чином?
— Значить, ти пропустив уроки, вдавши хворого?
— Саме так.
— О, справді, це вже трохи геніально, — захоплено сказав Мейтей-кун.
— Цілісінький день я нетерпляче ждав заходу сонця, виглядаючи з-під ковдри. Але вечір не наставав. Не було ради, і я залазив під укривало, заплющував очі й чекав. Та дарма. Тільки висуну голову, бачу — сліпуче осіннє сонце заливає сьодзі. От досада! Мою увагу привернула продовгувата тінь, що ковзала по сьодзі.
— Що за продовгувата тінь?
— То висіла під дахом обчищена хурма.
— Он як. А що далі?
— Що ж я мав робити? Встав з постелі, відсунув сьодзі, вийшов на веранду і з’їв одну сушену хурму.
— Смачна була? — з дитячою безпосередністю запитав господар.
— Ще й яка! Це ж вам не яка-небудь хурма, а з наших країв! У Токіо неможливо уявити собі її смак.
— Годі вам про хурму. Потім що ти робив? — втрутився Тофу-кун.
— Потім я знову забрався під укривало і, заплющивши очі, почав у думці молитися, щоб якнайшвидше настав вечір. Мені здалося, що минуло три-чотири години, та коли я висунув голову, то, на превеликий подив, осіннє сонце, як і раніше, заливало своїм сліпучим промінням сьодзі, на якому хилиталася вузька довга тінь.
— Я це вже чув.
— І так було не раз. Тоді я виліз з-під укривала, відсунув сьодзі, з’їв одну сушену хурму і вернувшись у постіль, в думці ревно склав молитву богам, благаючи їх якомога швидше наблизити вечір.