— Оце короп!

— Не короп, а цілий кабан!!!

— Акула!

— Теля!

Ці вигуки лунали з усіх боків і розширили мої уявлення про світ. Я ж ніколи ще не бачив ні живого кабана, ні живого теляти, ні акули. Тепер я міг уявити, які вони є,— такі, як оцей коропище.

Рибину зважили, викупали і посадили в окремий садок. Ненароком я глянув на незнайомого типа. Він не зводив очей з коропа, а почувши, що його вага — шістнадцять кілограмів, аж затанцював на місці. «Еге!»— знову сказав я собі і на всякий випадок підійшов до нього ближче, щоб понюхати і запам'ятати його запах. Як я потім хвалив себе за цю обачливість!

Незнайомий весь час поглядав на Петренка, а той ховав очі та хмурнішав. Тепер я був певен, що вони знають один одного і в них є якась таємниця. Раптом я згадав, що під час моєї першої зустрічі з Петровичем у мене виникла підозра, що він щось приховує. З свого невеликого життєвого досвіду я переконався, що людина здебільшого приховує погане, і в цьому люди вельми схожі на котів, які, зробивши шкоду, удають, що це зробили не вони. Може, це нескромно, але мушу сказати, що я особисто завжди чесно признаюсь, коли зроблю щось не так. Зрештою, значно легше один раз відбути заслужену кару, ніж мучитися, що тебе викриють і покарають подвійно — за злочин і за те, що його приховував.

З такими думками я сидів на професоровій куртці і уважно стежив за незнайомцем. Нарешті він спіймав-таки погляд Петровича і, моргнувши йому, пішов геть. Петрович не міг зразу ж відлучитися і лише поглядав у той бік, куди подався невідомий. Від хвилювання я вже не міг сидіти на місці. Навіщо незнайомий кликав Петровича? Що приховує в своїй чорній душі (я був певен, що душа в нього чорна) Петрович?

— Що з ним? — стурбовано сказала дружина директора, побачивши, що очі мої позеленіли, а хвіст заметлявся.

Заполонений тривожними почуттями, я забув про ввічливість, про те, що ця жінка гостинно приймала нас з професором у себе дома, і так зашипів на неї, настовбурчивши шерсть, що вона злякано відстрибнула.

— Він сказився! — скрикнув Петрович.— Убити його негайно!

— Ха-ха-ха!—внутрішньо зареготав я і на всякий випадок одбіг від мерзотника.— Перш ніж ти мене вб'єш, я викрию тебе, негідника і злочинця!

Адже я був певен, що він приховує злочин, бо такі люди, як він, зробивши щось добре, кричали б про це на весь світ! Нервове напруження раптом спало, і я потихеньку пішов по сліду, що його залишив у повітрі незнайомий. Коли ставок, що його розвантажували, залишився далеко ззаду і вже не чути було голосів рибалок, я побачив його. Він сидів за горбком і палив цигарку. Причаївшись у торішньому бур'яні, я став чекати.

Хвилини збігали страшенно повільно.

Аж ось почулися кроки, і показався Петрович. У мене солодко забилося серце. Зараз я дізнаюся про все!

— Виходить, ти воскрес? — глузливо спитав Петренка незнайомий.

— Прости мене.., — глухим голосом промовив Петрович і похилив голову.

— Простити? А за що тебе прощати, мій дорогий? — уїдливо усміхнувся той.— Хіба ти чимсь завинив проти мене, мій любий друже Пуголовице?

Петрович ураз злякано замахав руками:

— Тихше! Благаю тебе, тихше! У мене тепер... Я тепер той... Тепер моє прізвище не Пуголовиця, а Петренко...

Я весь перетворився на увагу, «Пуголовиця! Що ж ти зробила, Пуголовице, коли довелось міняти прізвище?»

— Благаю тебе, товаришу Ракша, не виказуй мене!

— Ага, тепер уже «товариш Ракша»? Тепер «благаю тебе»! А пам'ятаєш свого «передсмертного» листа до карного розшуку?

— Сумління загризло...

— Сумління! — витріщився Ракша.— Кому ти брешеш? Якщо сумління загризло, то я зараз піду і скажу, хто ти такий.

— Не буду! Не буду! — скрикнув Пуголовиця. — Я сам не знаю, що зі мною тоді сталося. Мабуть, у голові замакітрилось.

— Ох і стерво ж ти! — похитав головою Ракша.— Замакітрилось! Коли ж саме тобі замакітрилось? Я тобі нагадаю все... Пам'ятаєш, як ми вдвох,— я і ти, відвезли машину мануфактури «наліво»? Тоді тобі ще не замакітрилось? Мовчиш? Ти одержав сто тисяч карбованців і сказав, що віддаси мені мою частину, коли повернемось на базу. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю...

«Мерзотник! — ледь не скрикнув я,— Ось кого пригріли ми з професором! Ну, стривай же!»

— На базі ти вийшов з кабіни і сказав, що зараз повернешся. І отут тобі, мабуть, і замакітрилось?.. Бо ти не повернувся... Пригадуєш?

— Не знущайся з мене, товаришу Ракша, так негарно...

— Негарно! Заговорив, падлюка, про чесність! — вигукнув Ракша.— А мені було гарно, коли наступного дня мене заарештували? І завбази заарештували, і бухгалтера, і комірника, і того директора магазину, що ми йому «здали продукцію». А чому нас заарештували? Мовчиш? То я нагадаю тобі. Ти написав до карного розшуку листа, що не можеш жити з таким злочином на душі і вирішив накласти на себе руки — втопитися, а своїх спільників запроторити в тюрму... Тут тобі, мабуть, і замакітрилось, бо здати гроші в карний розшук ти забув... — Ракша зареготав і чекав, що скаже Пуголовиця.

— У мене гроші вкрали,— видавив з себе Пуголовиця.— Украли всі гроші, я боявся, що ви мені не повірите, вб’єте мене...

— Вкрали! — похитав головою Ракша.— У тебе вкрадуть...

— Та хіба ж я працював би прибиральником, коли б мав ті гроші?

Мені здалось, що в словах мерзотника є логіка. Справді, навіщо йому працювати на такій чорній роботі, коли він мав аж сто тисяч карбованців? Але Ракша не поступався.

— Ти гадав, що нас за таку велику крадіжку розстріляють, а ти тоді спокійно житимеш без свідків свого злочину? Вгадав? Не вийшло! Усіх не розстріляли. Але десять років відсидів! І своєї частини грошей не одержав, і десять років відсидів! А ти? Ти не сидів і дня, але одержав усі грошенята! Тож як тепер? Відсидиш удвоє більше?

— Прости мене... — прошепотів Пуголовиця і скривився, щоб заплакати,— Я за свій гріх усе зроблю для тебе... — І захлипав.

— Тільки не скигли! — гидливо махнув рукою Ракша.— Поки що платитимеш мені рибою. Сьогодні вночі я під'їду сюди машиною та наберу з десяток центнерів коропчуків.

Я думав, що Пуголовиця злякається, але його обличчя засяяло:

— Оце діло! Ти знаєш, тут можна великі гроші взяти! Тільки як же ти набереш? Ставки вночі охороняють.

— То пусте! Зараз тут така гаряча пора, що всі: і робітники, і службовці, і вартові — на розвантажуванні ставка. Напрацюються за день, а вночі на варті спатимуть.

— А чим же я допомагатиму тобі? Я ж хочу, щоб і мені з риби якийсь процент ішов.

«Ех ти, процент! — зло засміявся я.— Почекай, одержиш усі сто процентів за свої злочини.»

— Процент?! — раптом визвірився Ракша. — Тобі процент? Загарбав мої сто тисяч карбованців та ще й процент просиш?!

— Тихше, ради бога, тихше! Які сто тисяч? У мене ж тоді відняли всі гроші! Чи я б посмів узяти твою частину? — А то й не посмів? — удавши здивування, глузливо спитав Ракша.

— От люди! — скорботно промовив Пуголовиця. — Тому й про процент просю тебе, що за душею не маю й копійки. Не віриш? Як вийшов я ото з кабіни тоді, на мене накинулося двоє, руки скрутили, в рот рукавицю заткнули, я й ойкнути не встиг. Забрали гроші й ходу... Мабуть, хтось із нашої компанії... Коли б не той директор магазину.

— Ну, чорт з тобою, платитиму тобі двадцять процентів, хоч міг би й нічого не платити. Та я не такий, як ти... — глянув недобрим оком Ракша.— Він, бач, совість згадує.

— Та годі тобі про це! Про діло давай! — вже добродушно відмахнувся Пуголовиця. — Ти кажи, що мені робити?

— Я вже подумав про це. Ти станеш на нічну варту. Скажи: хочу всі свої сили віддати на благо батьківщини, хочу працювати і вдень і вночі! — Ракша зареготав.— Зарекомендуй себе передовиком!

— О! Оце ти правильно порадив! — погодився Пуголовиця, але ж зразу злякано додав: — А як дізнаються, що взято рибу?

— Напишеш на мене донос, а сам утопишся,— хмикнув Ракша і додав: — Хто дізнається? Хіба відомо, скільки риби перезимувало! На краснуху спишуть.